Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 7 червня 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Я час від часу згадую розмову, яку підслухав колись мимовільно на початку дев’яностих років. Біля мене голосно розмовляли двоє дівчат років так по вісімнадцять-двадцять. Одна з них амбітно говорила своїй подрузі: «Да, я читала Библию. Там столько противоречий!» Чи ж читала? Можна бути певним: насправді дівчина розгорнула Святе Письмо, зазирнула в нього, прочитала кілька сторінок, а потім знайшла підстави для того, щоб відкласти, напевно, назавжди цю книгу. І виправдання для себе знайшла: в Біблії багато суперечностей…

А Бог справді дає нам суперечності для того, щоб ми шукали істину поміж них. Скажімо, ми слухаємо на утрені та й на парастасі: «Нема святішого понад Тебе, Господи!», «Нема святого, крім тебе, Господи!» А потім чуємо на Службі Божій: «Святеє святим!». То де ж правда? Чи немає святого, крім Бога, чи святими мають бути всі, хто в Церкві?

І ось саме тут вказується нам той дуже складний шлях до святости, який пролягає через повсякчасні вибори. Ми маємо обирати постійно поміж добром і злом, між правдою і брехнею. В цьому й полягає наше шукання життєвого шляху. Самотужки ж знайти правдивий шлях через життя було б неможливо, якби перед нами не йшов Христос.

Сьогоднішній день не випадково пропонує нам на спомин про всіх святих уривок з Євангелія, що починається словами: «Ви, що за Мною пішли…» (Мт. 19:28). Ті, про кого говорить Христос, пішли за Ним, не звернули, не заблукали, а продовжували, часом драматично долаючи спокуси, йти за Учителем. Пішли не самостверджуватися, не проголошувати власний пріоритет, а чесно і послідовно шукати дорогу, яку проклав уже Спаситель.

Ця дорога відкрита перед нами. Христос сказав: «Я дорога, і правда, і життя» (Ін. 14:6). Він дав нам за дороговказ Євангеліє і Церкву. Він дав нам Церкву, яка веде нас. Але веде не насильно! Ми маємо шукати свою дорогу разом, у церковній спільноті. А це не завжди добре: нам часом здається, що Церква заблукала, здається, що в ній робляться якісь помилки. Ми бунтуємо, нам щось не подобається в обряді. Саме тоді і постає потреба знайти для себе розв’язання. А воно – у Христі! І завжди треба в Ньому шукати правди. Церква дається нам не для того, щоб будувати держави, щоб творити якісь земні структури. Вона – дороговказ у пошуку правди.

Немає що говорити, в своєму служінні Церква потребує земних, видимих структур. Але насамперед вона дається, щоб нам будувати себе, своє майбутнє, щоб ми у Церкві реалізували ті таланти, які Бог дав кожному з нас. Святі – це ті, хто зумів у боротьбі зі своїми людськими слабкостями реалізувати одержані ними таланти. Існує безліч можливостей для того, щоб ми розкрилися як християни. Але найбільше святих являється завжди тоді, коли Церква мусить протистояти тискові цього світу, долати спокуси влади, протистояти насильству. Так, як було у ранні часи християнства. Так, як було у ХХ столітті. І як часто триває ще й сьогодні в країнах, де християни зазнають переслідувань.

Саме тому найбільше святих – це мученики, це ті, хто постраждали за віру. Нам не здається дивним, якщо людина страждає за віру від атеїстів, безбожників, від людей, які представляють інші світоглядні системи, ворожі християнству. Але ж буває й так, що страждання приходять від тих, хто є нібито однодумцем!

Скільки довелося пережити і ув’язнень, і переслідувань, і зневаги святителеві Григорієві Паламі, якого ми згадуємо під час Великого посту як одного з найбільших святих! Він боронив правду. І боронив правду від тих, хто займав вище за нього ієрархічне становище, хто не міг зрозуміти його досвіду молитви. Не міг зрозуміти саме через те, що, можливо, не мав тієї шляхетної простоти мислення, якою оволодів Григорій Палама.

Церква має протистояти світові. Але водночас вона має являти свою любов до світу. Бо послані ми всі слідом за апостолами Христовими в світ не для того, щоб його проклинати, зрікатися його. Ні, ми послані для того, щоб рятувати світ. Рятувати від помилок, слабкостей, рятувати від компромісів, спокуси яких завжди приходять, коли, здається, немає прямого протистояння між панівною культурою і християнською доктриною. Адже ж і тепер, і в середні віки панівні еліти декларують себе християнами, демонструють свою вірність церковній традиції. Але в той же час реальність буття така, що Церква мусить виправляти, часто дуже активно, помилки, які допускають ті самі панівні еліти. А це завжди несе небезпеку конфлікту! І жертвою цього конфлікту стає Церква.

За цих умов також виявляють себе святі. Бо вони – люди, які не йдуть за думкою більшости. Це ті, хто здатен, лишаючись у меншості, боронити правду, хто, відчувши цю правду, відчувши Христа, явленого в цій правді, йде за нею, не збочуючи.

Саме в такій життєвій стратегії й нам відкрита дорога до святости. Бо Церква являє нам святих не для того, щоб із захопленням спостерігати їх як феномен минулого, а щоб довести нам: і ви це можете! І ви здатні чинити так само!

Святість – це дорога для кожного християнина. І заклик «Святеє святим!» звернений до кожного з нас. Тож і сьогоднішній день, який завершує останній календарний період після великодніх свят і передує початкові апостольського (Петрового) посту, дається нам теж як двері – двері до святости, а отже – двері у вічність, які прочиняли для нас і в які кликали нас ввійти слідом за собою ті святі, яких ми сьогодні вшановуємо. Амінь.

(Переглянуто 153 разів, 1 переглядів сьогодні)