Прощення

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 17 березня 2013 року

Дорогі брати і сестри!

Саме такі питання ми повинні ставити собі сьогодні, на рубежі Великого посту: де ж є наш скарб, де є наш дім, куди, в якийсь відтинок нашого життя, ми збираємося входити (Мт.6:14-21)? Коли ми вчора поверталися з церкви додому, то над усім містом розлягалися залпи салютів, і кітчеві пісеньки лунали над майданами міста. Ніби нас всі хотіли переконати, що ми йдемо в сувору, чужу, неприємну країну. Це нагадувало щось на зразок початку служби в війську в старі часи. Можливо, старші пригадують, як за Совєтського Союзу проводжали в солдати: кожен мав нагулятися в ці останні дні, і будь-яке бешкетування пробачалося, навіть заохочувалося: можна було напитися до смерти, затягти ворота на дах до сусіди, наробити ще стільки шкоди, щоб потім згадувати два роки. Бо йшли якщо й не на загибель, то в напівтюремні умови.

Сьогоднішнє Євангеліє вчить нас дивитися на наш справжній скарб. І, зазираючи у ці майбутні дні Великого посту, пильніше вдивлятися в них і думати: «А чи не там, справді, знаходиться наш скарб? Чи ми йдемо геть від легкого, грайливого життя в суцільних розвагах, яке сьогодні пропонує нам суспільство за ідеал?» Таж ні! Ми повертаємося із світу фантомів, світу штучного, несправжнього, до того місця, де нас чекає Отець – Отець набагато стриманіший, аскетичніший, ніж сильні цього світу, ніж сучасні українські і не тільки українські олігархи. Отець, який вміє іти Сам на випробування, вміє віддати Свого Сина, аби Той за нас постив у пустелі сорок днів, аби Той ішов на Голгофу віддавати Своє життя за кожного з нас і навчав нас дивитися на Його подвиг, думаючи: «А чи не там ключ до нашого справжнього скарбу?»

Важко знайти собі скарб довкола себе. Навіть найбільше багатство може нас зіпсувати, ввести в оману. Багатство може, врешті, зникнути, як зникали наші накопичення при девальваціях минулого століття. Але справжній скарб ми часом можемо відчути у себе в серці. Бо наше серце якраз і заохочує нас іти до Неба, шукати дорогу до Неба через життя. І наступні сім тижнів є спробою очистити цю дорогу від бруду, від кущів, якими позаростали узбіччя, і серед яких ми блукали в попередні місяці.

Нас кличуть у світлий, ясний простір, де перебуває Бог. І Він допомагає нам навчитися бути вільними – вільними від тих оман, які нам нав’язує сучасний спосіб життя. Вільними, зрештою, від тієї омани «широкой масленицы», яку нам сьогодні пропонують, як колись, років тридцять тому, – «проводы русской зимы», котрі теж призначали на цей час як замінник язичницької зустрічі нового «весняного» року, що існувала у традиції фіно-угорських народів. Ця традиція увійшла в російську звичаєвість під виглядом масляної із культовою їжею – такий же круглий, як сонце, млинець, – що є рештками поклоніння сонцю – солярного культу.

Масляна (сирний тиждень) це насправді період нашої поступової підготовки до посту. Це вже напвпіст – дні, які привчають нас самим себе свідомо обмежувати. Обмежувати ще не в усьому, ще частково. Але це ніби початкові класи посту для кожного з нас. Вони тривають недовго, всього тиждень, для того, щоб ми зуміли, пройшовши ці початкові класи, привчати себе до самодисципліни. Не до зовнішньої солдатської дисципліни, яка так подобалася комусь у старі часи тим, хто і сьогодні ностальгує за диктатурою Сталіна. Ні. Піст вчить нас тієї самодисципліни, яка є неодмінною запорукою свободи. Бо негідна свободи людина, яка не вміє сама визначати власний порядок дня, визначати пріоритети в своєму житті, звільнятися від другорядного, непотрібного і очищувати свою дорогу вперед.

А дорога вперед іде насправді до нашого Отця. Як її розпізнати? І тут Отець дає нам за дороговкази Свої коштовні дарунки – людей довкола нас, наших ближніх, через стосунки з якими ми і вчимося пізнавати присутність Бога в житті, будувати свої стосунки з Ним. Через Свою Церкву Бог дає нам за життєвий рубіж день входження до Великого посту як час примирення із довкіллям.

Як би ми хотіли, запросивши гостя до себе, чекати його? Чи коли б він, під’їхавши до нашого дому, розплатився з таксистом, попрощався з ним, посміхнувся всім, хто стояв довкола, привітався з бабусями, яки сидять біля під’їзду, і, супроводжуваний посмішками, зайшов до нашого помешкання? Чи коли б він тікав від своїх кредиторів, які б гналися за ним, відстрілювався, привівши нам злочинців до хати?

Ми теж подібні до гостей, які йдуть до дому Отця. І для того, щоб нам бути бажаними гостями у цьому величному, повному духовних скарбів домі Великого посту, перед входом до нього треба мирно розпрощатися зі світом. Світом, у якому ми наробили помилок. Цей день стає уявною репетицією майбутнього прощання з цим видимим світом, коли ми вже назавжди будемо його залишати і йти до іншого, кращого світу. А, може, хтось – і до краю випробувань…

Ми маємо зуміти примиритися з тими, хто довкола. Тому сьогоднішній день – це не день бешкетування і нестримних гулянь. Це день призадуми, самоаналізу, пригадування наших стосунків із довкіллям. І якщо у цих стосунках знайдеться якась тінь, якщо ми пригадаємо, що маємо на когось образи або самі скривдили когось, – давайте використаємо цей день для того, щоб нам зуміти примиритися, залагодити свої конфлікти з нашими ближніми – вже нині, зараз!

І тоді сьогоднішнього вечора ми зможемо зважитися вперше піднести очі на ту дорогу, яка відкривається перед нами, – дорогу Великого посту. Дорогу випробувань і водночас – нагород. Дорогу, на якій тільки й можемо ми знайти скарб, про який говорить нам сьогоднішнє Євангеліє (Мт. 6:20-21). Скарб, який кожен з нас має збирати протягом цілого життя як ціну за вступ до життя майбутнього. Амінь.

(Переглянуто 149 разів, 1 переглядів сьогодні)