Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 13 січня 2013 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні завершуються різдвяні свята. Цього року співпадають неділя по Різдві Христовім і посвяття Різдва. Таке співпадіння допомагає нам ще глибше поринути в атмосферу свят, котрі не закінчуються зовсім, бо святки тривають. Вони переходять у їхнє продовження – у день Найменування Господнього, у Йорданські свята. І різдвяна атмосфера в храмі не залишатиме нас зовсім аж до Стрітення Господнього!

Але попри те, що святкова атмосфера продовжує панувати в наших храмах, у нашій християнській спільноті, її нюанси змінюються. Перші дні Різдва Христового цілком зосереджували нашу увагу на самій особі Немовлятка Ісуса, Який приходить у світ, щоб його спасти. І ми переживали радість цього відродженого для вічности світу разом і з пастушками, і з трьома царями. Тепер ми ніби роззираємося довкола і бачимо, наскільки різний цей світ у своїх реакціях на прихід його Спасителя.

Здавалося б, чого ще сподіватися? Світ має радіти тому, що він повернув собі шанс на вічність, радіти зустрічі із Божим Сином! А виходить зовсім не так…

І той же цар Ірод, до якого, звіщаючи радість про прихід Спасителя, майбутнього юдейського Царя, поспішали три мудреці зі Сходу, виявляє зовсім іншу реакцію. Він наказує повбивати немовлят у Вифлеємі, щоб тільки позбутися можливого претендента на ізраїльський престіл. Бо ж його царська логіка свідчила: якщо цей майбутній Цар є нащадком Давида, то Іродові залишається боротися за престіл Давида, незаконно ним узурпований.

Але якщо Ірода ще якось можна зрозуміти в його людській логіці, то зовсім незбагненними здаються воїни, які сліпо виконують його наказ: ті, хто не пускатиме Ісуса додому, хто зрікатиметься Його, хто Його зраджуватиме. Як мало знайде Він розуміння серед Свого оточення!

І сьогоднішній день занурює нас у цю атмосферу всіма залишеної, переслідуваної родини. Родини, яка раптом являє нам у яскравому світлі подвиг Йосипа Обручника – жертовної людини, яка зрікається всього, аби тільки врятувати Немовлятко, що прийшло на світ. І ангел звертається навіть не до Пресвятої Богородиці, а саме до нього – до нього як до стороннього,чоловіка, бо Йосип не має безпосереднього відношення до приходу в світ Немовлятка. Але він представляє нас усіх у цю мить – представляє тих, хто лишається вірним Христові в час випробувань!

Йосип сам свідомо йде на небезпеку! Він тікає разом із Марією та Немовлятком Христом до Єгипту. Тим самим Йосип ніби повторює шлях свого праотця Якова разом із його родиною, тікаючи в країну рабства, щоб врятуватися від небезпеки. Щоб звідти, з країни рабства, країни, яка сотні років була притулком для предків юдейського народу, знов бути покликаним.

Як колись Мойсей провадив до Ханаану Кивот Завіту, так Йосип Обручник буде супроводжувати живий Ківот – Матір Божу – і народжене нею Немовлятко. Але він тепер супроводжуватиме не до Вифлеєму, тим більше, не до Єрусалиму, а до рідного Назарету, щоб там виростав Христос.

Це потім ми довідаємося, що і в Назареті не знайде Ісус розуміння і скаже гіркі слова про те, що немає пророка у своїй вітчизні (Лк. 4:16-30). Але саме там тридцять років виростатиме Він, навчаючись мистецтва Свого названого батька – столярського ремесла, навчаючись пізнавати людей довкола, бути одним із них. Бо Йому не треба було вчитися богослов’ю – Він Сам був Богом. Але Він приходить сюди, щоб пройти разом із Своїми ровесниками, із усіма нами звичайну науку повсякденного людського життя, людського побуту і внести у цей побут щось зовсім нове – свідому жертовність, свідоме служіння ближньому. Те все, чого якраз і бракувало особам, які не прийняли Христа!

Ми можемо тільки дивуватися сьогодні: ну добре, ті інші, якісь розбійники, що про них розповідають апокрифи, котрі нібито зустрічали Христа у Єгипті, чи якісь інші недруги, – вони не знали, хто Він. Але ж Ірод, цар, до якого прийшли мудреці і повідомили про явлення зорі, про всі знаки, які віщували про Месію, – чому він, знайомий із юдейськими традиціями, так ворогував із Месією? І тут ми мусимо замислитися над небезпекою замкнености у власному світі, зосереджености на власних інтересах, над небезпеками еґоцентризму і еґоїзму.

Нас дуже часто привчають у житті думати про себе, «бо про тебе ніхто більше не подумає». Нас привчають боротися за своє місце на різних рівнях, починаючи від того, щоб першим ускочити у вагон метро чи пробитися перед іншими під час відкриття крамниці «секонд хенду», і до того, щоб випередити конкурентів на виборах президента чи голови якоїсь великої фірми. «Думай про себе, борись за своє майбутнє, випереджай конкурентів» – саме в такому способі мислення й коріниться небезпека нашого перетворення на іродів. Бо ірод починається тоді, коли людина думає лише про себе і розцінює довколишній світ тільки як світ власних суперників, що їх необхідно випередити або й позбутися.

А з такою психологією – психологією ексклюзивности, вибраности – виростає небезпека переслідувань християн. Прямих переслідувань ще нібито немає у ліберальній Європі. Але і тут часом християни почувають себе дискомфортно, коли їх змушують ховатися із своїми переконаннями, не демонструвати їх публічно. Цього ще немає, на щастя, в Україні. Але фактично і в Україні жити по-християнському -означає наражатися на постійні конфлікти з оточенням, передбачає нерозуміння, неприйняття тим оточенням, яке воліє лишатися християнським тільки зовні, за формальними ознаками належности до Церкви, але ніяк не за сповіданням євангельських засад повсякденного життя.

Але що діється в інших країнах? Насамперед, у країнах, в яких зберігся комуністичний лад: у В’єтнамі, Північній Кореї, на Кубі, в Китаї? Або в ісламських країнах: Саудівській Аравії, Афганістані, Сирії, Ірані? Не так давно правозахисні організації оприлюднили перелік країн і місць, де найбільше переслідують християн. І уявіть собі, за відомостями правозахисників сто мільйонів християн у світі є об’єктами переслідувань! Не сто чоловік, не тисяча – сто мільйонів чоловік тим чи іншим чином зазнають переслідування на релігійному ґрунті аж до вбивств – у Нігерії, в Центральній Африці загалом, у Індії, де покотилася хвиля насильства над християнами.

І в кожному випадку той християнин, який стає перед вибором: чи зректися віри, чи приховати її, а чи лишатися з Христом, повторює шлях, котрим ішов був праведний Йосип до Єгипту. Він міг лишитися у Палестині. Він не був зобов’язаний охороняти Немовлятко. Але Йосип залишає все, вирушаючи на чолі невеличкої валки, яка рятує майбутнього Царя світу. І до кінця, до своїх останніх днів, про які ми дізнаємося тільки із глухих відгомонів у церковному переданні, Йосип лишається вірним цьому Немовляткові, про народження Якого сповістив його ангел.

Кожен із нас у різні моменти свого життя стає перед тим самим вибором, перед яким стають жертви переслідувань у Південній Азії чи в Африці, перед яким ставав колись Йосип. Перед нами раз у раз виникає проблема: бути із Христом чи тікати від Нього, приховуючи свою належність до Церкви. І це також є проєкцією Різдва на наше повсякденне життя, а водночас, залученням нас самих до таємниці приходу Христа у світ. Бо саме через ці епізоди не тільки випробовується сила нашої віри, але і кожен з нас запрошується стати супутником Христа у Його втечі із несправедливого світу у рятівні пустелі Єгипту. Амінь.

(Переглянуто 107 разів, 1 переглядів сьогодні)