Про блудного сина

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 3 березня 2013 року

Дорогі брати і сестри!

Вже за якихось два тижні ми зустрінемо початок того особливого періоду року, який можемо назвати духовною весною, – час Великого посту. Час, коли у просторі нашого життя, який ми намагаємося очистити від гріха і його наслідків, ми відчуваємо закличний голос Отця, котрий чекає на нас і готовий прийняти нас у Свої обійми.

І ось саме в цей час, допомагаючи нам відчути цей голос і знайти в собі сили відгукнутися на нього, Церква пропонує замислитися на притчею про блудного сина (Лк. 15:11-32), притчею, яка в багатьох відношеннях стосується кожного з нас. І немає, мабуть, на землі людини, яка б не могла прикласти її до досвіду свого життя. Бо кожен наш гріх був нашою втечею від Отця, кожна наша провина виявляла бунт, втілений у постаті молодшого сина. Він хотів володіти батьковим майном, але не хотів залежати від батька, не хотів лишатися з ним. Він прагнув сам керувати своїм життям, волів будувати його на власний розсуд. Син не був задоволений тими правилами поведінки, які йому пропонував батько. Він хотів творити собі власну мораль, шанувати цінності, які не співпадали б із батьковими.

І чим же це все закінчилося? Насичення породжує тільки голод. Марнотратство обернулося жахливим падінням, коли блудний син мріяв про те, щоб наїстися хоча б тих стручків, які кидали свиням (Лк. 15-16). Він міг таким і залишитися. Міг зникнути назавжди серед худоби, яка паслася на спалених посухою землях, де панував голод…

Але, може, останнім спомином його про минуле життя був образ батька. Батька, який чекає, батька, цінності якого ось зараз і виявили свою значущість у житті сина. І син знайшов у собі сили виправити свою помилку. Він подався до батька, не сподіваючись, що той вибачить йому, мріючи тільки про одне: знайти собі місце десь там, у його просторі, притулившись до останнього з його наймитів і споживаючи те, що наймити споживають. І раптом батько, зауваживши його, не чекає, доки син прийде до нього, сам кидається назустріч, обіймає його і влаштовує бенкет з нагоди приходу сина (Лк. 15:20-23).

Це дуже обнадійливий момент. Це послання, яке Христос адресує до кожного з нас, – людей, які шукали марнотні цінності в своєму житті, тікаючи від вічних, непроминущих цінностей, що їх дає нам Біблія. Це послання до людей, котрі пробували творити свої ілюзорні світи і раптом виявили: чим більше ми шукаємо задоволення своїх пожадань у цьому світі, тим більше опановує нас голод. Бо ми ніколи не зможемо насититися в розлуці з Отцем.

Пригадаймо жахливий експеримент, який пережила значна частина з нас у двадцятому столітті, коли на шостій частині світу прагнули створити світ без Отця, свій власний світ з іншими цінностями, збудувати на землі ілюзорне Небесне Царство всупереч тому, про яке йдеться в Євангелії. І що ж маємо тепер? Відсталість, злидні, зневажання прав людини, загибель мільйонів людей. І завершується все тим, що ми йдемо до Отця…

Але, можливо, нам бракує покори з якою повернувся до батькового дому блудний син? Може, нам шкодить намагання йти як переможці, приховуючи життєву поразку? Ми чекаємо від Отця винагороди за те, що ми з’явилися біля Нього, за те, що ми таки прийшли до Церкви, зневаживши збудовані нами ж таки нові палаци атеїзму. Але ми забуваємо, що поверненню до Отця передувала зрадлива втеча від Нього…

А треба нам іти так, як ішов блудний син – з покорою і смиренням, не вимагаючи особливого місця в домі Отця і повернення того, що ти сам змарнував. Ми можемо пережити ще не одну суспільну катастрофу. І, може, економічна криза, яка сьогодні обіймає світ, є також тими стручками, якими обертаються гонитва за насолодами і творення суспільства споживання. Можливо, вона й дається якраз для того, щоб ми відчули потребу повернутися до вічних цінностей, з якими чекає на нас Отець.

 Але не тільки суспільний вимір бачимо ми в цій притчі. Адже кожен із нас переживав, – може, хтось коротшу, а, може, хтось і розтягнуту на багато років – темну смугу в своєму житті. У цей час присутність Отця не відчувалася, ми опинилися в перманентній кризі і вже не думали вийти із неї. Як радісно було відчути мить духовної віднови, коли ми пережили зустріч із Отцем чи в сповіді, чи в причасті Святих Таїн! Коли ж ми в хвилину безнадії почали шукати Його, ми раптом зрозуміли, що Він продовжує чекати на нас, його обійми розкриті і тільки ми стримуємо зустріч з Отцем!

Великий піст може стати для нас моментом цієї зустрічі. Він і зараз кличе нас підвести голову, піднестися над марнотними пошуками, в яких провели ми більшу чи меншу частину свого життя, відчути животворчу присутність Бога. І, залишивши марні спроби будувати свій альтернативний світ, ми можемо прийти до Нього, не думаючи про винагороди, не сподіваючись жодної відзнаки за те, що ми зробили щось у своєму житті. Прийти так, як ішов блудний син, схиливши голову і просячи тільки одного: “Прийми ж мене, як одного з своїх наймитів” (Лк. 15:19).

І саме тоді, у винагороду за покаяння і щиросерде повернення до світу Церкви, просвітленого присутністю Отця, ми зможемо відчути, як Він кидається з усією батьківською любов’ю нам назустріч і влаштовує на нашу честь бенкет. Бо померлий син повертається із небуття. І ми відкриваємо після примари духовної смерти нову перспективу вічного перебування у радісних обіймах люблячого Отця. 

(Переглянуто 68 разів, 1 переглядів сьогодні)