страшний суд

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 10 березня 2013 року

Дорогі брати і сестри!

Ось і надійшов час для останньої зупинки перед вступом до Великого посту. Наступний тиждень, хоча і вважається в народній традиції часом розваг, веселощів, насправді – це вже напівпіст. Він ще визначається як загальниця – немає посту в середу і п’ятницю. Але і в середу, і в п’ятницю вже правляться богослужіння за постовим чином. І від завтрашнього дня вже припиняється споживання м’яса.

Церква вводить нас у піст поступово, дбаючи про те, щоб ми мали із нього повну, досконалу поживу. А духовною поживою перед початком Великого посту дається нам сьогоднішнє євангельське читання (Мт. 25:31-46). Дається не для того, щоб нас налякати майбутньою перспективою, а, швидше, застерегти, підказати.

Є одна небезпека у пості, як і загалом у духовному вдосконаленні людини, – небезпека зосередження на собі. Якщо ми будемо використовувати піст тільки для абстрагування від навколишнього світу і зосередження на собі, своїх власний проблемах і пошуках шляхів виходу з них, – здається, нічого поганого в цьому не буде. Але, насправді, це може обернутися втечею від проблем нашого ближнього. Впроваджуючи нас у піст, Церква нагадує нам, що ми повинні і в пості відчувати себе спільнотою, не дрібнитися на окремі одинички. Недарма під час посту Церква частіше закликає нас збиратися разом на молитву.

Справді, праведники минулого йшли на самоту. Згадують, що преподобний Феодосій Печерський замикався в печері на час усього Великого посту. Але тільки для того, щоб там молитися за підлеглу йому монашу спільноту і вийти у Великодні свята, разом із нею переживаючи радість майбутнього воскресіння!

Шлях нашої духовної досконалости пролягає в напрямку пізнання болів ближнього і переживання їх як своїх власних життєвих проблем. Христос вчить нас бачити у ближньому себе самого, щоб відчути те, що нами не відчувається на перших погляд: коли одному в людські спільноті погано, це переживання неминуче пошириться і на інших. І шлях до досконалости світу, про який ми – кожен про себе – мріємо, пролягає через подолання нашої власної недосконалости і недосконалости нашого ближнього, у допомозі йому у цьому подоланні.

Будь-які репресивні режими, будь-які антицерковні устрої завжди намагалися позбавити Церкву цього зв’язку із довколишнім світом, замкнути в собі. Хіба комісари після війни зовсім забороняли існування Церкви? Ні. Але вони виділили їй ґетто і намагалися загнати туди, під контроль, суворо наказуючи нікуди не виходити, забороняючи відправляти богослужіння поза церквою. А найсуворіше забороняючи доброчинну допомогу! За збирання в церкві грошей на допомогу будь-кому священик міг потрапити у концтабори, за ґрати. Це було приписано карним кодексом Совєтського Союзу. Доброчинність переслідувалася. І хоча зараз вона ніби заохочується, але, тим не менше, ми самі часто не можемо використати цих нових вимірів суспільного служіння Церкві. Вони полягають не в тому, щоб займатися саморекламою, не в тому, щоб навмисно вишукувати, де б так допомогти, щоб про тебе писали, щоб про це знали всі. Ні…

Церква вчить нас не проходити повз людську біду. Вона вчить нас зупинитися, озирнутися, подумати, чим можна допомогти. І Христос не просто навчає нас пам’ятати один про одного. Він відкриває нам велику істину нашої спільноти: єднання у Ньому Самому. Те, що Христос є містичним главою Церкви – це не просто красивий художній образ, не просто символ. Він відчуває біль кожного з нас! І нам дає пережити присутність Його Самого у кожному постраждалому. І водночас кожна наша добра справа дається Йому.

Сьогоднішній день – день спомину про Страшний Суд. Чому він страшний? Тому що він нагадує нам про наші гріхи: вони будуть відкритими на цьому останньому суді. Як же можна його не боятися?! Ось для цього і дається нам майбутній час зосередженої молитви – Великий піст – для подолання наших гріхів, для подолання страху перед майбутнім. Бо страх перед майбутнім народжується тоді, коли ми йдемо в майбутнє пригніченими тягарями минулих часів.

Христос вчить нас знімати ці тягарі на дорозі. І Великий піст може стати для нас часом очищення тоді, коли, навіть зосередившись на постовій молитві, ми водночас будемо пам’ятати, що наша молитва підноситься не за себе самих, а за всю людську спільноту. Не тільки за тих, хто об’єднаний в Церкву, а за всі творіння Божі, за весь світ! Памʼятаймо, що ми в своїй молитві повинні навчитися обіймати цей світ. І в своїй повсякденній діяльності ми маємо пам’ятати про те, що допомога нашому ближньому є водночас допомогою Христові, а, отже, і допомогою собі самим.

Допомога собі полягає в подоланні вад цього світу, які заважають нам повноцінно переживати радість життя. Бо ж саме ці вади, наші неспокутувані гріхи, заважають дивитися сміливо і з радістю в майбутнє, де той останній суд, який завершуватиме історію видимого, матеріяльного світу, водночас буде прологом до вічної радости майбутнього світу. В тому ж майбутньому світі єднатимуться з Христом усі праведники, які йшли до цього суду, повсякчас пам’ятаючи про те, що в кожному ближньому вони мають бачити Самого Христа, і долаючи свою життєву дорогу в любові й доброчинному служінні братам і сестрам. Амінь

(Переглянуто 230 разів, 1 переглядів сьогодні)