Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 24 січня 2016 року в м. Полтава

Дорогі брати і сестри!

Цими днями одна журналістка задала мені питання в інтерв’ю: «Чи згодні Ви, що на Сході України народ менш духовний, ніж на Заході?». Що можна тут відповісти? Звичайно, якщо сьогодні зайти в будь-який храм у Львові, Івано-Франківську, Тернополі та, навіть, і в менших містечках – десь у Стрию чи Дрогобичі, то ми не зможемо порівняти ту кількість людей, які прийшли там до церкви, із жменькою парафіян, які стоять зараз тут, у нас..

Коли говорити про відзначення народних свят, то колядування у Галичині й у Полтаві чи в Харкові відрізняється, як небо і земля. Але чи можемо ми зводити духовність тільки до зовнішніх обрядових вимірів? Чи можемо ми говорити, що бабуся, яка ходить до церкви щонеділі, але в тій церкві стоїть і дивиться, хто, зайшовши, не так перехрестився, не вдягнув хустку, тут же розмовляє зі своєю сусідкою, засуджує якусь іншу знайому, – що та бабуся більш духовна, ніж невіруючий бізнесмен, який після початку війни залишив свою роботу, взяв гроші і вклав усі в допомогу солдатам, які лікуються від ран? Чи можна, зрештою, говорити, що він невіруючий? Напевно, що ні. Так, він не воцерковлений, може він навіть не навернений. Але його духовне життя виявляється у жертовності, у готовності допомогти іншому – в якостях глибоко євангельських!

І перевага нашого Спасителя Ісуса Христа над нами з вами в тому, що Він судить не по тому, як зовні виявляє людина свою віру чи безвір’я, а по наших серцях, по тому, що робиться в нашій душі.

Ось і сьогодні ми слухаємо, що, прийнявши хрещення, Спаситель не залишається в Юдеї – у країні, яка простягалася довкола святого міста Єрусалиму й уважалася оплотом духовности в тогочасній Палестині, а йде на Північ (Мт. 4:12-17). Іде в ту країну, яку зневажали юдеї, вважаючи, що вона така собі напівязичницька. Бо бідолашна Галилея пережила завоювання, переселення… Так само, як наші краї, що їх завойовували, підкоряли, мордували голодом, заселяли у спустошені голодом села приїжджих із інших країн. Саме так і Галилея ставала язичницькою, бо, крім жменьки юдеїв, там було і багато вихідців з інших народів, які не належали до релігії, що панувала в Юдеї.

Але Христос іде саме туди! Іде в ту країну, про яку скептично говорили: «Хіба ж може бути з Назарету що добре?» (Ін. 1:46), говорили, мабуть, тому, що галилейське місто Назарет відзначалося особливо легковажним ставленням до віри. І коли апостол Петро потрапив у двір первосвященика, його пізнали з того, що він говорив як галилеяни – не так, як усі інші…

І ось у цій «країні тіні» засяяло світло! Христос бо приходить не до праведників. Праведників не треба спасати. Вони вже спасенні. Він іде до грішників і наводить нам за приклад саме тих, хто вміє, впавши, підвестися і покаятися.

Якомога частіше нам варто згадувати: першим, хто ввійшов у Небесне Царство разом із Христом, був не первосвященик, не член синедріону, а звичайний розбійник, який не відзначався нічим праведним. Але саме цей розбійник, побачивши біля себе Спасителя, в останню мить свого життя навернувся і сказав: «Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє!» (Лк. 23:40-42).

Ось цього чекає від нас Христос! Він іде до грішної, язичницької Галилеї, щоб закликати її до покаяння. Його містом стає торгівельне місто Капернаум, де була митниця, де, очевидно, панував гріх і звідки подався слідом за Христом Левій Матей (Лк. 5:27-32). Але там, серед звичайних грішних людей, серед галилейських рибалок Господь знаходить Собі вдячних слухачів і учнів. Саме з них виростає Церква, обдарована благодатним даром Святого Духа. Даром, який може змінити нас цілковито і зробити кожного з нас також маленьким джерелом світла. Бо всі ми покликані осявати світлом довколишнє життя. Осявати його світлом праведного життя, світлом, яке ми одержуємо від Христа.

Коли ми можемо втратити цей дар? Коли вирішуємо, що це ми самі в силу своїх власних заслуг осяваємо світ і своїми мудрими словами, і своїми побожними вчинками. Коли ми забуваємо про те, що все те добре, що ми можемо дати, ми від когось одержали. Одержали від Бога…

Ми сьогодні вже прощаємося з йорданськими святами. Сьогодні – неділя після Богоявлення. І ми знову повертаємося до того прикладу, який Христос нам усім дає: Він, Син Божий, позбавлений навіть тіні гріха, починає Свою проповідь не з того, щоб заявити про Себе. Навпаки. Він приходить, щоб покаятися і дати приклад покаяння. Він кається від імени всіх нас. Він, прощаючи, і нас закликає вміти прощати, чинити так, як Він.

Христос і сьогодні йде до нас. Ми всі прийняли хрещення. Але чи здатні ми на ту силу покаяння, яку виявляє Сам Господь? Покаяння, яке виявляється в Нього в сорокаденному суворому жорсткому пості, яким Він випереджає Своє служіння словом. Вчити когось можна тільки тоді, коли ти сам чогось навчився. І це теж урок, який дає нам Христос.

Тож сьогодні, з вдячністю пригадуючи про святкові різдвяні дні та дні йорданських свят, пам’ятаймо, що для нас усіх вони – це дар світла, дар зустрічі із Богом, Який повинен нас запалити ревністю до Нього і направити на той самий шлях служіння, яким Він ішов.

Нам може не подобатися наше оточення. Ми можемо і мусимо критично ставитися до нашого рідного краю: Полтавщини, Харківщини, Луганщини. Але ми повинні пам’ятати, що, як колись до Галилеї, так і до нас грішних Христос іде, щоб, можливо, зробити і наш край тим джерелом світла, якого так бракує у пітьмі. В пітьмі, яку штучно довкола нас створюють і засоби масової інформації, і недоброзичливі політики, які намагаються показати нам, що наше життя безпросвітне і майбутнього ми не маємо. Маємо. Але тільки у Христі! З Ним ми маємо і вічну радість, і вічне світло.

Хай же те світло, яке засяяло із приходом Христа над Галилеєю, буде помічене кожним із нас! Помічене, підхоплене і перетворене на чинник власного християнського життя, на те добре служіння словом і вчинком, якого чекає від нас Христос. Амінь.

(Переглянуто 76 разів, 1 переглядів сьогодні)