Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 3 березня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Боюся, що серед присутніх тут, на службі, дуже мало знайдеться людей, яким доводилося будь-коли пасти чи то вівці, чи кози. Ми можемо уявляти собі їх так, як бачимо із вікон поїзда чи проходячи неподалік від місця, де пасуться ці тварини. Не знаю, чи можна зустріти в Харкові овець, але пару своїх кіз яка-небудь старенька жіночка ще може вивести пастися десь на міській околиці.

Христос говорив до іншого люду — до тих, хто виростав у тваринницькій країні, хто звик постійно бачити довкола себе отари овець і кіз, хто знав вдачу цієї худоби. До тих, хто міг легко прочитати символіку, яку Христос вкладав у притчу: образи двох різних типів людей, які стануть праворуч і ліворуч Творця на Страшному Суді (Мт. 25:31-46). Кози свавільні, індивідуалістичні. Вони не звикли триматися гурту, керуються своїми власними інстинктами, біжать, куди хочуть. Їх важко наздогнати, завернути і повернути додому. Вівці ж сумирні, лагідні. Вони звикли слухатися пастуха, ходити гуртом. І коли ховаються від негоді, то збиваються докупи в таку собі теплу хутряну копицю.

Самі ці риси вдачі й використав Спаситель, щоб показати навіть зовнішні відмінності цих різних типів людської поведінки, різного ставлення до інших. Бо саме цей критерій Він обирає у притчі, про яку ми сьогодні говоримо і над якою міркуємо, через яку Христос показує перспективу майбутнього Суду. Суду, який здається страшним для кожного, хто відчуває на собі провини, що не дадуть відкрито дивитися в очі Судді, не дадуть сміливо йти на цей Суд.

Христос обирає кілька вимірів. Усі вони стосуються одного – ставлення до інших, до людей, які чогось потребують: той переживає голод, інший – спрагу, ще хтось — вигнання і вимушене поневіряння на чужині, той не має в що одягтися. А ще є й ті, хто перебуває в ув’язненні або хворіє і потребує піклування. Усі вони набагато гостріше, ніж людина в доброму здоров’ї, яка живе в затишку в себе вдома, переживають потребу присутности поруч іншої людини.

Відчути цей біль, потребу мати поряд когось, хто здатен тобі допомогти, здатен відгукнутися на потреби ближнього – ось це і є одна з головних ознак реалізації того, що вкладає в кожного з нас Господь, того, що книга Буття називає образом і подобою Божою.

Бог любить нас настільки, що посилає Свого єдинородного Сина — Другу Особу Пресвятої Тройці, – щоб Він став таким як ми, пішов разом із нами, пішов попереду і прийняв найстрашніші муки на відкупительну жертву за весь людський рід. Пішов не тому, що Йому це потрібно, а тому, що це було необхідним для здобуття вічного спасіння, життя в раю, прощення провин для людського роду. З любові до людини Він переживає те, чого не можна було б собі уявити у відчуттях Божого Сина.

І від нас Господь очікує, щоб ми зуміли проходити школу богоподібности через нашу присутність у світі, у суспільстві, не відвертаючись від потреб тих, хто воює за нас, хто потребує нашої допомоги: безхатченків, хворих, ув’язнених — усіх тих, хто свідомо пішов на випробування або протиставив себе світові і вдався до злочину. Але, тим не менше, вони лишаються людьми, які потребують допомоги інших. Не обов’язково матеріяльної, грошової пожертви. Часом ми воліємо відкупитися грошовою пожертвою перед випадковим зустрічним від його мовчазного поклику, зверненого до нас.

Тому Христос вчить нас бачити Його Самого в образі кожного, хто потребує нашої допомоги, кожного ближнього. Ми перевіряємося протягом усього свого життя в нашій зрілості до перебування з Богом у Небесному Царстві, перевіряємося кожною нашою зустріччю, кожним контактом, інформацією, яка потрапляє до нас і кличе на допомогу.

Ясна річ, що цим користуються чимало шахраїв, які намагаються розжалобити нас і спокусити на співучасть у їхньому злочині через нашу підтримку шахрайства. І мудрість людини має полягати в тому, щоб відрізнити справжній людський біль від його імітації, справжні потреби від шахраювання задля обкрадання нас. Для цього потрібно мати чуле серце — те, що Господь нам дав і що ми так часто навмисно робимо черствим, аби захистити себе від зайвих турбот, клопотів і переживань.

Христос вчить нас не соромитися цієї чулости, вчить пам’ятати, що наше серце, тобто, наше внутрішнє єство – наша душа часто буває мудрішою за наш розум, коли вона вміє співпереживати чужим емоціям і відчувати їх навіть на відстані.

Не глушити цей голос, вміти приймати в своє серце поклик ближнього — ось про що нагадує нам і сьогодні Христос. Саме сьогодні, бо закінчуються м’ясниці. Завтра ми вже вступаємо в останній передпостовий період — час, коли вже наполовину починаємо постити, відмовляючись від м’яса, коли ми ступенево поринаємо в благодатну, спокійну і піднесену атмосферу Великого посту. Атмосферу, яка допомагає нам звільнитися від стереотипів, якими наділило нас життя, звільнитися від зовнішніх нашарувань, від черствости, яка заважає нам чути адекватні потреби світу.

Іти назустріч ближньому, бути разом із ним, вдивлятися в кожну людську потребу, пам’ятаючи: щоразу при зустрічі з нею ми складаємо іспит совісти перед Самим Христом, Який вчив нас бачити Себе у голодному, спрагненому, нагому, недужому, ув’язненому — у кожному, хто потребує нашої допомоги. Амінь.

(Переглянуто 54 разів, 1 переглядів сьогодні)