Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 10 лютого 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Уявімо собі, що ми стоїмо на залізничній платформі, до якої невдовзі має прийти поїзд. Разом з іншими, хто стоїть на цій платформі, ми повинні вирушити десь далеко від дому, у невідомість, для когось – манливу, для когось — страшну. І ось ми вдивляємося у простір, чекаємо, коли ж той потяг підійде. Його ще немає, але вже починають поволі тремтіти дроти, щось загуло за видноколом, засвітився зеленим кольором семафор… Хтось починає підійматися навшпиньки, виглядати: де там той поїзд. А хтось зосереджено розмовляє з сусідом або згадує, чи не залишив вдома чогось невимкненого.

Саме такі почуття ми переживаємо сьогодні, коли вслухаємося у перший сигнал про наближення Великого посту. Він ще настане за місяць, є час підготуватися до нього. Але ми вже здіймаємося навшпиньки і виглядаємо з тривогою і надією: яким він буде – Великий піст, що він принесе в наше життя? Чи зможе він нас просунути вперед по дорозі вдосконалення? Чи, може, ми, проводжаючи інших у той потяг, який йде в майбутнє, самі залишимося в минулому, в своєму стані духовної стаґнації, який щодалі більше обтяжує нас?

Великий піст — це завжди час надії. Це час, коли ми пробуємо змінити наше життя. Це можна зробити в один тільки спосіб: коли ми довіряємо ці зміни Богові, коли віддаємо себе в Його руки. Саме тому ми з надією вдивляємося вдалечінь, шукаючи саме Його — Бога, Який іде до нас, щоб нас спасти.

І ось за місяць до Великого посту нам дається для роздумів євангельський епізод із Закхеєм — багатієм, начальником митників, людиною, яку в її оточенні менше шанували, ніж боялися (Лк. 19-1:10). Але, в усякому разі, ця людина належала до суспільних еліт, до тих, хто, здавалося, досягнув усього, чого міг. Закхей, схоже, доти не дослухався до слів нових проповідників, не дуже їм довіряв і був задоволений усім, що відбувається в його житті. Та Закхей, почувши, що через його місто має пройти Ісус із Назарету, раптом ожив! Він біжить разом з усіма іншими до дороги. А зрозумівши, що натовп щільний і він за чужими спинами не побачить Ісуса, Закхей робить річ, яку ніколи б в іншому випадку не зробив: «… забігши вперед, він виліз на фіґове дерево, щоб бачити Його» (Лк. 19:4). Він, літня шанована людина, лізе на дерево, аби тільки побачити Ісуса! І він дістає свою нагороду.

Не тільки Закхей побачив цього Учителя з Назарету, але й Ісус його побачив, помітив серед усього натовпу, виділив саме його і до нього пішов додому. Очевидно, що Закхей сприйняв це не просто за данину пошани до нього. Шанувати його не було за що: він був людиною зневажуваного фаху, брав участь у грабуванні своїх земляків, збираючи податки. Однак Христос повірив у його майбутнє і дав йому самому цю віру.

Ось чого в нас з вами бракує — бажання бачити майбутнє і віри в нього. Бо без цієї віри, без віри в те, що ми можемо щось змінити в світі, а насамперед змінити у собі самих, нам майбутнє завжди здаватиметься страшним, неприємним. Ми намагатимемося тікати від нього. Ми будемо заглиблюватися в себе, в свої проблеми і ніколи не зможемо здійнятися над ними. Ми не зможемо вчинити так, як учинив був Закхей, коли на мить забув про свої життєві проблеми й поліз на дерево, яке так по-різному намагаються назвати перекладачі: хто – смоковницею, хто — шовковицею.

Коли ми їдемо в метро або в автобусі чи трамваї, озирнімося довкола і погляньмо на людей, які їдуть разом із нами. Ми рідко насправді це робимо. Але коли ми здіймаємо очі на інших і бачимо їх, то помічаємо, як по-різному виглядають люди. Як багато серед них, особливо — серед людей, старших віком, – похнюплених, невдоволених, заглиблених в свої турботи. Як багато людей, котрі просто неспроможні озирнутися і побачити довколишній світ, а головне – подивитися довкола з надією! Часто саме молода людина виділяється з-поміж них, бо вона здатна з цікавістю озиратися, розмовляти зі своїм супутником, посміхнутися тому, хто стоїть поряд. Бо вона вірить. На жаль для багатьох настає час, коли очі гаснуть, голова нахиляється, і погляд у майбутнє стає все більш песимістичним.

Великий піст — це час духовної нагороди. Бо коли ми звільняємося хоча б від частинки турбот цього світу, ми уподібнюємося до Закхея, здіймаючи свою голову і визираючи Бога. А Він є! Він завжди є в нашому житті! Він тільки чекає, коли ми Його помітимо і будемо готові співпрацювати з Ним. Співпрацювати в тому, щоб змінювати напрямок нашого руху, оздоровлювати наш щоденний побут, звільняти його від усього непотрібного, зайвого, від того, що розпорошує нашу увагу і не дає нам можливости помітити основного.

Тож, почувши цей перший сигнал про наближення часу, подарованого нам для праці над собою, зберімося з думками, мобілізуймо свої сили для того, щоб використати цей час для свого майбутнього, для звільнення від тягарів, які заважають нам випростатися, піднести голову. І, повіривши в себе, сміливо йти вперед разом із Богом. Іти вперед дорогою досконалости, за важливий відтинок якої нам дається Великий піст. Амінь.

(Переглянуто 68 разів, 1 переглядів сьогодні)