Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 6 серпня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні ми ніби повертаємося на тиждень раніше – до того недільного євангельського читання, яке лунало минулої неділі (Мт. 14:14-22) і розповідало про чудесне насичення п’ятьма хлібами і двома рибами понад п’яти тисяч чоловіків і з ними ще не полічену євангелистом кількість жінок і дітей.

І ось після цього Христос не залишається з нагодованими Ним людьми, аби скористатися їхнім ентузіязмом, їхньою радістю від того, що вони стали очевидцями цього чуда. Він віддаляється у самотнє місце, у місце спокою для молитви. А Своїх учнів Він теж звільняє від присутности в цьому гамірному натовпі. Він посилає їх перепливти через озеро Кинерет – Ґенизаретське море, як його називали юдеї, – на інший бік (Мт 14:22-34).

Коли стоїш біля Ґенизаретського озера, дивуєшся, як можна пливти там так довго? Здається, досить пари годин для того, щоб подолати не таку вже й велику кількакілометрову відстань від одного берега до іншого. Але як тільки там здіймається вітер, стає зрозумілим, що це озеро не таке лагідне, яким виглядає на перший погляд. Хвилі підіймаються досить високо, особливо коли вітер жене їх у той бік, де вчинив був Ісус Своє чудо. А тим більше, якщо діється це вночі, коли не видно протилежного берега і доводиться ніби навпомацки просуватися через озеро. Тож і стає зрозумілим, чому такими неспокійними, наляканими були учні посеред цього озера.

Та, мабуть, ще більший переляк викликало у них видіння, яке вони раптом побачили в найтемнішу частину ночі, перед світанком: серед здійнятих на озері хвиль до них наближається їхній Учитель. І тільки Петро, побачивши раптом в Ісусі надію на заспокоєння і власного внутрішнього стану, і довколишньої природи, всім своїм єством потягнувся до Вчителя і рушив до Нього серед хвиль. Але коли він озирнувся, завагався, втратив певність, то почав тонути…

Коли вони разом із Ісусом повернулися до човна, море стихло, і учні спокійно продовжили свою подорож.

Кожна євангельська оповідь – це не тільки епізод із життя Ісуса Христа. Це також і послання до кожного з нас, яке допомагає нам зрозуміти життя і шукати вихід із скрутних життєвих ситуацій, шукати відповідь на питання, які часто ставимо перед собою: що робити, куди податися, як реаґувати на виклики, які линуть до нас звідусюди.

У шостій пісні канону ми співаємо в ірмосі, який часто повторюється, зокрема, на заупокійних богослужіннях: «Житейське море, схвильоване бурею напастей, бачачи…». Ось до чого порівнюється наше життя духовними письменниками – до моря, яке хвилюється різними напастями, що на нас спадають! Саме через це море ми і повинні з вами подорожувати. Робити це самим, коли ми не бачимо берега, дуже страшно. І найстрашніше, коли житейське море починає хвилюватися штормами, яких так багато буває і в особистому, і в суспільному житті.

Ось тоді, серед схвильованого житейського моря, нам дуже важливо побачити джерело спокою і врятуватися з полону бурі. Бурі, яка здіймається довкола нас і штучно підживлюється зацікавленими джерелами інформації, плітками, розмовами і багато-багато чим ще, що формує в нашій свідомости образ довколишнього світу.

Знайти серед бурі човен, де разом із нами перебуватиме Ісус, врятуватися від гамірливого оточення, зуміти захистити себе від полону неспокою, полону житейських бурь – ось що найважливіше в такі хвилини!

Це здається неймовірно важким. Але завжди в такі хвилини неспокою перемагає загрози й рятується від небезпек людина, яка вміє бути внутрішньо спокійною, зберігати спокій навіть тоді, коли довкола розлягаються панічні виголоси «Все пропало! Гинемо!».

Нам самим важко зберігати такий внутрішній стан. Але саме тоді важливо озирнутися і побачити Христа. Побачити Христа, Який завжди рятує нас від небезпеки, Який допомагає розвіяти зовнішні ілюзії. А часто ці ілюзії комусь вигідні, часто за ними хтось ховається від наших очей.

Понад три роки триває війна. Багато чого можна виправдати цією війною: довести, що не можна критикувати владу, бо це не патріотично; пояснювати війною різного роду невлаштованості довкола нас і ховатися за цим, як за бурею, в яку годі думати про дрібниці…

Але мудра і допитлива людина розуміє, що захист правди, захист своєї людської гідности потрібен завжди: і під час суспільних потрясінь, і під час спокою. Завжди найпотрібніше для нас – захищати християнські цінності, ті цінності, з якими йде до нас Христос. Він іде не для того, щоб стати царем. Інший євангелист розповідатиме, що чудесно нагодовані Христом натовпи захотіли проголосити Його тут же царем (Ін. 6:14-15), що й змусило Його віддалитися. Христос усамітнюється в пустельному місці, щоб поринути в молитву. Цим Він також дає нам взірець – знаходити в хвилини неспокою чарівний простір, який справді єднає нас із Христом і допомагає побачити справжній світ, а не ілюзію, яка покликана залякати нас, занурити в бурю, коли годі побачити правдивий образ берега, до якого ми пливемо.

Сьогоднішнє Євангеліє дуже потрібне нам, щоб нагадати про необхідність для християнина завжди зберігати внутрішній молитовний спокій. Зберігати і дарувати оточенню розважливість. Не потрапляти в пастки інформаційних атак, які спадають на нас, бути від них захищеними. Бути носіями того спокою, який дарує кожному з нас Цар спокою – Христос, здатний заспокоїти не тільки хвилі на озері Кинерет, але й будь-які бурі на нашому житейському морі. Амінь.

(Переглянуто 64 разів, 1 переглядів сьогодні)