345Виголошена архиєпископом  Ігорем (Ісіченком) 13 січня 2013 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні завершуються різдвяні свята. Цього року співпадають неділя по Різдві Христовім і посвяття Різдва. Таке співпадіння допомагає нам ще глибше поринути в атмосферу свят, котрі не закінчуються зовсім, бо святки тривають. Вони переходять у їхнє продовження: у день Найменування Господнього, у Йорданські свята. І різдвяна атмосфера в храмі не залишатиме нас зовсім аж до Стрітення Господнього.

Але попри те, що святкова атмосфера продовжує панувати в наших храмах, у нашій християнській спільноті, її нюанси змінюються. Перші дні Різдва Христового цілком зосереджували нашу увагу на самій особі Немовлятка Ісуса, Який приходить у світ, щоб його спасти. І ми переживали радість цього відродженого для вічности світу разом із пастушками, із трьома царями. Тепер ми ніби роззираємося довкола і бачимо, наскільки різний цей світ у своїх реакціях на прихід його Спасителя. Здавалося б, чого ще сподіватися? Світ має радіти тому, що він повернув собі шанс на вічність, радіти зустрічі із Божим Сином! А виходить зовсім не так…

І той же цар Ірод, до якого, звіщаючи радість про прихід Спасителя – майбутнього юдейського царя,-  поспішали три мудреці зі Сходу, виявляє зовсім іншу реакцію. Він наказує повбивати немовлят у Вифлеємі, щоб тільки позбутися можливого претендента на ізраїльський престіл. Бо ж його царська логіка свідчила: якщо Ісус – хоча не знав Ірод ще, як називатимуть Немовлятко на ім’я, – якщо цей майбутній Цар є нащадком Давида, то Іродові залишається боротися за престіл Давида, незаконно ним узурпований.

Але якщо Ірода ще якось можна зрозуміти в його людській логіці, то зовсім незбагненними здаються воїни, які сліпо виконують його наказ: ті, хто не пускатиме Ісуса додому, хто зрікатиметься Його, хто Його зраджуватиме. Як мало знайде Він розуміння серед Свого оточення! І сьогоднішній день занурює нас у цю атмосферу всіма залишеної, переслідуваної родини. Родини, яка раптом представляє нам у такому яскравому світлі подвиг Йосипа Обручника – жертовної людини, яка зрікається всього, аби тільки врятувати Немовлятко, що прийшло на світ. І ангел звертається навіть не до Пресвятої Богородиці, а саме до нього – до нього як до чоловіка, до нього як до стороннього, бо Йосип не має безпосереднього відношення до приходу в світ Немовлятка. Але він представляє нас усіх у цю мить, представляє тих, хто лишається вірним Христові в час випробувань. І Йосип сам свідомо йде на небезпеку!

Він тікає разом із Христом до Єгипту. Тим самим Йосип ніби повторює шлях свого праотця Якова разом із його родиною, тікаючи в країну рабства, щоб врятуватися від небезпеки. І щоб звідти, з країни рабства, країни, яка сотні років була притулком для предків юдейського народу, знов бути покликаним. Як колись Мойсей провадив до Ханаану Кивот Завіту, так Йосип Обручник супроводжувати Живий Ківот – Матір Божу – і народжене нею Немовлятко. Але тепер не до Вифлеєму, тим більше, не до Єрусалиму, а до рідного Назарету, щоб там виростав Христос.

Це потім ми довідаємося, що і в Назареті не знайде Ісус розуміння і скаже гіркі слова про те, що немає пророка у своїй вітчизні (Лк. 4:16-30). Але саме там тридцять років виростатиме Він, навчаючись мистецтва Свого названого батька – столярського ремесла, навчаючись пізнавати людей довкола, бути одним із них. Бо Йому не треба було вчитися богослов’ю – Він Сам був Богом. Але Він приходить сюди, щоб пройти разом із Своїми ровесниками, із усіма нами, звичайну науку повсякденного людського життя, людського побуту і внести у цей побут щось зовсім нове: свідому жертовність, свідоме служіння ближньому – те, чого якраз і бракувало особам, які не прийняли Христа.

Ми можемо тільки дивуватися сьогодні: ну добре, ті інші, які-небудь розбійники, що про них розповідають апокрифи, котрі нібито зустрічали Христа у Єгипті, чи якісь інші недруги, – вони не знали, хто Він. Але ж Ірод, цар, до якого прийшли мудреці і повідомили про явлення зорі, про всі знаки, які віщували про Месію, – чому він, знайомий із юдейськими традиціями, так ворогував із Месією? І тут ми мусимо замислитися над небезпекою замкнености у власному світі, зосереджености на власних інтересах, над небезпеками еґоцентризму і еґоїзму.

Нас дуже часто привчають у житті думати про себе, «бо про тебе, – мовляв, – ніхто більше не подумає». Нас привчають боротися за своє місце на різних рівнях, починаючи від того, щоб першим ускочити у вагон метро чи пробитися перед іншими під час відкриття крамниці «секонд хенду», і до того, щоб випередити конкурентів на виборах президента чи голови якоїсь великої фірми. «Думай про себе, борись за своє майбутнє, випереджай конкурентів» – саме в такому способі мислення й коріниться небезпека нашого перетворення на Ірода. Бо ірод починається тоді, коли людина думає лише про себе і розцінює довколишній світ тільки як світ власних суперників, що їх необхідно випередити, перегнати, або й позбутися.

А з такою психологією – психологією ексклюзивности, вибраности – виростає небезпека переслідувань християн. Прямих переслідувань ще нібито немає у ліберальній Європі. Але і тут часом християни почувають себе дискомфортно, коли їх змушують ховатися із своїми переконаннями, не демонструвати їх публічно. Цього ще немає, на щастя, в Україні. Але, фактично, і в Україні жити по-християнському -означає наражатися на постійні конфлікти з оточенням, передбачає нерозуміння, неприйняття тим оточенням, яке воліє лишатися християнським тільки зовні, за формальними ознаками належности до Церкви, але ніяк не за сповіданням євангельських засад повсякденного життя.

Але що діється в інших країнах? Насамперед, у країнах, в яких зберігся комуністичний лад: у В’єтнамі, Північній Кореї, на Кубі, в Китаї? Або в ісламських країнах: Саудівській Аравії, Афганістані, Сирії, Ірані? Не так давно правозахисні організації оприлюднили перелік країн і місць, де найбільше переслідують християн. І уявіть собі, за відомостями правозахисників, сто мільйонів християн у світі є об’єктами переслідувань! Не сто чоловік, не тисяча – сто мільйонів чоловік тим чи іншим чином зазнають переслідування на релігійному ґрунті аж до вбивств: у Нігерії, в Центральній Африці загалом, у Індії, де покотилася хвиля насильства над християнами.

І в кожному випадку той християнин, який стає перед вибором: чи зректися віри, чи приховати її, а чи лишатися з Христом, – повторює шлях, котрим ішов був праведний Йосип до Єгипту. Він міг лишитися у Палестині. Він не був зобов’язаний охороняти Немовлятко. Але Йосип залишає все, вирушаючи на чолі невеличкої валки, яка рятує майбутнього Царя світу. І до кінця, до своїх останніх днів, про які ми дізнаємося тільки із глухих відгомонів у церковному переданні, Йосип лишається вірним цьому Немовляткові, про народження Якого сповістив його ангел.

Кожен із нас у різні моменти свого життя стає перед тим самим вибором, перед яким стають жертви переслідувань у Південній Азії чи в Африці, перед яким ставав колись Йосип. Перед нами раз у раз виникає проблема: бути із Христом чи тікати від Нього, приховуючи свою належність до Церкви. І це також є проєкцією Різдва на наше повсякденне життя, а водночас, залученням нас самих до таємниці приходу Христа у світ. Бо саме через ці епізоди не тільки випробовується сила нашої віри, але і кожен з нас запрошується стати супутником Христа у Його втечі із несправедливого світу у рятівні пустелі Єгипту. Амінь.

(Переглянуто 214 разів, 1 переглядів сьогодні)