Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 9 червня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Коли я ще тільки вчився читати Євангеліє, прочитував його перші рази, мене дивувало, як євангелисти могли знати, про що Ісус молився? Адже вкрай наївно думати, що Йому треба було вголос промовляти слова, щоб Отець почув Його. За словами ж євангелистів, “Я й Отець Ми одне!” (Ін. 10:30)”, – промовляє Він знов і знов. І порухи Його серця водночас стають відчутними Істоті Отця. Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий — неподільна Свята Тройця! І вони жодною мірою не потребують якихось зовнішніх комунікацій у зв’язку між Собою.

Але навіть у цій Архиєрейській молитві (Ін. 17:1-26) Спасителя виявляється та відповідь, яку поступово дістаєш, входячи в дух Євангелія. Христос залучає до Своєї молитви інших. Він молиться, висловлюючи Свої думки, почуття так, щоб їх чули й апостоли, які перебувають поряд, щоб вони теж ставали учасниками Його молитви.

Так молитва Христа стає молитвою апостольської спільноти, яка починає виростати в Церкву. А моделлю для Церкви, для її соборности є те, що ми називаємо тринітарною моделлю — потрійною єдністю Бога: Отця, Сина, Святого Духа. Христос дає нам взірець у спілкуванні між цими трьома Особами, які є трьома різними Особами, але водночас однією, незбагненною для людського розуму єдністю.

І ми теж маємо ставати такою єдністю. А отже, ми в Церкві маємо оволодівати мистецтвом спілкування з Богом і між собою у любові, у соборній єдності.

Ми бачимо, скільки зла, скільки взаємних образ панує у світі. Досить проїхати до церкви вранці, озирнутися на людей, які їдуть поряд, щоб побачити на їхніх обличчях невдоволення, зло, образу, небажання помічати інших. І багато-багато чого ще створює страшну атмосферу взаємної відчужености і підозрілости, яка панує сьогодні в нашому суспільстві. Мабуть, найстрашніша наша проблема сьогодні — це не корупція, не продажність наших верхів. Це все – похідне. Головна проблема сьогодні – невміння бути разом, яке прийшло до нас невідомо з яких минулих часів. Коли ми почнемо простежувати витоки цього порізнення, то стане зрозумілим, що, зрештою, воно є плодом диявола. Бо саме він і є батьком будь-якої ворожнечі, будь-якого порізнення.

Церква йде в світ, щоб гуртувати його. Це гуртування починається із нашого навчання бути собором, бути разом, слухати один одного, поважати один одного і розуміти один одного. Можна десятки років формально перебувати в Церкві, навіть бути активним парафіянином, священиком, але лишатися поза Церквою духовно, коли ти не вмієш по-людяному ставитися до інших. Так стається, коли ти плекаєш у своєму серці зверхність, зневагу до інших, відчуженість від довколишнього світу, коли ти проводиш таку собі суб’єктивну диференціяцію між людьми: “Ось ці мені подобаються, бо вони добре до мене ставляться, а тих я не люблю, бо вони мене не розуміють, вони інакші”. Саме тоді, коли ми починаємо ось так ділити людей довкола себе у церкві, саме тоді ми і ставимо себе поза її соборною спільнотою. А джерело цього — у людській гордині.

Сьогодні, в останню неділю перед святом Зіслання Святого Духа на апостолів, ми згадуємо Перший Вселенський собор, що відбувся в Нікеї 325 року, і головну причину, яка обумовила його скликання: єресь Арія. Арій був людиною, яку любили, якою захоплювалися. Він мав сотні прихильників, особливо серед таких фанатично відданих Церкві жінок. Арій умів справляти враження: красиво говорив, виразно молився, провадив аскетичне життя. І в той же час саме він став призвідцем найнебезпечнішої в історії Церкви єреси, плоди якої ми спостерігаємо й сьогодні, коли бачимо, проходячи містом, свідків Єгови – духовних спадкоємців аріянства.

Звідки взялася у Арія ця єресь? Від бажання бути першим: щоб на тебе звертали увагу, шанували, любили. Від невміння пошанувати соборний розум Церкви. Арій вирішив, що тільки здатен побачити істину, і протиставив себе всій церковній спільноті. Його ідеї мали своїх прихильників. Вони спричинили відразу конфлікти в різних церковних громадах і тривали довго.

Що вносить Арій в церковне вчення? Субординацію. Він не вірить у Святу Тройцю. Йому хочеться бачити, що й там є хтось старший, і є молодший. Він хоче вибудувати в Тройці виразну єрархію і знижує Сина Божого до творіння: так, Ісус — мудрий Вчитель, але не одноістотний Богові, а тільки творіння Боже. Це була небезпечна єресь! Бачите, навіть сьогодні кілька мільйонів людей у світі схиляються до неї. Як було перемогти її в той час?

Церква не мала ще своїх шкіл, не мала академічного богослов’я. Вона щойно виходила з катакомб. Лише 313 року було дозволене легальне існування Церкви, припинилися переслідування, і то не у всьому світі. Та, прийнявши виклик Арія, Церква звертається до свого соборного розуму. Вона йде на Перший Вселенський собор, щоб, порадившись, дослухатися до Божого слова.

І тут теж ми бачимо різницю між собором Церкви і нашими буденними зборами, з’їздами, різного роду ток-шоу, перейнятими палкими суперечками. Там, у Нікеї, дискусій було чимало. Але була любов, що всіх єднала. Була взаємна повага, яка гуртувала цих владик, багато з яких витримали і небезпеки, і переслідування, і ув’язнення.

Учасники Нікейського собору вчать нас розв’язувати спільні проблеми у взаємній пошані і любові. Саме звідси виростає наше мистецтво бути Тілом Христовим. Бо зібрання стає собором тоді, коли посеред нього з’являється Христос. Саме Він через благодатне діяння Святого Духа просвітлює розум і серця людей. А ми можемо відгородитися від Нього своїми амбіціями, протиставленням себе іншим, намаганням виокремитися, показати себе, протиставити своє “я” думці всіх.

Христос шанує нашу ідентичність. Якщо ми вирішуємо, що ми мудріші за Нього, то Він відступає, дає нам можливість вирішувати самим свої справи. “Ви не хочете бути собором, хочете бути гуртком дискутантів? Прошу, будьте!”, – ніби говорить Христос. Але Він чекає, коли ми зрозуміємо свої помилки, облудність своїх уявлень про те, що ми самі своїм розумом можемо розв’язати складні проблеми буття, буття Церкви. Він чекає, коли ми покличемо Його. А єдність Бога Отця, і Сина і Святого Духа оприявнюється у нашій з вами, дорогі брати і сестри, єдності!

Досвід Першого Вселенського собору, досвід усього життя Церкви, її здобутків і її помилок вчить нас, що найцінніше, що ми можемо внести в суспільну культуру сьогодні – це наше мистецтво бути разом. Бути разом у молитві, бути разом у добрих справах, які чинить парафія. Бути разом не формально, збираючись в одному місці, а відчуваючи біль, тривоги і радощі один одного як свої власні.

Саме тоді наша молитва залунає суголосно з Архиєрейською молитвою, яку передає нам у прочитаному нині євангельському зачалі дуже уважний і пам’ятливий апостол Іоан Богослов, – молитвою, яка гуртує довкола себе через своє слово всю Церкву. Як тоді Христос намагався згуртувати, з’єднати Своїх учнів з Собою, а через Себе — і з Отцем, і з Святим Духом, так і нині має діяти Його свята Церква, тобто ми з вами. Амінь.

(Переглянуто 77 разів, 1 переглядів сьогодні)