Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 31 грудня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Всього лише тиждень відділяє нас від того дня, коли залунає спів: “З нами Бог, розумійте народи і покоряйтеся. Бо з нами Бог!”. І ось у цю останню неділю перед Різдвом Христовим Церква ставить нас на рубежі Старого й Нового Завітів.

Вслухаючись в екзотичні для нас імена старозавітніх патріярхів, праотців, предків Йосифа Обручника, а водночас у більшості – Пресвятої Діви Марії (Йосип і Марія ж бо походили з одного коліна), ми поринаємо думками в далекі старозавітні часи, розмірковуючи: що ж здобуло тоді людство? Чи прийшов Христос лише тому, що людство виявилося неспроможним оцінити присутність Творця в його історії? А чи був Він присутнім? Чи не з’являється Христос як перший явний чинник Божої присутности в людській історії?

Ніби для заперечення цих припущень євангелист Матей наводять імена, знакові для кожного, хто бодай трішки обізнаний із священною історією (Мт. 1:1-25):

Авраам — праотець, який переселився з Уру Халдейського на землі Ханаану за покликом Божим і став предком усіх пророків і Самого Спасителя світу;

Давид — цар, який вийшов із пастушої родини і став зачинателем нової епохи в історії Ізраїля, предком Самого Ісуса.

В кожному з багатьох названих і не названих імен ми бачимо виразний вияв того, що Бог ніколи не залишає людство. Він завжди супроводжує його в усіх випробуваннях, даючи Себе пізнати, але відкриваючись тільки тим, хто здатний це помітити. Інші люди могли почути поклик Божий. Але тільки Авраам зумів відчути його всім серцем і подався за цим покликом у невідомість, бо повірив Богові.

Ми вслухаємося в слова Євангелія від Матея, в імена старозавітних предків Ісуса ще й тому, що Свята Родина — Матір Божа і Йосиф Обручник — простують у ці дні до Вифлеєму саме тому, що звідти походив цар Давид, предок Ісуса Христа.

А перепис, який оголосив був імператор Октавіян Авґуст у всій Римській імперії, проводився в Палестині дуже прагматично: щоб не ходити по оселях і не переписувати всіх, наказали юдеям з’явитися у синагоги тих міст, з яких походили їхні предки, аби там перевірити всіх нащадків. Бо юдеї дуже ретельно ставилися до ведення родових книг і намагалися записати в них усіх тих, хто належав до того чи іншого відгалуження дванадцятьох колін Ізраїлівих, тобто, племен, що походили від праотця Якова-Ізраїля.

І ось Йосиф Обручник та Марія простують до Давидового міста, щоб і собі записатися — поставити позначку в книгах родоводу. А водночас вони ведуть нас до джерел історії спасіння, нагадуючи про важливість цих джерел у нашому особистому житті, у житті всього людства.

Ми теж сьогодні стоїмо на рубежі. Адже кожна зміна року є для нас рубежем. Вільно чи не вільно ми озираємося у минулий, пережитий нами рік, шукаючи в ньому те добре, що хотіли б взяти з собою, і те зле, що хотіли б викреслити зі своєї пам’яти, залишити назавжди в минулому і ніколи не повертатися до нього.

Мабуть, з такими самими переживаннями веде нас Церква до миті Різдва Христового, щоб ми зуміли пригадати всі помилки, які людство виявилося неспроможним виправити самотужки, і усвідомити, наскільки воно потребувало могутнього Помічника. Помічника, Який би допоміг вийти з полону гріха. Таким помічником і стане народжений у Вифлеємі Месія. Він бо поведе нас усіх назустріч Творцеві у вічне життя через Своє страждання і воскресіння.

Минулий рік змусив нас не раз згадувати про історію і її важливість. Торік ми входили в атмосферу важливого й вельми важкого ювілею — століття національної революції, яка, почавшись у березні 1917 року, фактично триває ще й досі. Бо ж завершиться революція лише тоді, коли ми справді здобудемо і відстоїмо нашу незалежність, наше право на повноцінну присутність у світовій спільноті як окремого, шанованого іншими державами утворення — національної держави зі своїм обличчям і зі своєю історичною пам’яттю.

Нас хотіли позбавити цієї пам’яти не тільки в минулому столітті. 2017 рік ряснів на заяви недоброзичливців, які вимагали, аби ми викреслили цілі епізоди з нашого минулого, щоб ми забули про героїчну Українську Повстанську Армію, бо, мовляв, з Бандерою нас не приймуть у Європу…

Нас не треба приймати. Ми є дуже важливою частиною Європи. Без Руси-України Європа ніколи не буде повноцінним континентом. Наша історія, в тому числі героїчна історія повоєнної боротьби з окупантами, — це частина набутків європейського континенту. Ідучи в майбутнє, ми не маємо права забувати про неї, зрікатися її або нехтувати нею, як би цього комусь не хотілося.

Ми йдемо у майбутнє, згадуючи минулий рік кожен особисто. 2017 рік був дуже різним: для когось більш, для когось менш насиченим. Але жодна з подій, які відбулися в нашому житті, не заслуговує на нехтування нею. Навіть коли Господь дає нам пройти через важкі випробування, хвороби, втрати, цей досвід дається нам для того, щоб ми були багатшими на нього, щоб ми вміли відчувати біль інших людей, страждання ближнього, щоб ми не тікали від реальности життя у свої віртуальні світи.

Господь дає нам часом відчути дуже болючу, але справжню реальність. Він нагадує, що дуже небезпечною тенденцією сучасного світу є відгородження від цієї реальности, замикання у колі власних ілюзій, у середовищі людей, які тобі приємні, близькі. Формуючи власну віртуальну спільноту в соціяльних мережах, ми можемо нехтувати тим, що світ є набагато складнішим, багатшим за штучне коло, яке ми собі утворюємо.

Минулий рік заподіяв нам втрат, які може пригадати кожен із нас. Вони дають нам відчути своє минуле — насичене, багате минуле, яке не відходить у небуття разом із смертю дорогої для нас людини. Відійшовши тілом, та людина залишається з нами і в нашій пам’яті, і в нашому досвіді, бо вона дарує нам частку пережитого нею досвіду. Саме тому, коли ми знов і знов звертаємося до її імени в заупокійних богослужіннях, ми переживаємо тиху радість відчуття її присутности в нашому житті. Ми, християни, віримо, що ця присутність зовсім не закінчується зі смертю, коли людина переходить у інший вимір існування, а здійснюється вже в глибшому, складнішому, духовному вимірі.

Ми наближаємося до рубежу 2017-2018 років, який для кожного з нас є етапом нашого особистого зростання і спільного зростання всіх разом – як церковної спільноти, як народу, як держави. Тож молімося, щоб Господь дав нам багату і щедру пам’ять, щоб згадки про минуле не плекали в нас відчуття психологічної ущербности, не узалежнювали від старих ран, а допомагали нам здобути з минулого енергію для пошуку свого майбутнього, силу для простування в майбутнє, мужність, необхідну для того, щоб боронити своє право.

Коли ми сьогодні пригадуємо дивні на перший погляд слова пророцтва Ісаї, які нагадуються Йосипові: “Ось Діва в утробі зачне, і Сина породить, і назвеш ім’я Йому: Еммануїл.” (Ісая 7:14), то дивуємося: адже Ісуса назвали не Емануїлом? Але, вслухаючись у слова, які лунатимуть на великому повечір’ї: “З нами Бог, розумійте народи і покоряйтеся. Бо з нами Бог!”, ми починаємо розуміти, чому саме ці слова нагадуються Йосипові і нас усім. Бог є з нами у стражданнях і в радощах, у втратах і здобутках! Він завжди супроводжує нас через життя і в Старому, і в Новому Завіті. Непроминущою радістю для нас, людей Нового Завіту, є те, що Бог приходить до нас у людському тілі, стає серед нас, дарує нам родину, яка огортає нас своєю любов’ю, – святу Христову Церкву. У цій Христовій родині ми не повинні боятися майбутнього. Бо веде нас, збагачених досвідом минулого, у майбутнє Сам Христос. А з Ним нам нічого не страшно! Амінь.

(Переглянуто 78 разів, 1 переглядів сьогодні)