Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 22 лютого 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Я чомусь пригадав, яким розчарованим був, коли вперше потрапив на богослужіння Прощеної неділі і не почув жодного слова про те, яким саме має бути піст, що можна їсти, а чого не можна. Справді, зверніть увагу: в сьогоднішньому апостольському, євангельському читаннях, у церковних співах майже нічого не говориться про те, що б ми за своєю наївністю вважали дисципліною посту.

Навпаки. Всіма богослужбовими текстами, апостольським, євангельським читаннями Церква застерігає нас від примітивного, поверхового розуміння посту. Від того розуміння, яке часто доводиться зустріти, коли людина сприймає піст як різновид дієти – можна їсти одні продукти і не можна їсти інших. Це, власне, перетворюється не просто на сенс цього періоду, але, часом, і на засіб самомилування: мовляв, «я пощу, а інші – ні. Значить, я кращий за інших». Ось від цього і застерігає нас Церква. Вона вчить розуміти піст як унікальний період духовного вдосконалення, збирання скарбів на Небі. Цього вчить нас і сьогоднішнє Євангеліє (Мт. 6:14-21).

Сьогоднішній день концентрує в собі наше бажання прощати і бути прощеним. І якраз на цей аспект посту звертає увагу Євангеліє насамперед. Піст – це наука прощати. Вона не зводиться до одного сьогоднішнього дня і того символічного акту, який настане наприкінці сьогоднішньої вечірні. Ні. Бо, справді, було б поверховим думати, що ми можемо позбавитися всіх своїх вад, тільки вимовивши «Прощаю» і «Прошу пробачення».

Всім своїм життям ми вчимося прощати, не таїти зла, не розглядати людей довкола як своїх суперників і ворогів. Ми вчимося любити ближнього. І саме в цьому полягає сенс Великого посту. Піст впроваджує нас у велику науку любови, яка і складає квінтесенцію Євангелія. Саме ця наука розкриває нам і таємницю Божого втілення, і жертви Христа за всіх нас.

Христос приходить, тому, що нас любить! Не тому, що ми є добрі. Ми такі, які є… Але ми всі є Боже творіння! І Отець не бажає нас залишити напризволяще із нашими слабкостями. Він не чекає, доки ми самі з себе змінимося. Він іде назустріч, щоб відкрити нам дорогу до Неба. А ця дорога починається із примирення з оточенням. Не із позбавлення себе вміння бути принциповим, відповідальним. Ні. Але з уміння глибше дивитися на речі.

Піст – це передусім час спокою. І коли людина говорить: «Я не можу постити через свій стан здоров’я, вік абощо» – це якраз і є втечею від суті посту. Всі ми можемо і всі ми маємо право постити! Бо це насамперед радісне право, яке дається нам Богом, дається Церквою. Інша річ, що піст може бути різним для кожного з нас. Кожен із нас з огляду на стан свого здоров’я може обирати собі різні рівні стримання від скоромної їжі, від їжі, яка пов’язується із певним задоволенням, насиченням. Ми вчимося ставитися не тільки до їжі, а до всіх матеріяльних дібр як до чогось необхідного, але не головного, допоміжного. І саме в цьому полягає ще один великий сенс посту.

Великий піст допомагає нам позбутися фетишизації матеріяльного: і в сенсі набування нами якихось продуктів, речей, і в сенсі кар’єрному – зростання в суспільній єрархії, здобуття впливу на оточення. Церква взагалі завжди допомагає нам розуміти примарність цього земного впливу. І тут приклад дає нам Сам Христос, Який, взірцево постячи, бо взагалі стримувався сорок днів і сорок ночей від будь-якої їжі, мусить проходити спокуси владою. Бо сам диявол, батько всіх спокус, приходить для того, щоб запропонувати Йому, Божому Синові, всі царства світу. А Він відкидає зі зневажливою іронією ці примітивні спроби звести людину з правдивого шляху (Мт 4:8-10).

Ми вступаємо у дуже відповідальний, радісний період не для того, щоб втекти від проблем довколишнього світу, сховатися у власному маленькому світі. Ні! У пості ми зважуємося відкрити для себе пріоритетність духовних засад життя, а через це знайти вихід із колізій, які здаються нам безвихідними. Бо, справді, як можна сьогодні уявити майбутнє примирення поділених родин на Донбасі? Як можна уявити собі порозуміння з тими, хто потай мріє про прихід окупантів? У людей це здається неможливим. Але у Бога це можливо! І мир починається із нашого миру з Богом.

Тож, найголовніше, на чому акцентує сьогоднішнє євангельське читання, – шукаймо вищого, Божого миру, плекаймо цей мир у своєму серці, обдаровуймо нашим досвідом миру із Богом і оточенням довколишній світ! Саме в цьому є ключ до посту. Ключ, який Сам Спаситель у Нагірній проповіді сформулює словами «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть» (Мт 5:9).

Тож і ми, творячи мир у своєму серці, творимо таким чином пролог у майбутнє Небесне Царство, яким є цілісне, природне перебування людини в Церкві. Амінь.

(Переглянуто 92 разів, 1 переглядів сьогодні)