Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 1 січня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Скажіть, хіба можна вигадати кращу нагоду для того, щоб прочитати це перше зачало Євангелія від Матея, аніж у перший день нового року? Бо воно повертає нас до витоків сповіщення доброї новини, до початку народу, з якого має вийти Ісус. І це ініціяльне зачало таке суголосне з настроями початку нового етапу в нашому житті, яким завжди залишається для нас новоліття.

Але дивний якийсь виходить цей початок. Мабуть, більша половина з присутніх на літургії свого часу, коли починала читати Євангеліє, переживала якщо не згіршення, то розчарування від цих перших слів, зустрінутих у Євангелії від Матея (Мт. 1:1-25). Ми чекали якихось одкровень, глибоких повчань. І раптом замість того ми слухаємо монотонний ряд екзотичних для нас давніх юдейських імен. І нам, новачкам у знайомстві з Євангелієм, не терпілося перегорнути ці сторінки і подивитися: а що ж там далі? Невже все Євангеліє, про яке ми стільки чули, буде наповнене саме такими монотонними переліками?!

Для нас, людей іншої культури, іншої цивілізації, ніж та, в якій жив Матей, ці імена справді втрачають свій сенс. Але для юдеїв, яким адресував своє Євангеліє цей євангелист, і для нього самого родові книги мали надзвичайно важливе значення! Вони показували закоріненість у минулому, дозволяли збагатити теперішнє життя ретроспективою. Бо для людини Близького Сходу тих часів сучасне життя завжди випливало із минулого і було пов’язано з ним тисячами невидимих нитей.

Здавалося б, для нас це все не актуально. Але, тим не менше, і ми, вслухаючись у ці імена, замислимося на хвилинку про своє минуле, про своїх предків, імена яких ми так рідко пам’ятаємо далі другого-третього коліна. І виходить так, що початок нового завжди має для нас бути пов’язаним із визначеним ставленням до того, що проминуло.

І Сам Ісус Христос, і юдеї з Його оточення шанували це минуле. Ісус постійно підкреслює, що Він приходить у світ серед конкретного народу та його культури, яка має багату спадщину. Але, в той же час, саме Він навчатиме: «Вам необхідно родитись згори», – наражаючись при цьому на насмішкуваті перепитування: «Як може людина родитися, бувши старою? Хіба може вона ввійти до утроби своїй матері знову й родитись?» (Ін. 3:3-7).

Христос приходить у цивілізацію, яка вже мала величезний вантаж помилок. Серед тих імен, які називаються сьогодні, поряд із праведниками Давидом, Соломоном, Авраамом, Ісаком, Яковом, ми знаходимо імена, які завжди викликатимуть гіркоту споминів про їхні провини перед народом, що жив у Палестині, розколотим через Ровоама на два царства. Всього було в історії. І помилки, які, може, не лишилися на сторінках Святого Письма, позначилися на майбутніх роках поневолення, полону, розколів, братовбивчих воїн…

Христос приходить не для того, аби винагородити праведність життя людства, а щоб дати йому нагоду почати новий відлік, щоб народити його згори. Народження людства «згори» стається не в день, коли Христос приймає тіло, і не тоді, коли Він вселяється в лоно Пресвятої Діви Марії. Людство народжується до нового життя, коли Дух Святий сходить на апостолів, коли людству дарується постійне диво – свята Церква, яка має гуртувати його і вести у майбутнє.

Перше січня для кожного з нас – день, коли ми намагаємося відмовитися від помилок, визнавши свої провини, розірвати з ними і почати новий етап життя. Це час, який нагадує нам про молодість у Христі, яку дає нам спасительна присутність Церкви.

Минуле небезпечне тим, що воно може узалежнювати нас, пригнічувати. Нам часом навіть важко повикидати з квартири старі речі, бо ми вже звикли до них. Хай ми їх не носимо або вони захаращують хатній простір, але якось шкода позбутися того, до чого звик, до чого притерпівся. Буває, що людина, яка довгі тижні пролежала у ліжкові, дуже неохоче підводиться і розстається зі звичним станом хвороби, який неприємний, але викликає співчуття в інших, дає певні пільги, можливість нічого не робити, лежати і приймати чужу допомогу. Саме в цю мить нам важливо зробити рішучий і мужній крок розриву з цим минулим.

Спогад про Отців – це не тільки знак пошани до них. Це знак переходу до Нового Завіту від сповненого болю і жорстокости часу Завіту Старого.

Христос дає нам і в нашому житті взірець переходу із стану гріха до стану праведности. Нам цей перехід здається неймовірно складним і нереальним. Але саме в тому і полягає заклик доброї новини Євангелія, що вона вчить нас не шкодувати за минулим, перемагати його, долати його задля повного оновлення свого життя.

Такими собі новими бурдюками для нашого життя і стає євангельське вчення, вчення Церкви, яке дає нам етичну модель поведінки, що суперечить загальноприйнятій, але яка є вікном у майбутнє. Бути готовим до розриву зі старим – це те, без чого не можна розраховувати на оновлення суспільства, в якому ми живемо. Будь-які обіцянки представників влади чи партій, будь-які наші сподівання на поліпшення життя будуть марними, доки не будуть пов’язані з готовністю до справжніх, а не позірних реформ, до змін, які дозволять позбутися важкого, гріховного минулого, яке тягнеться за нами з імперії зла, зі старого світу, який, ніби баговиння, міцно тримає нас за ноги, не даючи сміливо і впевнено йти вперед.

Тому, вступаючи в Новий рік, ми водночас повинні бути готовими на те, щоб не миритися з тими рештками старого, які захаращують нашу країну, наше повсякденне життя, а викинути їх геть, позбутися їх, зуміти змінити світ довкола і не боятися цих змін.

Саме йти вперед, не боячись, вчить нас Христос. І приходить Він для того, щоб разом із нами йти у майбутнє, навчаючи не боятися його. Бо завжди в майбутньому на нас чекає Сам Небесний Отець, готовий привітати нас як улюблених Своїх дітей у Небесному Царстві за однієї умови: якщо, озираючись у минуле, ми не станемо його бранцями, а, навчені помилками минулого, будемо сміливо простувати вперед. Амінь.

(Переглянуто 97 разів, 1 переглядів сьогодні)