Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 24 лютого 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Коли ми сьогодні після Служби Божої повернемося додому, не забудьмо серед усіх інших справ, які напланували за тиждень на неділю, знайти хоч чверть години, аби розгорнути Євангеліє від Луки і ще раз перечитати притчу про блудного сина (Лк. 15:11-32). Перечитати і потім помовчати, шукаючи в собі відповіді на питання: чому ця розповідь відразу залишає в нас якесь незбагненне відчуття сорому, гіркоти, ніяковости за тих синів, про яких ми слухаємо?

Чому розповідь про події, які, на перший погляд, мало нас стосуються, викликають у нас якусь внутрішню глибоку і складну реакцію?

Мабуть, мало хто серед нас одержав якийсь значний спадок від своїх предків. Тим більше, сумніваюсь, що хтось за життя своїх батьків узяв собі частину належного йому як спадкоємцеві майна і почав його витрачати. Ця притча для нас – розповідь про іншу цивілізацію, інший характер стосунків. Хоча, може, й ми любимо звертати увагу на те, як псує багата спадщина юнаків і дівчат із сімей олігархів – тих, кого ми зустрічаємо в розкішних автомобілях на вулицях міста або в сюжетах на YouTube, де можна дізнатися про місця розваг “золотої молоді”. Нас це ніби не стосується. Нам нема чого соромитися того, що ми взяли успадковані кошти й витратили їх марно. В нас і не було таких коштів! Та тим не менше, нам здається, що ця притча спрямована саме до нас.

І ось час, у який це євангельське зачало лунає в церкві, пропонує нам підказку. Адже притча про блудного сина читається в неділю перед останнім тижнем м’ясниць. Завтра вже починається м’ясопусний тиждень. Власне, з сьогоднішнього дня ми вступаємо в тиждень, який підсумовує святковий період, що розпочався від різдвяних свят і завершується перед Великим постом. Ми готуємося ввійти у Великий піст — час, який нагадує нам про вигнання: і вигнання, яке настало після втрати праотцями раю, і сорок років мандрів Мойсеєвого народу в пустелі. Але водночас Великий піст нагадує і про добровільне усамітнення Христа в пустелі. Пригадавши це, ми починаємо пристосовувати до нашого життя ту ситуацію, в якій опинився блудний син.

Він, взявши від отця так багато, бездумно розтринькав свою спадщину. І тут ми можемо відчути: “Та це ж про нас говориться — про нас, хто живе в цьому світі, який перетворює себе на пустелю, бо тікає від Бога і творить якусь іншу реальність!” Світ діє наївно, нерозумно, бо неможливо створити іншу реальність, інший простір поза тим, який створений для нас Богом. Але ми примудряємося ховатися від Нього і вдавати, що тут Його немає. Бог десь там, на небі, поза видимим полем нашого зору. А, отже, переконуємо себе, і нас Він може просто не помітити.

Що ми одержали від Бога? Ми любимо скаржитися на те, як погано живемо, скільки нещасть нас переслідує. І тільки коли ми побачимо десь у фільмі або, може, у сиротинці дитину без рук, без ніг, народжену калікою, яка ніколи не зможе підвестися з ліжка, коли ми бачимо безхатченків на вулиці чи зустрічаємося з важкою людською трагедією, – тоді ми відчуваємо: “Та ні, все не так погано, в мене ще є так багато: і здоров’я, і фізична сила…”.

Це те, що ми можемо відчути своїм розумом, своїми відчуттями. Але є те, що треба осягнути своїм серцем. Це дар, який нам був даний Богом, – дар спасіння, дар вічного життя, те, чого ми не можемо перевірити дослідно, але те, що ми насправді маємо як найкоштовнішу спадщину Отця. Небесного Отця. Кожному з нас через створених Ним наших праотців Бог дарував вічність, до якої призначена наша душа. Бог дарував нам богосинівство, бо ми всі — діти Божі. Христос посланий був до нас, щоб відкрити нам безмежну любов Отця до нас. Бог дарує нам через Христа повернення до Себе. І в цьому, власне, є ключ до притчі.

Христос розповідає про зустріч із Отцем, яка відбувається не тільки там, на Небі, коли ми станемо перед Суддею, але вже тут, на землі. Бо в особі Христа приходить до нас Отець. Він нас обіймає і кличе на неймовірно щедру трапезу. Цією трапезою для нас стає кожне святе причастя. За цією таїнственною трапезою ми єднаємося з Богом, і за нею ми відчуваємо, що нам дарується прощення. Кожна наша сповідь, кожне причастя Святих Таїн є нашим поверненням до безгрішного стану праотців.

І ось перед нами постає дилема: як жити далі? Чи нам знову шукати собі спорожнілий простір безбожної цивілізації, де ми нічого зрештою не знайдемо для себе й будемо приречені на спроби вкрасти якихось стручків, якими годується худоба? Чи, може, нам лишатися біля Отця, в його домі, тобто жити праведно, по-християнському?

Як спокусливо для нас і як насправді безглуздо тікати від Отця! Тікати для того, щоб зануритися в трясовиння, яке засмоктує нас, нищить, перетворює на блудного сина, якому здавалося, що він тепер житиме так, як він хоче. А обернулася втеча ганебним, принизливим, злиденним животінням. Такою може бути перспектива нашого життя без Бога.

Тільки перебування з Отцем, невідступне слідування за Ним може дати нам радість вічного спілкування з Богом. До цього нас заохочує Христос. Він пропонує, щоб ми перетворили постовий час не на країну вигнання, в яку потрапляє блудний син, а на пустелю очищення, в яку прийшов Сам Христос. Прийшов, щоб відкрити нам правду про наш загублений стан і покликати нас повернутися у вічні обійми люблячого Отця. Амінь.

(Переглянуто 72 разів, 1 переглядів сьогодні)