Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 13 січня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Замислімося-но над таким наївним питанням: а чи був праведний Йосиф християнином? Ні, звичайно, не був. Бо Церква створилася вже після того, як Йосиф помер. І християни стали так називатися тільки згодом. Ще перша апостольська громада в Єрусалимі не називалася християнською.

І тим не менше, ми не тільки молимося за тих, хто жив перед Христом, ми молимося до них. Молимося сьогодні до тих праведних Йосифа, Давида, які випереджали Христа. Йосиф – ненадовго: він зустрів Христа і опікувався Ним у перші роки Його життя. А Давид жив на тисячу років раніше. Це були живі люди, які переживали всі ті спокуси, що й ми з вами переживаємо, які наражалися на небезпеки, обмови. І вони мусили робити дуже важкі вибори.

Уявімо себе на місці Йосифа. Він – людина, вихована в твердих юдейських звичаях, які наказували: коли заручена за тебе жінка виявиться вагітною, оголоси про це прилюдно, і нехай її віддадуть на каменування. Йосиф мусив це зробити за вимогами тогочасних звичаїв, за вимогами своєї віри. Але його милосердя взяло гору над вимогами Тори. І замість цього він вирішує: “Відпущу її з миром”. А вже коли він пройшов цей іспит, тоді з’являється йому уві сні ангел Господній і каже: “Йосипе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зачате в ній то від Духа Святого. І вона вродить Сина, … і назвуть Йому Ймення Еммануїл, що в перекладі є: З нами Бог» (Мт. 1:19-23).

Навряд чи Йосиф міг зрозуміти тоді, що значать ці слова. Може, він шукав у них якихось алегорій, символів. Йосиф не міг навіть подумати, що ангельське сповіщення справдиться аж так буквально. Бо справді – з нами Бог!

“З нами Бог — був, і є, і буде!” – співається в одній церковній пісні. І прийшов Він не тільки до тих, хто назветься християнином. Бог створив людей задовго до того, як з’явився Христос. Але Христос був перед цими людьми, був перед Адамом і Євою! Був, тільки не воплочений, не втілений у людину Ісуса. Був Словом Божим, Другою Особою Пресвятої Тройці, через Яку все створилося. Біблія описує цей творчий процес у зрозумілих для нас поняттях, коли говорить: “І промовив Господь… І сказав Бог: хай буде, … хай станеться”. Оці слова –  “промовив”, “сказав” – знаменують участь Божого Слова в процесі творення. Бог був перед віками. І ось у визначений час Він приходить до нас, приходить, щоб нам допомогти, щоб нас порятувати. Але насамперед, щоб виявити Свою безмежну любов до творіння. Бог Сам приходить до творіння!

Буває так: неслухняний син чи свавільна донька поїде в інше місто, не пише батькам, живе, як прийдеться – не дуже добре, вже йому чи їй стає соромно озватися. Тоді мати збирає клунки і вирушає сама до міста, знаходить дитину, прибирає в неї в квартирі, готує їсти. А дитина, відчувши, що материнська любов не зникла від розлуки, оживає. Знову повертається до звичайного життя, виходить із депресії, в яку потрапила, коли відчула себе самотньою, загубленою, втраченою…

Кожному з нас хочеться, щоб ми відчували себе любленими іншими людьми, щоб нас розуміли. Бог дарую нам це! Він приходить до нас, щоб нас спасти. Як відповідає Йому людство?

Ми слухаємо сьогодні про втечу святого сімейства від царського гніву в Єгипет (Мт. 2:13-23). Бо ж цар Юдії сприймає прихід Бога в своїх людських вимірах: почувши, що народжується Цар, він вирішує, що це — конкурент, а відтак його треба вбити. Ірод пробує це зробити, не уявляючи собі, що цей Цар приходить не для того, щоб зняти його з престолу, а щоб переінакшити всю земну владу, вкласти в неї нові поняття, внести у свідомість людей призабуте поняття справедливости, яке походить від слова “правда”. Згодом Христос скаже: “Я дорога, і правда, і життя” (Ін. 14:6). І в Ньому ми знаходимо правду як вимір усіх наших вчинків.

Минулого тижня, якраз напередодні Різдва Христового ми почули чергову трагічну звістку: біля однієї з церков у Каїрі вибухнула бомба і загинув чоловік. І це один тільки з низки тих злочинів, які там чиняться. Цими днями знайшли також десятки трупів ефіопських християн, які загинули від рук бойовиків ІДІЛ[1].

А Христос приходив і до тих, хто закладав вибухівку, і до тих, хто йшов воювати з християнами і винищувати їх. Він і їх любить і кличе їх до спасіння. У тому відмінність Христа від кожного з нас, що Його любов не поширюється тільки на «своїх» – тих, хто визнає Його за Божого Сина. Більше того: любов ця така, що Христос Себе кладе в жертву за кожного-кожнісінького з людей, в тому числі — і за Ірода, за спасіння його душі.

Мабуть, немає серед нас людини, яка б, сповідаючись, не каялася в тому, що не вміє любити ворогів. Для нас, особливо під час війни, це стає важким випробуванням: як же його любити, того злочинця, який приходить на нашу землю, вбиває, руйнує все на своєму шляху? Як не ненавидіти тих, хто несе тільки зло? Це, мабуть, найбільший виклик Христа для нашого часу.

Як навчитися боротися проти зла добром, як протиставляти ненависті любов? Цьому ми вчимося все своє життя. І Церква є християнською, оскільки вона вчить це робити. Не капітулювати, не здаватися перед злом, а боронити справедливість. І при тому не опускатися до дріб’язкової ненависти, до обміну грубими, вульгарними образами, які часто ми зустрічаємо в соціяльних мережах.

Ісус вчить нас бути відкритими, приязними, але на одній засаді, яка і обумовлює непохитність християнської Церкви поміж усіх випробувань, що випадають на її шляху, – на ґрунті твердої віри. Звідки з’являється в людини аґресія, ненормативна лексика, образи, часто незаслужені, на адресу інших людей? Зі своєї слабкости. Саме слабка людина реалізує себе тим, що намагається принизити інших, показати свою вищість. А людина сильна, тверда в своїх переконаннях уміє боронитися іронічною посмішкою, добрим словом, яким відповідає на зло, своїм спокоєм, який вона у кризові хвилини протиставляє всім спробам включити її в таку собі гонитву амбіцій, змагання за те, хто кращій.

Христос несе нам спасіння. Це, з одного боку, спасіння у вимірі онтологічному: спасіння наших душ для того, щоб ми одержали призначену для людини вічність. Але є й інший вимір. Ісус іде для того, щоб порятувати нас від поринення у дрібні конфлікти, у розмінювання себе на якісь мізерні чвари. Він іде, щоб зробити нас вірними покликанню людини в світі.

Серед тих, кого сьогодні згадуємо, є не тільки праведний Йосиф. Ми згадуємо і про праведного царя Давида, з яким, мабуть, більша половина присутніх знайомилася спочатку не із Біблії, а з поеми Тараса Шевченка “Царі”. Пригадуєте, як критично Шевченко зображує біблійного царя Давида? Бо й було за що його сварити. Цар Давид, щоб заволодіти чужою жінкою, відправляє її чоловіка Урію на смерть. І в той же час, знаючи про царський злочин, ми, як церковні люди, щодня повторюємо гімн, який написав той самий цар Давид на знак свого покаяння: “Помилуй мене, Боже, з великої ласки Твоєї…”. 50-й, покаянний псалом — пам’ятник і зразок того, як треба каятися не тільки на словах, а й на ділі. Адже саме велич каяття Давида перевершила глибину його падіння. “Бо немає людини, що жила й не згрішила” – ці слова не вирок, а констатація тієї людської слабкости, яку пізнав Христос, живучи у світі.

Досвід життя царя Давида відкриває нам: кожне  людське падіння не є фатально незворотнім. Впавши, людина здатна підвестися, як підвівся цар Давид, не вважати себе знищеною, а підвестися й жити далі по-новому, навчена прикладом власної слабкости.

Ще один, кого сьогодні ми згадуємо, – Яків, брат Господній. Пригадуємо й один дуже важкий епізод з Євангелія, коли прибігають до Матері Божої люди і злостиво кажуть: “Твій Син збожеволів!” І Пречиста Діва з родиною кидається до Сина, щоб рятувати Його від ганьби. Можливо, серед родичів Марії був і Яків. Але, поживши з Христом, почувши Його слово, родичі переконалися: незбагненність Його слів для оточення не означає того, що Ісус говорить якісь нездорові речі. Коли людина чогось не розуміє, це не означає, що той, хто говорить або пише, не правий. Людству треба було піднестися до розуміння тих парадоксальних, складних речей, які сповіщає Христос, – до науки Євангелія, тобто Доброї новини. Тієї доброї новини, яка рятує нас від помилок. А, зрештою, рятує від смерти, рятує для вічности.

Коли ми сьогодні згадуємо про праведних, близьких до Христа людей, згадуємо про Його перші дитячі переживання, з якими немовлятко Христос мусив поневірятися у Єгипті на вигнанні, ми прикладаємо це до свого життя, до свого досвіду, до досвіду Церкви у наших важких ХХ-ХХІ століттях і розуміємо, що Той, хто пережив це все Сам, здатен і нас із вами зрозуміти та підтримати.

Хай ця думка допомагає нам у час зневіри, розпачу, в час важких виборів, які доводиться робити кожному з нас. Знов і знов згадуймо, що пророки назвали Христа Еммануїлом, що означаєз нами Бог”.

“З нами Бог, розумійте народи і покоряйтеся, бо з нами Бог” (Велике повечір’я) — так співали ми тиждень тому. І цей спів не залишиться в минулому разом із різдвяними святами, які завершуються сьогодні. Хай він збережеться в нашому серці навіть тоді, коли здаватиметься, що ввесь світ проти нас, що нас ніхто не розуміє і всі довкола — наші опоненти. Пам’ятаймо: коли з нами Бог, нам нічого не страшно! Амінь.

[1] ІДІЛ – “Ісламська держава”, міжнародне терористичне угруповання, яке протягом 2013-2018 рр. утримувала контроль над значниму територіями в Малій Азії та намагалася поширити свій вплив на країни з мусульманським населенням, вдаючись при цьому до насильства і вбивств. Керівником її був Аль-Багдаді, знищений 2019 р.

(Переглянуто 102 разів, 1 переглядів сьогодні)