Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) в Свято-Юр’ївській парафії м. Полтави 14 січня 2018 року

Дорогі брати і сестри!

Вже навіть не знаю, скільки років ми зустрічаємося з вами щосічня. Здається, років п’ятнадцять. Але вперше нам припало зустрітися саме першого січня за старим календарем і разом входити у новий, 2018 рік. Він – рік особливий, який позначений вже першими важливими датами: проголошення незалежности України 22 січня 1918 року і важкою для всіх нас датою — 29 січня 1918 року, коли наші студенти намагалися боронити Київ від військ Муравйова.

Кожна ця дата сьогодні для багатьох означає причетність до малозрозумілої традиції, яка була перервана в Україні теж сто років тому. Бо 1918 року уряд Центральної Ради запровадив календарну реформу через багато років після того, як вона була вже дійсної в країнах Західної Європи.

Але і сьогодні в Церкві ми дотримуємося старого календаря. І це викликає у декого ремствування, насмішки, звинувачення в тому, що ми хапаємося за самодостатню консервативність.

Правду кажучи, календарна реформа вже давно прийнята Православною Церквою. Ще 1923 року на соборі православних церков було ухвалено перейти на новий стиль, який назвали новоюліянським, і нині вже більшість православних церков дотримується новоюліянського календаря.

Але тут є небезпечною одна річ: те, що прихильники переходу на новий календар хочуть зробити це волюнтаристськи, без загальної згоди. Уявіть собі, що у нас одна громада переходить на новий стиль, а інша – ні. Або що в громаді хтось святкує за новим календарем, а хтось — за старим. Таке вже було в Польщі, де Автокефальна Православна Церква спочатку прийняла була календарну реформу, але потім вийшло так, що влада вимагала святкувати за новим календарем, а люди не хотіли ходити до церкви в ці дні, приходили в дні свят, до яких звикли. І хоч як священик боявся відчиняти церкву в дні «старих» свят, люди наполягали, і він мусив розриватися між владою і людьми.

Важливо, щоб кожна зміна в Церкві, як і кожна зміна в країні, були зрозумілими для нас, переконливими. І щоб ці зміни не ділили людей, а об’єднували. Бо недарма часто повторюються слова, які Христос виголосив як одну з заповідей блаженств: “Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть.” (Мт. 5:9). Миротворці — це не ті, що зупиняють війну і проголошують перемир’я. Ні. Миротворці — це ті, хто вміють бути смиренними, тобто, жити в мирі і з миром. Це смирення вони поширюють довкола себе, вміють миролюбно розвивати стосунки з оточенням, вміють не ображати інших, слухати, рахуватися з думкою іншої людини. Це ті, хто творить мир своїм життям.

Коли ми звертаємося до своєї традиції, важливо не руйнувати її. Бо руйнувати найлегше. Найлегше позбирати всі старі речі, викинути з хати, купити нові меблі, зняти старі рушники, зняти зі стін і викинути десь на смітник фотографії дідів-прадідів і зажити новим життям. Дехто хоче, щоб ми саме так і робили. Щоб, входячи в Європу, ми приймали всі ті звичаї, які є в інших країнах.

А для чого ми комусь потрібні там як повторення французів, німців чи англійців? Ми потрібні як самобутній народ зі своєю історією, своєю традицією.

Ось сьогодні ми й згадуємо свої традиції. Згадуємо через те, що ще наші пра-пра-прадіди звикли святкувати Маланку, Василя, Новий рік. Сьогодні ми згадуємо про це не для того, щоб торкнутися старих забобонів і перекручення шанованих церковних імен. Ні. Ми шукаємо гармонію між традицією і вірою. Який прекрасний зразок дається нам у цьому сьогодні — зразок Самого Ісуса Христа! Адже він приходить для того, щоб скасувати Старий Завіт, Він постійно повторюватиме, що вже настав час для Нового Завіту – завіту любови. Але з чого Він починає свій шлях? Він приймає типовий старозавітній обряд обрізання! Хай Він був маленькою дитинкою в той час. Але ось тут же ми слухаємо читання про прощу до Єрусалимського храму (Лк. 2:40-52). Про цей храм Сам Христос говоритиме: “Я можу зруйнувати храм Божий, і за три дні збудувати його” (Мт. 26:61), звичайно, говорячи образно. Бо тут ідеться про Його, Христове, тіло, більше за будь-які храми, які існували в світі. Але він же Сам щороку ходить до Єрусалимського храму не лише як дитина, разом із батьками, але й подорослішавши, разом зі Своїми учнями. Він шанує традицію народу, серед якого Він живе. Він живе тією традицією і привчає апостолів не зневажати її, а дослухатися до неї, шукати у мові народної традиції мови культури, якою ми промовляємо до Бога.

Бо ми говоримо до Бога не тільки словами, але і жестами, і мелодією, і способом свого життя. Наша молитва є комплексною, синтетичною. Вона складається з різних елементів власне для того одного, що є метою кожної молитви: відкрити своє серце перед Христом і слухати Його. Дослухатися до Христа уважно, бо Він промовляє до нас не в гармидері свята, а в тиші нашого особистого єднання з Ним.

Але й цей веселий розважальний дух різдвяних святок нам потрібен для того, щоб згуртуватися, пригадати те, що складає нашу ідентичність, вироблену протягом тисячі років християнської України. У цьому багатоголоссі ми гуртуємося, творимо мир між собою.

Той, кому доводилося бувати на традиційних весіллях, пригадує, як по-іншому починають люди ставитися один до одного, коли всі разом заводять одну гарну пісню. Тоді ріднішими стають усі за столом, під весільним наметом біля хати! Саме в спільному співі, в спільному слові, але найбільше — в спільній молитві ми гуртуємося як народ, відчуваючи свою причетність один до одного.

Хіба нам потрібно говорити якісь додаткові слова для того, щоб відчути, якою рідною є для нас мати, сестра, брат, діти, онуки? Ми відчуваємо це серцем. Особливо ми відчуваємо це, коли збираємося разом, заводимо спільну розмову.

Наша традиція, наш обряд допомагають нам зберігати цю єдність, яку ні в якому разі не можна руйнувати. Вона може діяти незалежно від того, що ми є поділені на різні юрисдикції. Завдяки спільним словам молитви, які всі ми виголошуємо і сьогодні, в тому числі — в цей день, ми гуртуємося.

Наші парафії в діяспорі частково перейшли вже на новий календар. Буває так, що в одній громаді, в одній церкві діють спільноти, які живуть одна — за новим, інша — за старим календарем. Буває таке, що поряд стоять храми, в одному з яких святкують за новим стилем, в іншому — за старим. Таке буває в Канаді, в Сполучених Штатах. Але, тим не менше, і вони зберігають єдність між собою.

Тому важливо і нам, говорячи про календарні реформи, будь-які інші зміни в житті, пам’ятати, що вони мають сенс остільки, оскільки творять мир. Мир між собою, мир з нашою традицією, мир з Богом – той найвищій мир, який є джерелом будь-якого іншого миру в світі.

І сьогодні, згадуючи зворушливий і болючий для маленької дитини вчинок Ісуса з Назарету, ми молимося до Божого Сина, щоб Він дав нам мудрости, аби і нам знаходити в своєму житті гармонію між твердою, непохитною, універсальною християнською вірою і нашою традицією. Амінь.

(Переглянуто 86 разів, 1 переглядів сьогодні)