Святих  праотців

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 28 грудня 2008 р.

Дорогі брати і сестри!

Наближається час, коли і ми з вами кликатимемо своїх знайомих і друзів на спільну вечерю – хто на новорічну ніч, хто на святий вечір або й на саме Різдво. Кожен із нас турбується про те, як поставляться до його запрошення інші, чи вшанують наше товариство, нас як господарів дому. А може, в них виявляться якісь важливіші справи? Ну, напевно, сьогодні це будуть уже не купівля поля й волів, а щось, пов’язане із іншими сферами життя, в яких заанґажована сучасна людина. Що тоді оберуть наші друзі – спілкування з нами чи власні нагальні справи?

І ось, коли наближається різдвяний час, Господь не тільки нагадує нам про Себе як Господаря спільної вечері, що на неї ми всі з вами запрошені, – вічної радости Небесного Царства та прологу до неї – Євхаристії. Церква пропонує нам євангельську притчу про покликаних на небесну учту, щоб допомогти зрозуміти драму людської історії, коли так часто творіння нехтувало батьківським закликом Творця…

Різдвяний піст, яким ми готуємося до цього великого свята, свята зустрічі Новонародженого Спасителя, не має стільки спеціяльних богослужінь і визначених місяцесловом пам’ятних днів, як Великий піст перед Великоднем. Але ось ці останні дві неділі Різдвяного посту мають кожна свою головну тему, відображену в богослужбових співах і в євангельських читаннях. За тиждень ми будемо вшановувати Святих Отців, а сьогодні, в передостанню неділю перед Різдвом Христовим, Церква запрошує нас згадати про Святих Праотців – праведників, які жили в старозавітній час і спаслися вірою в прийдешнього Месію.

Чому саме так? З одного боку, Церква вчить, що, приймаючи людське тіло, Христос іде виконати місію визволення праотців від тягарів первородного гріха. Тож наша християнська уява пов’язує цю місію зі звільненням всіх побожних предків, від віку спочилих і позбавлених права на спілкування із Богом, виведення їх із країни пітьми і повернення до Небесного Царства, куди впроваджує їх Сам Спаситель.

Але нас безпосередньо, напевно, ще більше стосується інший аспект цієї головної теми, яка розгортається в богослужбових співах. Церква нагадує нам про те, як праотці були покликані до Бога, починаючи з перших людей, Адама і Єви. Бог, творячи людину, розкриває перед нею Свої обійми і запрошує праотців до безпосереднього спілкування з Собою, запрошує на вічну радісну вечерю із Богом, яку переживали наші праотці у первісному саді Едемі. Кличе Він із пустельних глибин і праотців обраного народу Авраама, Ісака, Якова, щоб і їх зробити причетними до цієї радісної вечері.

Та що ж трапляється? Праотці Адам і Єва, послухавши слів змія спокусника, втрачають радісну можливість вочевидь споглядати лице Господнє і перебувати разом із Ним у раю. Авраамові ж нащадки за майже дві тисячі років після приходу їхнього першого патріярха до Обіцяної Землі, вигукуватимуть: «Розіпни, розіпни Його». Вони не пізнають Спасителя світу в убогому проповідникові з Галилеї, чекаючи на месію-воїна, який не тільки повалить панування римлян, але й їх самих зробить господарями, утвердить їхнє панування у світі. Перевага світових, політичних амбіцій у національній свідомості унеможливила сприйняття поклику дійсного Господаря.

Сьогодні ми міркуємо про трагедію праотців, а водночас пригадуємо ті моменти, коли голос Божий долинав до нашого серця, кличучи кожного з нас до Його Господньої вечері. Цією Господньою вечерею стає кожна наша Служба Божа, коли ми зустрічаємося біля престолу, як столу, на якому Сам Господь подає Себе нам за поживу, за поживу вічного життя. Ісус Христос щедро дає нам Свої Тіло і Кров, які нам належить приймати якомога частіше, особливо в постовий час, що наближається до завершення.

Чи загостили ми до євхаристійної учти? Чи спожили ми Святі Дари, чи стали ми причасниками Його страждань і воскресіння?

Запрошує нас Господь Ісус Христос, якого євангелист Іоан називає Словом Божим, на учту слова Доброї Новини – Євангелія. Господь запрошує єднатися з Ним через слухання цього слова. Бо і сама ця книга, Святе Євангеліє, є для нас вічною вечерею, споживаючи яку, ми ніколи не будемо голодні. Чи часто ми клали Євангеліє на стіл, розкривали і поринали у нескінчені глибини цієї книги? Чи, може, і ми, споглядаючи на цю книгу або згадуючи її, знаходили собі якісь інші справи і знічено, знизуючи плечима, відверталися від неї як від посланця, котрий кличе нас на вечерю Небесного Господаря, і йшли в своїх справах?

А ще кличе нас Господь голосом кожного, хто потребує нашої допомоги, хто потребує участі у долі ближнього. Це також запрошення на Господню вечерю. Бо участь у справі Господній і є та ж сама присутність на Його святковій учті. Святом для душі християнина є спасіння душі ближнього, допомога йому, і можливості до цього є нескінченні. Чи завжди ми використовуємо ці можливості? Чи не відверталися ми, зустрічаючи бездомного, маленького жебрака, хвору самотню бабусю?

Ні, не говорить Господь нам сьогодні лише про те, щоб ми негайно зреклися всіх своїх справ і поквапилися до церкви, ні. Він пропонує нам пам’ятати про Його повсякчасну присутність і ніколи не забувати, що саме спілкування з Ним є найбільшим даром і щастям у цьому житті. Кожен із нас має безліч своїх дрібних справ і повсякденних турбот. Але є великі справи, котрі вимагають забути про всі свої другорядні заняття й зосередитися на них. Це єднання з Богом у церковних таїнствах і молитві, у читанні Святого Письма й роздумах над ним. А також це справи милосердя, допомога стражденному ближньому. Та й суспільне служіння може стати формою нашої присутности на Господній вечері, коли спрямоване воно не для задоволення власних амбіцій, а для добра Божого люду.

Саме тоді, коли ми зможемо зректися всього, що відвертає нашу увагу від найважливіших речей і, почувши голос посланців, які кличуть до Господа, піти до Нього, Господар вечері знайде спосіб не тільки винагородити нас, але й обдарувати тим, чого ми потребували і про що мали дбати під час своїх цих повсякденних справ. І кожна спокуса, яка приходить до нас і змушує зосередитися на самих собі, на власних ідеалістичних потребах, відвертаючись від Бога, Церкви, від потреб свого ближнього, стає втечею, яка врешті-решт закінчується втечею у ту вічну пітьму, звідки не зможе нас витягти навіть голос того Господаря, який кличе людство на всіх роздоріжжях голосами всіх своїх слуг – старозавітніх патріярхів і пророків, Христових апостолів, подвижників віри наших днів. Наближення до Різдва Христового посилює цей голос Божого заклику до нас, який долинає в нашу свідомість у міру сумління кожного християнина, що не забув про свою належність до церкви.

Почуймо цей голос. Пригадаймо про Господаря, який кличе нас не до випробування, не на смерть, не на страждання, – Він кличе нас до Своєї вічної радости, вічної Господньої вечері у Раю. Не барімося відповісти на цей заклик і піти слідом за голосом тих посланців, які сьогодні промовляють на кожному роздоріжжі: «Прийдіть, запрошені, і покуштуйте вечерю Панову». Амінь.

(Переглянуто 269 разів, 1 переглядів сьогодні)