Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 2 лютого 2011 року

Дорогі брати і сестри!

Мабуть, не один із нас, коли сьогодні по слизоті діставався до церкви, мусив зупинитися, почекати і знову спробувати сходити на гірку перед собою, або, якщо їхав машиною, мусив від’їхати назад, зупинитися, набрати розгону, щоб таки здійнятися на цю слизьку гірку.

Десь приблизно так і готує нас Церква до початку Великого посту. Вона дає нам можливість відійти, зупинитися, поміркувати, знайти в собі сили і тоді знову пробувати долати ту важку відповідальну вершину, яка стоїть перед нами на шляху духовного вдосконалення, а, отже, – і на шляху до вічного життя.

Допомагає нам Церква готуватися до посту і фізично, бо ось наступний тиждень буде загальницею, тобто, тижнем, коли відміняється піст у середу і п’ятницю і дозволяється у ці дні їсти скоромні продукти.

Але головне те, що сьогоднішнім днем Церква нагадує нам про найважливіше, що ми маємо запам’ятати, готуючись до періоду виправлення свого життя: про ключову роль покаяння у нашому зціленні, про те, на скільки небезпечним гріхом є для нас гординя, і як важливо, помітивши її в собі, присвятити наступні місяці тому, щоб її долати.

Ми маємо перед собою двох різних осіб (Лк. 18:10-14). Один з них провадив набагато праведніше життя. Це був фарисей. Він належав до секти, яка тоді славилася в Палестині своєю праведністю. Фарисеї справді намагалися виконувати буквально всі приписи П’ятикнижжя Мойсеєвого, навіть, додавали до них сотні своїх дріб’язкових приписів і їх ретельно практикували в своєму житті. Зрештою, ми можемо уявити їх спосіб життя по сучасних євреях-ортодоксах. Очевидно, що і цей фарисей справді ревно постив, молився, ходив до храму, приносив в жертву десятину від усього, що він здобував. Але який з того був наслідок? Він марнував усі свої духовні здобутки, не маючи найголовнішого – смирення. Його подвиги праведності оберталися у його власних очах на чесноту. І, навіть, на молитві фарисей не стільки просить Бога, скільки підноситься перед Ним, вихваляє себе.

Буває і у нас подібна спокуса. Коли нам вдається щось у житті духовному, коли ми почали, нарешті, ходити щонеділі до церкви чи зуміли відпостити Великій піст, тоді і прокидається у глибині нашого єства така собі підступна фарисейська думка: «Отже і я здобув щось на шляху праведності, отже і я можу бути прикладом для інших». А «інших» навколо нас не бракує, і ми завжди маємо з ким порівняти себе, щоб виглядати кращими. І це друга небезпечна фарисейська спокуса. Можливо, ми і нічого не зробили, але завжди знайдеться біля нас взірець того, що є люди, гірші за нас. І ми, не знаючи внутрішнього світу цієї людини, квапимося її засудити, самим собі доводячи, що ми ж таки ліпші, ми ж таки християни, ми не такі, як вони, всі ті, що навколо нас. І, коли прокидається в нас ця думка, Євангеліє нагадує нам про фарисея із Христової притчі, бо саме такими виглядаємо ми в цю мить в очах Божих.

І ось інший взірець – збирач податків. Ну хто і коли у світі ставився без зневаги і ворожості до податківців чи в античні часи, чи сьогодні! Для нас податківці – це ті, хто збирає гроші нібито для потреб нашої держави, а тоді, у Палестині, збирачі податків уявлялися крім всього іншого, ще й прислужниками Риму, тими, хто діяв на шкоду своєму народові. До них ставилися з відразою, їх ненавиділи, від них сахалися навіть у домі молитви.

Він не був бідним, цей митник. Очевидно, що гроші, зібрані неправедним багатством, не оберталися в його житті на щастя, але їх було досить. І люди, попри те, що про себе ненавиділи його, не зважилися б ніколи показати це назовні. Зовні митник був оточений пошаною, увагою. Здавалося б, це провокувало його до того, що самому собі, у власних очах виглядати також вищім за оточення. І ось виявляється, що, прийшовши перед Боже обличчя до храму, він переймається такою глибокою скрутою, якої не мав, навіть, той праведний фарисей. Він тільки б’є себе в груди і, визнаючи свої провини, просить одне й те саме: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!» (Лк. 18:13).

Простір Великого посту, який вже кличе нас у свої обійми, дається нам для того, щоб ми зуміли визначити, ким же ми є. Тими гордовитими фарисеями? Чи митарями, які здатні, покаявшись перед Божим обличчям, вийти із храму Великого посту зміцнілими, очищеними, готовими радісно відчувати оточення інших людей, бути разом із ними і бути готовими їх захищати? Бо наше покаяння не є самоціллю, не є такою собі формою самокатування і приниження себе. Ні. Покаяння потрібне нам для того, щоб ми, оцінивши себе критично і тверезо, разом із тим позбулися зневаги або і байдужости стосовно інших людей, щоб ми відчули себе у спільноті і відчули в душі біль за тих людей, яким важко навколо нас, радість за тих, кому добре, бажання викорінювати зло у житті і допомагати утверджувати справедливість.

Наш Великий піст – це перспектива нашої боротьби за справедливість у світі. Бо, власне, Христос і прийшов до нас усіх, щоб об’єднати нас у одну спільноту – єдину Христову Церкву, здатну долати наслідки гріха, якими є несправедливість, жорстокість, обман. І утверджувати в світі ті євангельські цінності, які є неодмінною запорукою світової гармонії, повернути яку і покликана була проповідь, виголошувана перед нами Спасителем світу. Нас усіх Він закликає до покути не тому, що вважає нас такими грішними людьми, які заслуговують тільки на постійне самокатування. Власне, тому і пропонує Він нам шлях митника, шлях покути, що вірить у кожного з нас, у наші потенційні сили.

Христос дає нам Великий піст як шлях розкриття цих сил, розкриття того потенціялу, який ховаємо ми часто за фальшивою запоною гордині, що найчастіше є способом втечі від нас самих. Бо, насправді, ми є набагато кращими, ніж той фальшивий образ, який творимо у самообмані гордині.

Хай же і сьогоднішня зупинка перед Великим постом допомагає нам відчути у собі ту силу, яка є відбитком Божої сили. І нехай присутність у церкві в цей час стане для нас переживанням Божої присутності – джерела тієї наснаги, яка так потрібна нам для того, щоб мужньо стояти разом із Христом у протистоянні несправедливости, злу в світі. Щоб уміти бути лицарями Христової Церкви, тими митарями, які здатні піднятися до найвищої чесноти християнина – покути за свої провини. Амінь.

(Переглянуто 136 разів, 1 переглядів сьогодні)