Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 30 грудня 2018 року

Дорогі брати і сестри!

Уявімо собі, що настоятель після служби пішов до себе в захристію і почав обдзвонювати всіх тих, хто не був сьогодні на службі. Навряд чи він почує такі відмовки, які почув господар у сьогоднішній притчі (Лк. 14:16-24), бо навряд чи хто в нашому оточенні купував останнім часом ділянки землі або волів. Та й весіль, напевно, не було в цей передріздвяний час. Але ж підготовка до новорічних свят з покупками, поїздками до родичів, з різні сімейними проблемами — можна знайти сотні відмовок, якими пояснювати собі та іншим, чому ти сьогодні не прийшов до храму. В цьому ми часто виявляємо виняткову винахідливість, аби мотивувати, чому ми втікаємо від богослужінь.

Але в корені всього лежить наше розуміння Служби Божої в кращому разі як почесного обов’язку. А то, буває, що й обтяжливого обов’язку, який змушує йти до церкви, вистоювати Службу Божу, слухати читання і спів…

Христос вчить нас у цій притчі великій істині – тому, що наша молитва є головним джерелом радости, що саме вона, молитва, відкриває нам очі на духовний світ, до якого ми покликані. Найчастіше наші життєві проблеми з’являються тоді, коли ми зосереджуємося на одному тільки – і не на найголовнішому! – аспекті нашого людського єства — на тілі, його потребах, вимогах. Проблеми з’являються, коли ми дбаємо про те, що нам їсти, в що вдягтися, де жити, де працювати. Це все — потрібні речі, немає мови. Але головне при цьому — не забути, що ми складаємося не тільки з тіла. В кожного з нас — помічає він це чи ні — є безсмертна душа. Душа, покликана до вічности, душа, яка не знатиме смерти, на відміну від тіла. І відкрити її багатства, реалізувати їх потенціял у цьому житті і є запорукою справжньої досконалої радости.

Цієї радости нам так не вистачає в повсякденному житті! Досить озирнутися довкола, подивитися на людей у маршрутці, в метро, коли їдеш до церкви, і побачити, з якими понурими, похнюпленими, а часто — і злими обличчями стоять вони довкола нас. І якщо запитати: “Чому ти не вмієш радіти?” – людина знову буде шукати й знаходити пояснення в своєму матеріяльному житті: в нереалізованих потребах, надіях, сподіваннях, у невдачах кар’єрного зростання, у квитанціях, які знайшлися вчора в поштовій скриньці і багато-багато в чому ще…

Пригадаймо-но найстарше покоління наших побожних людей. Я згадую одну стареньку-стареньку бабусю, яку так і звали в нас, на вулиці, Старусишка, яка жила в похиленій хатині. Для нас, дітей, ще років п’ятдесят тому вона уявлялась людиною з позаминулого століття. Нам вона завжди приносила втіху під час виборів, коли вона послідовно відмовлялася голосувати за всіх радянських кандидатів і ховалася. Між нами, дітьми, ходила легенда, що вона завжди ховається в льоху від тих, хто приїздить до неї з виборчими урнами. І ми бігли в день виборів туди, до похиленої хатини, дивитися, коли приїдуть із урнами, як бабуся Старусишка полізе до льоху ховатися. Але при тому ця бабуся мала таке радісне усміхнене обличчя, так ласкаво дивилася на нас, дітей! Хоча вона жила в справжніх злиднях, які немає з чим порівняти сьогодні. Бо вона відчувала своє покликання до вищого! Вона не схилялася перед умовностями довколишнього світу. Вона вміла бути вільною, навіть, у ті радянські часи, не визнавати їх, не помічати, триматися осторонь від усього того, до чого закликала пропаганда.

Служба Божа вчить нас бачити Бога, відчувати Його своїм серцем, вчить бути біля Нього. І не тільки вчить. Це – не уроки, на які ми з вами приходимо. Вона дає нам можливість бути в діялозі з Богом! Не тільки слухати, але й відповідати разом із хором на заклики священиків, переживати слова, які через уста священика звертаються до нас. І відчувати себе присутніми разом із апостолами на Тайній Вечері, яка знов і знов повторюється на кожній Службі Божій, коли хліб і вино пресуществлюються в Тіло і Кров Христові. Вінцем кожної Літургії стає унікальна мить, коли ми можемо поєднатися з Христом, відчути себе одним тілом із Ним у таїнстві причастя. Немає вищої радости за цю!

Кожен із тих, хто пережив радість справжньої досконалої сповіди, очищення себе від провин, та вдостоївся причастя Святих Таїн, може підтвердити, як інакше відчуваєш себе, коли ти окрилений відходиш від чаші.

Саме цю радість дає нам Господь! До неї Він нас кличе. І те, що ми знаходимо якісь штучні причини, дріб’язкові відмовки для того, щоб не з’явитися в черговий раз на Службу Божу, свідчить не тільки про нашу слабкість. Це свідчить про нашу недалекоглядність, про обкрадання себе. Так само, як ті, кого покликав господар із притчі до своєї учти, насправді не йому завдавали прикрощів, а обкрадали самих себе, позбавляючи себе унікальної можливости бути разом із Господарем Неба і землі. Бути разом з Ним на цій Небесній учті, яка розпочинається тут, у храмі, а матиме продовження у вічній радості Неба. Амінь.

(Переглянуто 81 разів, 1 переглядів сьогодні)