Святі ОтціВиголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 6 січня 2013 року

Дорогі брати і сестри!

Ці одноманітні, екзотичні, як на наш слух, юдейські імена, лунають, ніби важкі кроки Святої Родини, яка наближається до Вифлеєму (Мт.1:1-25). Вона пройшла важкий шлях від Назарету – шлях серед спекотних пустельних земель Палестини. Шлях, який обтяжувався ще й тим, що Марія чекала на Дитину. Вона не могла швидко йти. І, обережно ступаючи біля неї, Йосип намагався будь-що врятувати свою обручницю від найменших небезпек і тривог шляху. Чи вдавалося це? Та, напевно ж, ні. На довгій дорозі завжди трапляється всього. І, навіть тут, у Вифлеємі, невеличкому містечку їхнього славного і далекого предка Давида, виявилося, що їм навіть немає місця в жодному постоялому дворі – заїзді. Вони ж не могли ночувати надворі: Марія очікувала Дитину. І вони шукатимуть собі притулку серед худоби, у стайні. Добре, що худобу пастухи випасали в цей час надворі.

Але, разом із тим, у цих звуках імен ми відчуваємо й потужну ходу народу нащадків Авраама через історію. Величність цієї ходи підкреслюють епохи, які виділяє євангелист Матей, поділяючи всіх предків Ісуса на три групи, віхами між яким стають визначальні події у житті народу Ізраїлю. Серед цих чоловічих імен – бо рахувалися тоді предки серед чоловіків – виринають і окремі жіночі імена, які нагадують про найбільш драматичні, не обов’язково славетні події в цій історії. Там і блудниця Рахав, там і не названа на ім’я Вірсавія, про яку підкреслюється, що вона була Урієвою жінкою. І вона ж народила Давидові сина Соломона.

Отже, це – важка історія, темні сторінки якої не приховуються євангелистом. Він показує, як уся ця історія наближає обраний народ до вирішального моменту: до миті приходу в світ очікуваного Месії – Спасителя. Цей момент стає не тільки знаком ласки Божої до Свого люду – ласки Отця, Який приходить, щоб урятувати Своїх таких неспокійних, неврівноважених, непослідовних дітей. Він є також і наслідком цього довгого, важкого, насиченого шляху, який формував досвід народу, що теж став підґрунтям для появи Спасителя світу.

Читаючи ці одноманітні імена, замислимося на хвилинку: а скільки поколінь своїх предків кожен із нас може назвати? Чи маємо ми той необхідний для кожної людини вантаж досвіду поколінь, який і наближає нас зрештою до розуміння тернистого шляху народу, в якому приходить на світ Ісус? Ми обкрадаємо себе, нехтуючи власним минулим. Сучасна цивілізація часто закликає нас дивитися тільки вперед, не озираючись на те, що було раніше, або ще й відкидаючи його зі зневагою, дивлячись на минуле як на суцільний ланцюг помилок. Але ж бачите, як євангелист учить нас цінувати ці помилки! Бо в кожній помилці предків є урок для нас, є запорука того, що ми, зробивши висновки з цієї помилки, не повторимо її в своєму житті.

Не обов’язково мати славних, визначних предків для того, щоб плідно користуватися з їхнього досвіду. Але досвід навіть найбільш нікчемних людей є для нас важливим, оскільки ми несемо генетичну пам’ять про цих людей. Її несе кожен із нас.

Здавалося б, наприкінці цього родоводу ми опиняємося у дуже дивній ситуації: він підводить нас до Йосипа. Але ж Йосип не мав безпосереднього відношення до народження Месії! І тут євангелист зауважує, що Ісус народився від Марії, з якою Йосип був заручений (Мт. 1:16). Отже, до чого нам цей родовід?

Є пояснення, що він стосується значною мірою і Марії, бо ж і вона походила від того самого Юдиного коліна, із нащадків царя Давида. Але, дивіться, як напрочуд делікатно євангелист звертає нашу увагу на роль самого Йосипа Обручника! Йосип не був батьком Ісуса за тілом. Він був поставлений в абсолютно незручне становище, яке можна було однозначно розв’язати у тогочасній Юдеї. Суворі приписи усного права зобов’язували Йосипа до цього: почувши, що заручена з ним Діва Марія має народити Сина, він згідно з цим усним правом був повинен вигнати її, оповістити про все людям довкола і приректи її на смерть – на каменування. Отже, і роль Йосипа стає вирішальною у приході на світ Месії. Бо можна було вбити Матір Месії, знищіти її і не дати народитися Спасителеві! Від Йосипа залежало, піде він на це, чи ні.

Ось тут ми й маємо друге, зовсім несподіване Благовіщеня. В першому архангел Гавриїл являється Марії, як урочисто розповідає про це євангелист Лука, і сповіщає, що вона народить Сина від Святого Духа (Лк. 1:26-38). А Марія відповідає з покорою: «Я ж Господня раба: нехай буде мені згідно зі словом твоїм!» (Лк. 1:38). І, ніби повторення того першого Благовіщеня, маємо друге – з праведним Йосипом. Ангел сповіщає йому: «Йосипе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зачате в ній – то від Духа Святого» (Мт. 1:20). Тільки коли Йосип згоджується з цим, коли він виявляє свою праведність, стається те, що мало статися.

Бачите, навіть цим показується, що жоден із нас не є механічним виконавцем Божої волі. Кожному з нас – і Йосипові, і нам із вами – дається свобода вибору. Від кожного з нас певною мірою узалежнюється не тільки наше з вами майбутнє, а й майбутнє цілого людства! І пам’ятати про цю відповідальність вчить нас євангелист, а через нього – вчить Бог.

Ми підходимо впритул до вифлеємської печери, стоячи перед нею і очікуючи на радісну зустріч зі Спасителем. У ці останні миті перед зустріччю з Немовлятком Христом євангелист закликає нас озирнутися, подивитися в наше минуле, замислитися над ним і над минулим цілого людства – і над євангельськими «шістьмома седмицями» поколінь Ізраїлю, і над минулим власного народу. І, побачивши все важке, неприємне, що накопичилося тоді, знов переживши всі проблеми – і суспільні, і особисті, -які нас непокоять, – Матей пропонує відчути необхідність для кожного з нас приходу Спасителя, Який є нашим рятівником, бо приходить, аби спасти нас від найбільшого ворога – від гріха. Він приходить, аби вивести нас із замкненого кола гріха і відкрити перед нами те, що стає головним мотивом євангелиста Матея: відкрити двері до Небесного Царства. Амінь.

(Переглянуто 444 разів, 1 переглядів сьогодні)