митар і арисей

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 20 лютого 2005 р.

Дорогі брати і сестри!

Протягом останніх п’ятнадцяти років ми часто спостерігали, як по-різному приходять до Церкви люди, виховані за режиму войовничого атеїзму. Траплялося, що колишній секретар парткому або комсомольський функціонер і до храму вривався, ніби переможець: енерґійно, войовничо, намагаючись усе довкола влаштувати за своїми забаганками. Один виходець із ЦК Компартії України вирішив навіть утворити за своїм проектом нову церкву. Інший, парторг секретного заводу, щоб не допустити в Україні появи канонічної Помісної Церкви, незалежної від любої йому Москви, розколов УАПЦ й поставив на чолі розколу кримінального злочинця. А скільки партійних ідеологів поєдналося в підтримці духовно близького їм Московського Патріярхату!..

«Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди!» – промовляють до нас із телеекранів гордовиті постави чиновників зі свічками в руках, що видніють попереду натовпу в православних храмах України на свята. Постать одного з них нещодавно мільйонами примірників тиражувалася на передвиборчих плакатах. Коли ж у церковному житті трапляються критичні миті, що вимагають принципової та чесної оцінки, такі чиновники дбають лише про одне: бути на боці сильнішого й багатшого. Навіть тепер, коли в центрі Києва відбувається брутальне порушення людських прав і громадянських свобод, коли бандити захопили й утримують Патріярхію, такі чиновники шукають найменшого шансу втекти від розв’язання небезпечної проблеми, не зачіпати зухвалих злочинців, що покладаються на кримінальний капітал і давні політичні зв’язки.

Фарисейство – недуга, яка завжди загрожує Церкві. Особливо тоді, коли Церква йде на згоду з державою й зазнає спокуси пристосування до її політики. Коли віра в Бога вже не є переслідуваною, а релігійність стає ознакою респектабельности, неодмінно з’являться натовпи фарисеїв, що займають місця на видноті й усією своєю поставою ніби проголошують: «Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди!»

Але Христос відкриває нам небезпеку фарисейства не тільки в інших. Він з батьківським співчуттям спрямовує наш погляд у нашу власну побожність. Спаситель спонукає нас вслухатися: а як ми самі звертаємося до Бога? Як готуємося до сповіді? Якими бачимо себе самих? Чи наша особиста побожність не отруєна фарисеєвим еґоцентризмом?

Скільки розчарувань і прикрих відкриттів очікує нас на дорозі самопізнання! Адже, виявляється, надто часто ми поводимо себе достоту як самовдоволений фарисей із Єрусалимського храму. Ми звертаємося до Бога за нагородою за наші чесноти, легко і з приємністю згадуючи, як щодня молилися, постили в належні дні, допомогли ближньому, утрималися від образи й крадіжки, зберігали подружню вірність. Навіть у сповіді ми охоче повторюємо: «Нікого не скривдив, не засуджував, не вбивав, не крав»… Ми охоче милуємося своєю праведністю, а коли не дістаємо від Бога сподіваної винагороди, приховано чи навіть відверто ремствуємо на Нього.

Бог же чекає на нас там, удалині від визначних посадовців, серед митників, які стали на дорогу каяття. Він сподівається, що ми знайдемо в собі мужність зазирнути в глибину власної душі й виявити там отруйні паростки гріха, котрі руйнують нашу особистість. Тож коли Церква готує нас вирушити в очищувальну дорогу Великого посту, вона Христовими словами підказує нам напрям цієї дороги.

Ми маємо звільнитися від фарисеєвого комплексу вдаваної доброчесности, що маскує глибоку внутрішню хворобу. Пізнання наших духовних недуг необхідне нам принаймні з двох причин. По-перше, без їхнього відкриття ми не зможемо боротися з цими хворобами. Виявлення гріха – необхідний початок його подолання, виходу з життєвої кризи, спричиненої цим гріхом. По-друге, критична оцінка наших власних сил необхідна для розуміння необхідности Божої ласки в нашому зціленні. Коли хворий дістає градусник і виявляє високу температуру або міряє тиск і жахається його слабкості, він має збагнути, що серйозну хворобу не вилікуєш самотужки: треба звернутися до компетентного лікаря. Що швидше ми виявимо симптоми фізичної хвороби й повідомимо про них лікаря, то легшим і швидшим буде повернення до здоров’я. Так і з нашою духовною недугою – гріхом. Є один єдиний Лікар, посланий у світ, аби подолати цю недугу – Христос. І коли ми відкриваємо Йому наші духовні хвороби, переконавшись у неможливості позбутися їх власними зусиллями, то саме для спільної з Ним перемоги вад людської недосконалости.

«Боже, будь милостивий до мене грішного!» – вигук не зневіри й розпачу, а надії на милосердя. Помічена й засуджена, наша гріховність стає поштовхом до єднання з Христом. Вона веде нас до храму, гуртує в святій Церкві, спонукає шукати зброю молитви. Ми жадаємо здобути Христа за провідника, навчені гірким досвідом індивідуалістичного протистояння світові, що дорога до спасіння вимагає і спільників, і провідників. Ми не хочемо бути самовпевненими одинаками, подібними до фарисея. Навчені митаревого мистецтва каяття, знов і знов б’ємо себе в груди й схиляємося перед Божою величчю, пам’ятаючи: «Кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться». Амінь.

(Переглянуто 64 разів, 1 переглядів сьогодні)