Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 6 березня 2016 р.

Дорогі брати і сестри!

Скільки б ми не слухали цю частинку Євангелія від Матея (Мт. 25:31-46), завжди нас дивуватиме і захоплюватиме, якими точними, а водночас простими та виразними словами Господь окреслює виміри майбутнього суду! Нам би хотілося, щоб опис був складніший, а особливо хотілося б часом, щоб на суді були ще й інші сектори – третій, четвертий. Хочеться, щоб ми не стояли перед таким категоричним вибором: або/або. Або праведник, або грішник…

А вибір буває саме такий: ми або ухиляємося від допомоги ближньому, або стаємо жертовними. Бо ж і в церкві ми вчимося бути жертовними, вчимося помічати довкола чужу біду і допомагати цій людині. Суть соціяльної доктрини християнства саме в тому й полягає, щоб помічати цю біду і давати їй раду в міру своїх сил кожен на своєму місці. Довкола нас так багато людей, які потребують нас із вами: нашої молитви, солідарности. Потребують допомоги безліч хворих, бездомних, вигнаних зі своїх осель війною з початком російської агресії…

Доля Надії Савченко нагадує нам і про страждання наших співвітчизників у російських в’язницях. Це ж бо з ними ототожнює Себе Господь, коли каже: «Мандрівником Я був і не прийняли ви Мене, був нагий і не зодягли ви Мене, слабий і в в’язниці і Мене не відвідали ви» (Мт. 25:43). Чи все ми робимо, щоб допомогти стражденним в’язням?

Я пригадав у ці дні фільм двадцятилітньої давности, фільм Стівена Спілберга «Врятувати рядового Райана». В ньому група американських солдатів, долаючи під час війни неймовірні випробування, гинучи, робила все для того, щоб визволити свого співвітчизника. Разом з тим пригадався й епізод із біографії нашої незабутньої пані Слави Стецько (думаю, частина присутні пригадує її неодноразове перебування в нашій церкві: як вона взяла собі це ім’я Слава. Коли юна львівська студентка в складі мобільної групи Організації Українських Націоналістів з-під носу в Червоної армії вивозила з оточення хворого Ярослава Стецька, він, марячи, чомусь називав її, Анну Музику, Славою. І вона взяла собі ім’я Слава, а потім, коли вийшла заміж за врятованого нею Ярослава Стецька, – і його прізвище.

Це приклади справжнього героїзму, приклади самозречення в імʼя ближнього. Подібного високого героїзму від нас не вимагається. Але нашим героїзмом є пошук форм громадянського впливу на українських високопосадовців, на ворожий уряд Росії, пошук засобів міжнародного впливу для того, щоб врятувати від загибелі увʼязнених у російських тюрмах і в сепаратистських катівнях Донбасу українців, для того, щоб об’єднатися у допомозі їм і відчути їхній біль як власний.

Бо Христос вчить нас, що чужого болю не буває, не буває чужої біди. Він навчає нас відчувати себе однією родиною, згуртованою довкола одного Спасителя, в Якому ми повинні вчитися бачити один одного, а в нас самих – Його, Христа.

Христос прийшов до нас як образ Небесного Отця. Він, Син Божий, відкриває в нас нашу природу і нашу спорідненість через спільних праотців Адама і Єву. І коли людина потерпає від скрути, від небезпеки, коли вона приречена на смерть, то всі ми зобов’язані довести свою власну християнську праведність тим, щоб надати всю можливу допомогу цій людині.

Саме у цьому і є ключ до пошуку нами свого місця на цьому останньому Суді – пошуку між праведністю і пристосовництвом. І вибір мусимо зробити саме такий, щоб пошук третього, четвертого, п’ятого шляху не привів нас неодмінно на страшну ліву сторону поміж тими, хто не помітив у біді свого ближнього страждання Самого Христа. Страждання, які несе нам Христос як виклик для нашого сумління, як іспит і водночас – як ключ до вічного життя. За однієї умови: якщо ми знайдемо гідну відповідь на цей виклик. Амінь.

(Переглянуто 103 разів, 1 переглядів сьогодні)