Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 17 березня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Минув перший тиждень Великого посту. І трохи несподівано, що в цю першу неділю ми вшановуємо подію, яка ніби й не пов’язана безпосередньо з постовим часом. Хіба що припадала ця подія – перемога над іконоборництвом – десь теж на весняний період близько дванадцяти століть тому.

Закінчилися важкі часи переслідування шанувальників ікон, коли тих, хто виявлявся непримиренним до нових віянь у імператорській Візантії, заарештовували, тортурували, висилали, страчували тільки за те, що вони не згоджувалися визнати новий, затверджений найвищою державною владою, підхід до образів святих, ототожнюваний владою з ідолопоклонством. Тому саме на цю неділю припадає вшанування перемоги над іконоборництвом.

Сьогоднішнє євангельське читання (Ін. 1:43-51) дає нам ледь помітний ключик до розуміння цього. “І сказав йому Нафанаїл: Та хіба ж може бути з Назарету що добре?” (Ін 1:46) – так зверхньо відповідає Нафанаїл Филипові, котрий кличе його до Вчителя, в Якому сам Филип відкрив очікуваного Месію.

У цьому скептичному вигукові Нафанаїла ми відчуваємо не тільки ставлення юдеїв до мешканців Назарету. Ми відчуваємо дуже небезпечну тенденцію, яка існує в людській свідомості від давніх-давніх часів, — тенденцію ототожнювати все, що належить до матеріяльного світу, зі світом гріхопадіння. Мовляв, це тільки десь там, у Небі, є праведність, хіба ж може бути щось доброго тут, на землі… Може, не так грубо, але з такими підходами зустрічалася людина протягом тисячоліть її існування.

У ґностичних ученнях ці тенденції перемагали. Частина ґностиків взагалі вважала, що чим далі від матеріяльного, чим більше людина звільняється від пут земної цивілізації, тим більше в неї надії на вдосконалення.

Але чому тоді Сам Божий Син приймає людське тіло? Він відкриває нам те, про що ми так часто забуваємо: все довкола нас, всі ми, якими б недосконалими ми не здавалися собі, – ми є Боже творіння. І не може Бог творити нічого злого, гріховного. Ми можемо падати, робити помилки. І тим не менше, як добрий люблячий Отець, Бог продовжуватиме нас любити.

І тоді, коли здавалося, що всі дороги до спасіння зникли, Сам Бог приходить до людей і проголошує: “Я є дорога і правда, і життя” (Ін. 14:6). Цією дорогою стає для нас Його земне життя, дороговказом до майбутнього стає нам Його навчання — Святе Євангеліє. А образ Ісуса, який так врізався у пам’ять Його учнів, стає для нас віконцем у майбутнє, у Небесне Царство.

Сам Христос дає нам образ Бога в тілі. Це відкриває нове ставлення до спроб зобразити невідоме і незображуванне. Бо ж «Бога ніхто ніколи не бачив» (Ін. 1:18), – а той самий час Бог є тут, з нами – в особі Ісуса Христа. Він розмовляє зі Своїми учнями, навчає їх, споживає з ними їжу. Він дає нам ще один ланцюжок, яким ми себе пов’язуємо з Небом: причастя Тіла і Крови Христової! Причастя, що, як і всі святі таїнства, є також перспективою, реалізованою у матеріяльному вигляді. Бо кожне таїнство має свою матерію, яка допомагає нам відчути вічну і непохитну присутність Бога у творінні. Для нас із вами, слабких людей, дуже важливо відчути це не теоретично, а на своїй практиці.

Піст дається нам не для того, щоб ми розчарувалися в собі, відчули свої гріхи і вийшли з нього упослідженими, знищеними. Ні, навпаки! Піст дається для того, щоб ми відчули в собі Боже творіння, щоб ми відчули себе серед світу, створеного Богом для радости, для натхнення. Щоб ми повірили в себе і знайшли в собі сили співпрацювати з Богом у справі нашого спасіння. Якими б слабкими ми собі не здавалися, скільки б розчарувань у собі не приніс нам навіть цей перший тиждень Великого посту, Христос через Церкву відкриває нам у нас самих джерело непохитної переможної сили – те, що Біблія називає образом і подобою Божими, а ми самі називаємо людською гідністю, совістю, серцем. Те, що є в кожному з нас.

Коли ми сьогодні, в неділю Торжества православ’я, вклоняємося перед святими образами, згадуючи про час перемоги над іконоборництвом, ми водночас маємо усвідомлювати велич образу Божого, даного нам із вами, переживати радість від постійної незнищенної присутности в світі Самого Божого Сина, Який стає образом Отця і водночас даром для нас від Пресвятої Тройці для того, щоб, побачивши Христа, ми повірили в себе.

Піст є часом відкриття себе, своїх сил, відкриття величі людського покликання у Христі. Хай це величне відкриття стане для нас натхненням для того, щоб гідно пройти решту Великого посту й за шість тижнів відкрити в Христовому воскресінні перспективу, яка затьмарює всі наші слабкості — перспективу вічного життя, для якого і створені всі ми з вами. Амінь.

(Переглянуто 116 разів, 1 переглядів сьогодні)