Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 17 лютого 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Ще якихось два дні тому ми уявляли себе в Єрусалимському храмі, – тоді, коли слухали розповідь про принесення немовлятка Ісуса Пресвятою Богородицею і праведним Йосифом до храму в сороковий день по Його народженні (Лк. 2:22-40). Вже тоді ми усвідомлювали, що храмовий простір інакший, ніж той, що ми бачимо тут, довкола себе. Описані євангелистом Лукою події відбувалися не в приміщенні храму, а на подвір’ї, перед жертовником, до якого і приносили хто ягнят, а хто пташок, яких прийнято було дарувати Богові у старозавітній час.

Ісус вперше приноситься до храму, коли Йому було сорок днів. А потім Він з’являється там регулярно. Принаймні, доки жив праведний Йосиф, Він із батьками потрапляє на прощу до храму. І коли вже Ісус стає дорослим, самостійним, а особливо, коли Він приймає хрещення і очолює громаду учнів, то щороку, щонайменше — на Великдень (старозавітню Паску), на П’ятдесятницю — Він приходить до храму для молитви.

Скільки спостережень Він міг виносити з цих приходів до храму! Скількох різних людей Він бачив довкола Себе! І це давало поживу для тих Його притч, з якими Він звертається до Своїх учнів. Можливо, під час цих Своїх прощ до храму Спаситель і бачив когось подібного до митаря і фарисея з сьогоднішньої притчі (Лк. 18:10-14).

Коли я підбирав ілюстрацію до проповіді, що виставлена на єпархіяльному сайті, то постійно натрапляв на одну й ту саму картину в різних варіянтах, коли стоїть такий собі багатий, розкішно вбраний фарисей, а за ним десь у куточку притулився бідненький митар. Насправді, напевно, було все інакше. Якби я сам умів малювати, то намалював би аскетичного фарисея й багатія-митаря.

Фарисей належав до секти, яка відзначалася справжньою побожністю, ревністю в сповіданні віри. Навряд чи він був багатий. В усякому разі, навряд чи був пишно вбраний – так, як його зображують сучасні ілюстратори. Натомість митар якраз і був людиною багатою, яка могла собі дозволити найпишніші одежі, що їх можна було тоді дістати в Палестині.

Ясна річ, що серед податківців-митарів були люди різного статку. Але зазвичай вони жили багатше за пересічних юдеїв, з яких збирали податки на користь Римської імперії, не забуваючи при цьому і свої власні потреби. Річ якраз не в тому, що вони мали різний статок – фарисей і митар. На це Ісус не звертає жодної уваги. Тут уже ми можемо фантазувати самі за мотивами Євангелія. Христос говорить нам про їхнє внутрішнє життя. Якраз воно вказує на те, що ставлення до себе самого і до загалу абсолютно не залежить від становища в суспільстві, не говорячи вже про багатство чи бідність людини.

Чим саме фарисей заслуговує на осуд? Самовдоволенням! Він виходить з того, нібито він розумніший, кращий за своє оточення. Він може судити про інших, навіть не знаючи їх особисто. Того самого митаря, якого він зауважив десь у куточку храмового подвір’я, він уже, не знаючи цю людину, вважає негідним Божої уваги.

Чи трапляється нам зустрічати таке в своєму оточенні? Та скільки завгодно!

Коли я їхав учора маршруткою до метро, то в маршрутці біля входу стояв молодий чоловік, зовні схожий на безхатченка, який дуже голосно на всю маршрутку повчав своє оточення: він розповідав, як захоплюється ветеранами Другої світової війни («Великой Отечественной»), говорив і про владу, і про вибори, і про все, що відбувається в нашій країні, – про все він мав свою думку і нітрохи не сумнівався в тому, що вона єдина правильна.

А скільки нам таких людей доводиться зустрічати щодня! Скільки спокус виникає перед нами, коли нас щось ніби спонукає судити про своїх сусідів, знайомих, високопосадовців – про людей, яких ми насправді не знаємо, з якими ніколи не зустрічалися, але судження про яких ми можемо взяти зі свого зовсім небагатого життєвого досвіду, не припускаючи, що ми можемо помилятися. А цілком можливо, що більшість людей, засуджуваних нами, насправді є зовсім іншими. Так само, як зовсім іншим, не таким, як уявляв його фарисей, був митар, якого фарисей квапився засудити.

Не судіть, щоб і вас не судили” (Мт. 7:1) — навчає нас Христос. Святе Письмо на перших же сторінках нагадує, що причиною всіх проблем, які виникли згодом в історії людства, був первісний гріх праотців, коли вони за спокусою диявола схотіли судити самі, що є добро і що – зло. Саме він і нас спокушає брати на себе остаточний суд і сполучати його зі самовдоволенням.

Найстрашніша хвороба, яка може спіткати християнина, – це самовдоволення. Вона опановує нас, коли ми вирішуємо, що досягли досконалости, живемо так, як належить, і не маємо в чому сповідатися. Коли ми приходимо до сповіди, говоримо лише, що нікого не вбили, нікого не обікрали, читаємо належні молитви, – а отже, виходить, живемо правильно. Це велика омана! Це значить, що ми сліпі, бо не можемо бачити власних вад. Ми не можемо вилікуватися, бо для того, щоб вилікуватися, треба бачити свою хворобу.

Все менше часу залишається до Великого посту, – часу, який дається нам для того, щоб зуміти виправитися, щоб виявити в собі те, в чому ми схибили. Завдяки такій тверезій самооцінці ми можемо скореґувати свій спосіб життя, своє мислення – те, чого ми не спроможні зазвичай зробити самотужки, але що Бог через нашу присутність у Церкві може здійснити.

Саме тому сьогоднішнє євангельське читання —ніби сигнал, ніби заклик до того, щоб ми пильніше зазирнули в свою душу, щоб звільнилися від самовдоволення, щоб захистилися від спокуси засуджувати інших. Саме до цього готує нас Церква. Коли, починаючи з сьогоднішньої утрені, ми просимо Бога: Покаяння відкрий мені двері, Життєдавче”, то відчинити їх ми можемо через плекання в собі критичного ставлення до власної особистости та відмову від поквапливого осуду ближніх. Амінь.

(Переглянуто 86 разів, 1 переглядів сьогодні)