Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 11 січня 2009 р.

Дорогі брати і сестри!

Лишається ще два дні різдвяних свят. Післязавтра настане віддання Різдва Христового. За церковним календарем свята завершаться, але їхня присутність ще довго відчуватиметься в нашому побуті. Проминає тиждень, присвячений Церквою споминові приходу в світ Спасителя. Українській же народній традиції цього ще здається замало. І сорок днів, до самого Стрітення Господнього, ще стоятимуть вертепи по наших церквах та хатах, ще лунатимуть різдвяні вітання, ще співатимуться колядки. В цьому немає нічого особливого, оскільки наше прагнення пережити якомога повніше одну із центральних подій історії спасіння, розширити її, ввійти в її неосяжну глибінь і значення для всього людства по-різному виявляється в традиційній побутовій культурі та в церковному обряді. Однаковим же в них є прагнення якомога повніше використати нагоду для глибшого переживання Господнього Різдва.

От і цей день, що в певному сенсі підсумовує перебіг різдвяних свят, знову повертає нас до роздумів над тим, як це все відбувалося, і як же по-різному реаґували люди на народження Месії. У богослужбових співах і читанні згадується про безбожного царя Ірода, що сприйняв прихід на світ Христа як особисту небезпеку й зробив все для того, аби позбутися новонародженого Месії як імовірного конкурента в пануванні над народом Палестини.

Сьогоднішня Служба Божа зосереджує нас на особах найближчих до Ісуса людей – і вже давно спочилого царя Давида, далекого Ісусового предка за тілом, і тих сучасників, які – не завжди цілком свідомо! – прийняли на себе тягар Іродового удару, спрямованого розлюченим правителем проти загадкового Царя Юдейського. Праведність цих людей, визнана Церквою, визначається їхньою співпричетністю відкупительній місії Христа, тим, що мовою Євангелія називається несенням хреста.

Насамперед згадуємо сьогодні праведного Йосифа Обручника, котрого сучасники вважали за чоловіка Пресвятої Богородиці і хто, може, єдиний у світі, знав про її непорушену чистоту і про те, що він є лише доглядачем цієї неоціненної для людства чистоти. Він нібито не був споріднений зі Спасителем фізично, не був Його кревним родичем. Але хто з людей міг зробити більше для Народженого Месії! Йосиф зрікається всього найдорожчого для стародавніх юдеїв. Він ухиляється від виконання вимог юдейського закону: приховує вагітність своєї обручниці, Пречистої Діви Марії, лишається з нею, не вигонить її з дому, не віддає на каменування.

Йосиф не тільки приховує Маріїну таємницю: він разом із зарученою з ним Вседівою йде до Вифлеєму, аби не залишити породіллю самотньою. Адже він знає зі слів ангела, яку коштовність має Пречиста дати світові. І коли небезпека нависла над Пресвятою Богородицею та її дитиною, Єдинородним Божим Сином, Йосиф бере їх і разом із ними йде у невідомість, у далекий Єгипет. Там у поневіряннях між чужих людей Свята Родина провела, можливо, понад три роки, доки помер Ірод і звістка про це досягла втікачів.

Разом з тим, захоплюючись відданістю служіння Господеві праведного Йосифа, ми згадуємо і тих, хто не зустрічався особисто з Христом. Згадуємо сьогодні його далекого предка за матір’ю, царя Давида – праведника, який переживав і хвилини важкого падіння, і моральні удари, переживав залишеність і ворожість оточення… Він знав гіркий смак гріха, знав, однак, і солодкі плоди каяття. Такий близький нам своєю слабкістю, старозавітній цар зумів у хвилину падіння не втратити відчуття Божої присутности, зумів підвестися, покаятися настільки глибоко, що йому було прощено важкі, ганебні провини.

Тягарі минулих гріхів не дозволяли цареві самому здійснити заповітну мрію – звести в новій столиці, Єрусалимі, Господній Храм. Що чинимо ми, коли мрія виявляється недосяжною? Ремствуємо, впадаємо в депресію, переймаємося заздрістю до успішніших за нас людей, навіть власних родичів. Давид же готує матеріяли, збирає кошти – і стає ніби співбудівничим у власного сина, праведного царя Соломона, котрому Господнє Провидіння дозволило спорудити найвеличніший храм в історії людства. Більше того, Давид, син Єсея, ввійшов до числа предків довгоочікуваного Месії, котрого натовп у Єрусалимі віншуватиме при останньому вході до міста «Сином Давидовим», співаючи йому «Осанна!».

Ми сьогодні поминаємо в молитвах Якова, брата Господнього, – першого єпископа Єрусалиму, главу першої апостольської громади, праведність якого була визнана і шанована не лише церковною спільнотою, але і юдеями. Навіть відомий юдейський історик Йосиф Флавій згадав про Якова, як про праведника, несправедливо каменованого в часи Ірода Агрипи. Він вважається автором одного з новозавітніх послань і упорядником першого, найдавнішого чину Святої Літургії.

Важко ототожнити його з одним із наречених братів і сестер Ісуса, які спочатку не прийняли Його проповіді, налякалися, коли Христос став сповіщати речі, неймовірні для юдеїв, і поквапилися до оселі, де бачили Господа, аби Його забрати від ганьби. Але це був він, Яків, двоюрідний брат самого Ісуса! Він пережив сумніви, недовіру, вагання. Чи була це його провина, чи був це гріх? Так, бо гріх неприйняття правди завжди таким лишається. Але, переживши свою слабкість, Яків зумів згодом не просто прийняти правду, а піти за Христом до останнього, стати лідером апостольської громади і померти за неї. Померти, щоб дістати вічне життя в Христі.

А ще ми згадуємо разом із Йосифом, Давидом і Яковом тих невідомих на ім’я Вифлеємських немовлят, які не тільки не бачили Христа, але й не знали, хто Він. Вони ж бо й слова ще не могли сказати, через що й називаються по-українському «немовлятами». Але ці маленькі діти також помирали за Христа! Помирали, віддаючи себе в жертву через руки жорстоких слуг царя Ірода. Їхня невинна кров була пролита за Спасителя світу ще до Якова, і до первомученика Стефана, і до Іоана Хрестителя. Ця мученицька кров замінила їм воду хрещення, змиваючи первородний гріх і відкриваючи шлях до вічного життя.

Можна було б згадати ще цілу галерею осіб, щоб ми всі побачили, як по-різному, дуже по-людському, можна було реаґувати на прихід Христа у світ. Але щоразу, переживши цю вирішальну зустріч, людина ставала поряд із Христом. Коли ж їй вистачало сили, мужности, мудрости або дару дитячої чистоти, вона завдяки своєму Супутникові простувала з Ним до вічного життя, долаючи острах, слабкість, людські помилки.

Дорогі мої! Ми зараз переживаємо не тільки різдвяні свята. Ми проходимо через непрості випробування, кризи у довколишньому світі й у нашому приватному житті. Кожен із нас зустрічає Христа щодня: зустрічає в особах сучасників, які потребують нашої участи, допомоги, любови, нашої турботи. Сам Господь Ісус Христос навчав нас бачити Себе у них, у тих нужденних, спраглих, у тих, хто кличе нас на допомогу. Зустрічі з ними і для нас можуть стати унікальною миттю, коли ми дістаємо шанс побачити Христа, стати поряд із Ним – або ж зректися Його, вдати, що ми Його не помічаємо, як це зробили 99 відсотків тогочасних жителів Юдеї дві тисячі років тому. Вчинили так майже всі, за винятком жменьки тих, що став біля Христа, хто став Його родиною.

Тож і переживання різдвяних свят для кожного із нас є водночас нагадуванням, про те, що Христос посеред нас – це не тільки Євхаристійні Дари під час Служби Божої. Він, наш Господь і Спаситель, є викликом, який приходить до нас в образах людей із довколишнього світу. І хай Сам Господь дасть нам мудрість і відповідальність, щоб у потрібну мить, у вирішальну мить нашого життя, гідно прийняти цей виклик – як прийняли його праведні Йосиф Обручник, цар Давид, Яків, брат Господній та маленькі діти з Вифлеєму, покликані Господом до вічної радости разом із Ним. Амінь.

(Переглянуто 140 разів, 1 переглядів сьогодні)