Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 28 грудня 2014 року

Дорогі брати і сестри!

Ось уже минув місяць, як ми вирушили у дорогу, кожен – у свою, яка, однак, має привести нас до спільного пункту зустрічі – до Вифлеємської печери, куди простує Свята Родина. Різдвяний піст дається нам як час підготовки до зустрічі з Христом. Не раз Церква нагадує про те, що ця зустріч має відбуватися в кожного особисто. І наше серце, тобто наше духовне єство, має усвідомлюватися нами як маленька, тісна печера, в яку готується покластися Спаситель. Він не зневажає жодної душі! Він іде до всіх нас і водночас кличе усіх нас на зустріч так, як кличе своїх гостей господар із щойно прослуханої притчі (Лк. 14:16-24).

Останні дві неділі перед Різдвом ми ніби уявно озираємося довкола: на Церкву, на світ, на його історію. Пригадуємо всю драматичну історію людства, яка простяглася між появою праотців Адама і Єви і народженням Спасителя. Ми ж бо знаємо, що Христос приходить тому, що не було іншого способу врятувати людство від влади гріха, як віддати найбільшу жертву. Сам Творець іде на страждання, Сам Триіпостасний Господь в Особі Другої іпостасі – Сина Божого, Слова, Логоса, приходить у світ, аби прийняти тіло і віддати Себе за майбутнє всіх нас.

Але наскільки ж безпросвітним був світ перед приходом Христа! І ось, щоб показати нам, що світ готувався до цієї зустрічі, що не все було так безнадійно, і та надія, яка жила, обумовила можливість цієї зустрічі, нам дається сьогодні пригадати довжелезні ряди праотців Христових: тих, хто був предками Пречистої Діви Марії за тілом і хто водночас знов і знов нагадував людству про відповідальність перед Творцем і про постійну готовність Творця, Отця Небесного, прийти людині на допомогу.

Саме вони, Праотці, що їх ми вшановуємо сьогодні, і були голосом сумління людини, а водночас – голосом Господаря, котрий кличе не на страждання, не на муки! Він кличе на весільну учту, якою є кожна наша зустріч із Богом.

Як по-різному реаґували на їхній голос люди! І сам Христос, і апостоли нагадуватимуть потім про долю пророків, які сповіщали прихід Христа. Праотці не раз почували себе страшенно самотніми, залишеними, ворожими людству. Але зате вони, самотні, і спасалися. Так, як спасся, врятувавшись від вод потопу, Ной і його нечисленна родина. Так, як рятувалися від влади ідолопоклонства Авраам і його нащадки: Ісак, Яків, дванадцятеро синів Якова з їхніми сім’ями.

Голос пророків лунав над світом і заохочував готуватися до зустрічі з Месією, не зневірюватися. І Христос нам сьогодні нагадує в притчі, що пророки – праотці майбутнього Месії – обиралися не серед найсильніших цього світу. Це були люди, здатні почути поклик Спасителя і, почувши, піти за ним. Бо практично кожен із нас чує зараз заклик до спасіння. Немає, мабуть, у світі такої щілини, де можна було б сховатися від проповіді Євангелія. Але чи багато відгукується на цю проповідь? І не тільки тому, що не приходять до церкви, а тому, що не хочуть жити по-християнському. Бо сенс проповіді Христа – у закликові змінити спосіб життя, пам’ятати про майбутнє, жити так, щоб увійти в майбутнє з Христом, а не залишитися десь там, серед своїх клопотів, які й названі були в сьогоднішній притчі.

Останні дні перед Різдвом – час, коли ми входимо у величний спокій свята Господнього воплочення. Нам багато що заважає стати частинкою цього спокою: і довколишні тривожні події, і біганина довкола новорічних урочистостей, і особисті клопоти, які переживає кожен із нас, і турботи про майбутні реформи, які мають зачепити нас усіх. Але завжди, мабуть, бувало в історії людства так, що боротьба за внутрішній спокій передбачала протистояння тим зовнішнім інформаційним потокам, серед яких ми живемо і які загрожують нас поглинути. Ці потоки в чомусь подібні до вод потопу, серед яких загинули сучасники Ноя.

«А хто витерпить аж до кінця, той буде спасений!» (Мт. 24:13), – нагадує нам Христос. Витерпить, тобто, залишиться з Ним, буде готовий, почувши заклик, іти до Нього, бути із Богом. І сьогоднішній день, день молитви до праведних Праотців, є водночас і днем, який переконує нас у силі людського духу. Бо вони, Праотці, – скромні, звичайні люди, – зуміли витримати протистояння з цілим язичницьким світом. Вони зуміли, почувши голос, вирушити – часом у невідомість, так, як вирушав Авраам із Уру Халдейського, а потім із Харану (Буття 12:1-4), – вирушити у пустелю тільки тому, що саме звідти, з цієї пустелі, чувся голос, який кликав: Іди за мною!

Цей голос і нас сьогодні гуртує довкола Христа. Гуртує в єдину Христову Церкву. Голос Євангелія закликає нас, почувши заклик, іти до Христа духовно, готуватися до Різдва молитвою і праведним життям. І хоч небагато вже часу лишилося до Різдва, однак і цього часу може бути досить, щоб змінитися, змінити свій спосіб життя. Голос Господній напучує нас, готуючись до Різдва, спроєктувати своє майбутнє так, щоб воно було вмонтоване у величний маршрут спасіння, з пропозицією якого приходить до нас Сам Спаситель. Той, Який кладеться у Вифлеємські ясла, аби потім піднестися на хрест страждання. А звідти покликати нас усіх до дому Отця – того люблячого Господаря учти, Який не припиняє кликати кожного з нас до Себе. Амінь.

(Переглянуто 118 разів, 1 переглядів сьогодні)