Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 22 січня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Тривають Йорданські свята – дні, які розпочалися спомином про хрещення Господа Ісуса Христа. І вчора, в суботу по Богоявленні, і сьогодні, у першу неділю, коли призначено спеціяльне євангельське читання на спомин про події, пов’язані з Господнім хрещенням, ми заглиблюємося в ті деталі земного служіння Спасителя, які розкриваються і в зв’язку з самою подією хрещення, і більш глибоко, ретроспективно, – у зв’язку з пророцтвами, які Христос виповнює (Мт. 4:12-17).

Євангелист Матей взагалі дуже скрупульозний щодо цього. Він намагається якомога глибше прочитати будь-який вчинок Спасителя і знайти, де, коли, хто з пророків передвіщав це. І ось зараз, сповіщаючи про відхід Ісуса на північ, у Галилею, він знаходить, що Ісая давно вже провіщав славу для упосліджуваних і зневажуваних колін нащадків Якова-Ізраїля, які оселилися на півночі й земля яких пізніше перетворилася на місце міґрації різних племен і народів, на місце асиміляції завойовниками тамтешнього населення, на місце зустрічі різних культур (Мт. 4:15-16).

Це для нас сьогодні полікультурність світу здається даністю цілком позитивною. Для юдеїв часів Ісуса Христа чужинецькі впливи були знаком небезпеки. Нащадки Якова прагнули ізолюватися, захиститися від інших, замкнутися в собі. І юдеї з околиць Єрусалиму, які і називалися, власне, Юдеєю, зневажливо ставилися до тих своїх одноплеменників на півночі, які не могли так відгородитися від довколишнього світу.

Аж ось раптом Ісус, замість того, щоб зосередити Своє служіння у святому місті – Єрусалимі і його околицях, вирушає саме туди, у Галилею, яку зневажливо називали поганською або язичницькою, а пророк зве краєм темряви (Ісая 42:5-8), щоб саме звідти, з країни смертельної тіні, засяяло світло (Мт. 4:16).

А щоб не подумали, що Ісус іде, аби оселитися в своєму рідному місті, де Він виріс, – в Назареті, – Він обирає зовсім інше місто, Капернаум, яке було розташоване над морем, на дорозі. Через придорожнє розташування місто Капернаум було в Галилеї місцем зустрічі і юдейської, і римської, і інших цивілізацій Східного Середземномор’я. Бо Христос іде не для того тільки, щоб служити народові Старого Завіту. Він іде, щоб відкривати істину світові. А для цього Він потребує відкритости, простору.

Дуже небезпечно перейнятися оманою самозаспокоєння, самодостатности, міркуючи: «Ми – християнський народ, ми виховані у давній традиції. Отже, нам ніщо не загрожує. І ніщо більше нам не потрібно!». В таких випадках починається застій, стаґнація, виникають підстави для найстрашнішої духовної хвороби – гордині. Адже скажіть собі відверто: чи зустрічали ви більш неприємних особистостей, ніж релігійні фанатики, які впевнені, що вони все вже знають? Вони декларативно заявляють, ніби люблять усіх, але своєю деспотичною любов’ю відштовхують від себе інших людей. Бо насправді це не любов, а гординя, яка тільки набуває видимости любови. В той же час найбільші праведники завжди вміли бачити свої вади, вміли шанувати ближнього і ненав’язливо, по-партнерському, по-братньому вчити його.

Можливо, саме ця перевага галилеян і тягне туди Ісуса Христа. Зверніть увагу: Він обирає Собі учнів не з гордовитих мешканців Єрусалиму, не з фарисеїв які пишалися своєю праведністю, а із звичайних, часто дуже бідних рибалок, які ледве чи мали якусь базову освіту. Напевно, вони слухали у синагозі та й читали Старий Завіт, особливо Тору (Мойсеєве П’ятикнижжя). Але навряд чи виходила їхня начитаність далеко поза ці межі. Господь же саме їх кличе до Себе і саме їх робить провідниками Євангелія! Це вони згодом рознесуть світло правди із цієї країни темряви Галилеї по всьому світові, осяють світлом Євангелія Римську імперію, а потім і інші країни.

Христос навчає нас такими Своїми вчинками не боятися відкритости, остерігатися замкнености і гордині. Він застерігає нас від зневаги людей, які здаються нам слабшими, біднішими за нас, чимось обділеними. Він вчить шанувати позірну слабкість і йти назустріч їй. Христос навчатиме потім Своїх учнів на прикладі двох видів молитви, представлених митарем і фарисеєм. Невдовзі, перед початком Великого посту, ми пригадуватимемо цей уривок із Євангелія (Лк. 16:10-14). Той фарисей, який гордовито стояв перед усіма, вийшов нерозгрішений з храму. А бідолашний митар, який знав тільки одне: каятися і промовляти «Боже, будь милостивий до мене грішного» (Лк. 16:13), якраз і вийшов, винагороджений Божою ласкою.

Це приклад молитви для кожного з нас – уміти каятися в своїх провинах, уміти бачити свої провини. Недарма Христос, перед тим, як Своїм воскресінням повести всіх нас до вічного життя, іде, щоб продовжуючи місію Свого попередника, закликати нас до покаяння.

Отже, і сьогоднішнє євангельське читання допомагає нам відчути в собі плоди хрещення, які кожен із нас несе в собі, відчути їхню силу. Воно допомагає нам зрозуміти власну слабкість без Божої ласки! Воно навчає користуватися ласкою хрещення для того, щоб гідно служити Богові і не лякатися жодних стереотипів про країни темряви, в які ми потрапили. Бо кожну з них ми, маючи силу євангельського вчення, здатні освітити тим світлом, яке Христос приніс у Галилею. Амінь.

(Переглянуто 63 разів, 1 переглядів сьогодні)