Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 29 липня 2018 року

Дорогі брати і сестри!

Всі апостоли виросли в Галилеї, і майже всі — на березі Генизаретського озера. Вони були рибалками і звикли до неспокійних хвиль цього озера. Тим не менше, коли над ранок вони бачать, ніби примару, їхнього Вчителя, Який іде, як по сухому, по хвилях моря — вони не могли не злякатися (Мт. 14:22-34). І це було моментом протверезіння в їхній свідомості! Бо щойно вони пережили момент тріумфу: їхній Учитель Учинив велике чудо, Його прославляють, Його хотіли зробити царем (Мт. 14:15-21). Учні вже відчули себе теж десь там, при царі, – популярними, сильними. І з такими настроями вони пливли через море.

Аж раптом у цей момент тріумфу, наївної простодушної гордости за своє місце біля найбільшого з учителів вони й переживають принизливий переляк. Апостол Петро, найбільш енергійний, динамічний серед них, кидається і собі перевірити, чи може він робити те, що робить Христос. Бо й він відчуває себе серед обраних, а отже, кращих за інших. І він справді йде по воді як по сухому. Але тільки-но він озирнувся довкола, відчув свою самотність, як почав тонути. І тут Христос простягає до Петра руку та рятує його (Мт. 14:30-31).

Цей момент нам надзвичайно важливо усвідомити і пережити. Особливо, в ці дні, коли ми спостерігаємо такі ярмарки марноти в Києві, де відбувається гонитва за тим, представники яких політично-економічних кланів назбирають більше людей і пройдуть у їхньому оточенні через столицю. Багато хто рахує, скільки там було людей: на одній демонстрації нараховано до 240 тисяч, на іншій — 111 тисяч присутніх1. Але хто рахував тих людей, які, подивившись на все це, зневіряться і відійдуть від Церкви? А таких теж буде чимало. Тоді й виникає питання: що ж є Церква?

У цей момент зосередження уваги на самих лише зовнішніх ознаках Церкви, на тому, що по суті являє собою людське марнославство, на уявленні про Церкву як знаряддя державотворення, політичного успіху, боротьби на виборах, раптом чую вчора один-єдиний виступ, в якому говорилося не про князя Володимира, не про президента, не про помісну Церкву, а про Христа! Цим мене надзвичайно порадував наш блаженніший Патріярх Святослав. Він нагадав: без Христа немає Церкви! Коли Церква забуває про це, ніякі зовнішні розмови про канонічність не врятують її від падіння. Коли Церква починає покладатися на себе саму, на державну владу, на зовнішні сили, вона неодмінно деградує, починає потопати. Так само, як і ми, коли починаємо вірити тільки в себе, в свої сили, в свою мудрість і далекоглядність, – от саме в такі моменти і буває найстрашнішим людське падіння. І не тільки людське.

Пригадаймо: так сталося страшне падіння ангела світла Люцифера, який вирішив бути таким, як Бог, позмагатися з Ним, вибороти собі пріоритет. І він перетворився на нікчемного противника Божого — сатану. В такий момент, коли нам стає важко або стає складно подолати свої амбіції, нам варто згадати про Бога, про Його Церкву, створену Самим Христом.

Бо коли ми починаємо рахувати тисячі, навіть мільйони людей, які належать до тієї чи іншої Церкви сьогодні, пригадаймо, коли Церква була найсильнішою в своїй історії? Не в наші часи, не в епоху Середньовіччя, коли вона була державною. Вона була найсильнішою, коли всю Церкву становила жменька Христових учнів, на яких, однак, зійшла благодать Святого Духа. Вони не складали навіть сотої частини від населення Палестини, не говорячи вже про всю Римську імперію. Але вони перемогли імперію, бо не вони самі перемагали, а Христос перемагав з ними.

In hoc signo vinces” (лат.) – “З цим знаком переможеш — ці слова вчуваються імператорові Константинові, коли той розмірковує: чи ставати йому на бій, який мав бути з військового погляду безнадійно програним. І Константин, ще язичник на той час, наказав зробити знамено хреста і написати на ньому слова, які він почув: “Цим переможеш” – (Hoc vince). І цим – іменем Христовим, хрестом — він переміг ворога, який ще вчора здавався нездоланним.

Що значить пам’ятати про Христа? Жити, як Він, жити відповідно до Євангелія. Відчувати постійну присутність Христа, співміряти своє життя з Ним. Думати про те, чи Христос так би одягався, чи їздив би Він на таких дорогих машинах, чи брав би й чи давав би Він хабарі, що відповідав би Він тим, які питали в Нього про податки. Звертатися до Євангелія, коли нам важко зробити вибір.

Часом нам здається, що, коли ми будемо виконувати буквально те, що заповів нам Христос, то програємо. Перевірмо це в своєму житті. Перевірмо – і ми з подивом переконаємося, як часто тоді, коли ми обираємо життєву стратегію, абсолютно програшну з погляду повсякденної логіки, але зіперту на Христове Євангеліє, ми перемагаємо. Може, ми не досягнемо того, чого хотіли на початку, але врешті решт виявиться,що Бог дав нам саме те, що нам потрібно. Бо потрібні нам не висока посада, не багатство, не успіх. Нам потрібні душевний спокій, гармонія в стосунках з оточенням. Нам треба, щоб ми відчували певність у завтрашньому дні.

А Хто, як не Христос, для того й посланий в світ, може нам це повернути! Він є главою Церкви. Канонічною Церква стає не тоді, коли вона проголошує себе такою або одержує від когось посвідку в формі відповідного церковного документу про те, що вона канонічна. Справжнє визнання Церкви настає, коли вона живе за Христовими заповідями, коли зберігає апостольське спадкоємство свячень, коли керується Євангелієм в своєму житті.

Саме про це маємо ми пам’ятати під час святкувань, які пов’язувалися з датою Володимирового хрещення.

Чи був Володимир першим християнином на Руси. Та ні! Нам про це нещодавно нагадало святкування дня пам’яти його бабусі, княгині Ольги, яка задовго до Володимира прийняла християнство. Знаємо, що ще давніше київський правитель Аскольд разом зі своєю дружиною став християнином. На той час, коли Володимирів дідусь, князь Ігор 944 чи 945 року укладав договір із Константинополем, більшість його дружинників уже були християнами. Християнство не було новим у Києві. Але Володимир нарешті зробив вибір для себе.

Напевне, він спочатку сподівався, що християнство приймає для того, аби стати ще могутнішим, згуртувати державу, й уважав, що Церква має для нього стати таким собі знаряддям державотворення. Але Христос дотепно провчив князя, коли той, ідучи завойовувати собі нову віру на Херсонес і вже підступаючи як переможець до міста, раптово втрачає зір! Перед цією страшною хворобою князь виявляється безсилим. Не треба вже йому ні перемог, ні державної могутности. Йому треба здоров’я! І тільки Бог через хрещення повернув йому це здоров’я.

Господь завжди може вчинити чудо. І коли нам трапляється переживати життєві кризи, втрати, смерть близьких людей, конфлікти з оточенням і багато ще яких лих, пам’ятаймо: саме в цю мить Христос стоїть біля нас і простягає по-батьківському Свою руку, щоб врятувати нас від потопання в житейському морі. Амінь.

1 Ідеться про альтернативні хресні ходи, організовані 28 липня 2018 р. прихильниками УПЦ-КП за підтримки президента Петра Порошенка та УПЦ-МП за сприяння Вадима Новинського та інших промосковських олігархів.

(Переглянуто 67 разів, 1 переглядів сьогодні)