Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 16 лютого 2014 року

Дорогі брати і сестри!

Давайте поміркуємо над одним важливим і принциповим питанням: а чи засуджує Господь у цій притчі молодшого сина? Ні. Його засуджує інший син, його брат. Сам же Господь переповідає нам цю дуже показову, дуже характерну історію зі співчуттям і з надією на повернення блудного сина (Лк. 15:11-32). Бо Він переказує нам притчу не лише як сучасник, свідок, не лише як Син людський, але як Друга Особа Пресвятої Тройці. Як Син Отця, Який прийшов, щоб прийняти людське тіло, стати людиною і взяти на Себе також місію цього загубленого блудного сина.

Всі ми, все людство, перетворилися разом із падінням наших праотців на блудних синів і дочок нашого Творця. І Він приходить показати, що Він не засуджує нас, Він нас чекає. І Він, наш Отець, Якого ми зрадили, готовий святковою учтою вшанувати наше повернення до Себе.

Кожен із нас десь так про себе, приховано, розуміє мотиви цього нерозважливого молодшого сина. Хіба не виникало і в нас, коли ми дорослішали, невдоволення тим, що роблять старші? Хіба не думали ми, що досить нам піти від батьків, мати власну оселю, і ми заживемо зовсім інакше? Що батьки – люди архаїчні, незвичні до сучасного стилю мислення, темпу життя, що вони не можуть збагнути наших сучасних мотивів і поривань. Ми робили помилки, ми тікали від усталеного ритму життя. Ми пробували творити своє. І потім, може, аж зовсім у зрілому віці розуміли, як бракує нам цієї постійної, обнадійливої присутности батьків у нашому житті, щоб вони могли схвалити чи застерегти, чи дати пораду, щоб були поряд…

Історія всієї людської цивілізації знала цілі епохи бунту, коли частина християнської цивілізації раптом вибухала протестом, пробувала будувати життя без Бога, переконана в тому, що традиції старої Церкви стримують, гальмують проґрес, що Церква тягне їх назад, у середньовіччя. Так було у вісімнадцятому столітті, коли під чудовими гаслами «Свобода», «Рівність», «Братерство» пробувалося будувати нову цивілізацію без Бога, без гальмівної присутности Церкви. Так було у двадцятому столітті, коли, проголошуючи гасло «Все в ім’я людини, все для блага людини», будувалося світ, в якому Богові не знаходилося місця, а на першому місці стояла людина. І чим же все закінчилося? Траґедією. Мільйонами і мільйонами смертей, дискредитацією тієї самої людини, творенням суворого, деспотичного світу.

Світ без Бога завжди закінчується розчаруваннями, падіннями, вимушеним голодом і животінням разом із свиньми, у тому тваринному рівні існування, на який опускає себе людина, коли вона тікає від Творця.

І ось Господь, звертаючи до нас цю притчу, ласкаво запрошує не соромитися, повернутися до Нього, знайти в собі сили до покаяння. Бо повернення починається, власне, із визнання своїх помилок. Він обіцяє нам, що чекає нас, не засуджуючи, що Він готовий прийняти нас в Свої обійми не як упалих грішників, але як розкаяних синів і доньок. Він, як той батько, чекає нас. І саме тому Церква відкриває перед нами простір Великого посту, в якому так добре відчутна Батьківська присутність Отця. І навіть наше покаяння набуває високого сенсу падіння у Батьківські обійми.

Хай же ця притча надихне нас не тільки на покаяння, а на очікування радости зустрічі з Богом. Бо кличе вона до радості, якою завжди є єднання із Отцем, повернення до Нього із своїх драматичних мандрів. Хай і для кожного з нас Великий піст, який щодалі більш виразно вимальовується попереду, стане цією радісною учтою повернення до Отця. Амінь.

bpts_204_1392556734

(Переглянуто 53 разів, 1 переглядів сьогодні)