Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 4 лютого 2018 року

Дорогі брати і сестри!

Минулої неділі ми вступили в передпостовий час і почули першу зворушливу пісню на утрені: “Покаяння відкрий мені двері, Життєдавче…”. І ось сьогодні ми переходимо в наступний етап, який позначений драматичним псалмом, що співається на утрені сьогодні, – “На ріках Вавилонських”. Він нагадує нам про історію сімдесятилітнього вавилонського полону, відбутого народом Ізраїля. Але не тільки про це. Кожному з нас він має відкрити реальність нашого життя — життя у рабстві гріха.

В кожного з нас бував у житті період бунту, коли нас не задовольняло те, як ми жили досі, не задовольняла опіка батьків. Ми рвалися вийти на самостійну дорогу. Подібні періоди бунту ставалися і в історії людства, коли людству здавалося, що воно надто упокорене Церквою, запровадженими нею правилами. Коли хотілося звільнитися від них і жити вільно. Але що з цього виходило? Ми пережили це в ХХ столітті, коли бунт не тільки проти Церкви, але й проти Бога, намагання вирватися з-під Його опіки і жити самостійним життям, обернувся найстрашнішим рабством: упослідженням людини, принизливими злиднями — всім тим, що Господь нам відкриває в сьогоднішній притчі (Лк. 15:11-32).

Повернутися до батька завжди важко. Може, це здається принизливим; нам важко визнати, що ми помилялися. Але це неодмінний етап нашого оздоровлення, а отже — і нашого звільнення. Ми можемо бути вільними людьми тільки тоді, коли ми є з Богом, під Його опікою, коли ми перебуваємо в оселі Отця. Поза Ним, поза батьківською оселею ми завжди будемо невільниками, залежними від найрізноманітніших життєвих обставин, від своїх слабкостей, від кон’юнктури і багато-багато чого ще.

І хоча, може, ми не усвідомлюватимемо цього (що в таких ситуаціях завжди найстрашніше), але ми можемо перетворитися на маріонеток, якими керують, смикаючи за невидимі ниточки якісь приховані сили.

Великий піст — це час, який дається нам як дорога додому, дорога до Батька. І сьогоднішнє євангельське читання притчею, яку дарує нам Христос, вказує цю дорогу. Притча допомагає нам відчути принизливість животіння на духовній чужині, на відстані від Батька, Якого ми зрадили, змарнувавши дари, які Він дав кожному з нас. Нам часом здається, що цих дарів замало, нам хотілося б мати їх більше. Але насправді виявляється, що ми не зуміли як слід послугуватися образом і подобою Божими, які нам дані. Ми не зуміли використати унікальний дар хрещення, який змиває з нас бруд пристрастей, тягар гріхів і відкриває шлях до чистого чесного життя. Єдиного життя, яке може бути справді вільним.

Ми зберігаємо шанс повернутися до Отця протягом усього свого життя. І не обов’язково відносити це повернення до того чи іншого посту. Але Великий піст є центральним епізодом у кожному церковному році, який дається нам як простір свободи, як час, коли ми можемо звільнитися від усіх узалежнень. Над цим треба працювати. Саме тому заздалегідь, перед початком Великого посту, Церква поступово, крок за кроком, все сильніше і потужніше нагадує нам про шанс, який для когось може виявитися останнім.

Небесний Отець завжди чекає на нас. Він завжди радітиме нашому поверненню. Але нам треба насамперед відчути, що ми втратили. Треба побачити, що дорога назад, до Його дому, а отже, дорога до чистого християнського життя, завжди для нас відкрита. Ми не почуємо від Отця ані слова осуду, нагадування про наші попередні помилки. Ми тільки побачимо перед собою обійми і увійдемо у радість нашого Отця.

Отже, не до суму, переживань, тягарів закликає нас Великий піст, а до радости. Радости повернення до Отця, про яку оповідає нам сьогоднішня притча. Амінь.

(Переглянуто 70 разів, 1 переглядів сьогодні)