Покрова

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 14 жовтня 2007 р.

Дорогі брати і сестри!

Знайома зустріч із Лазаревими сестрами Мартою і Марією, що так по-різному вітали Ісуса в своїй господі у Віфанії поблизу Єрусалиму, завжди бентежить нас у євангельському читанні богородичних свят несподіваним переходом до зовсім іншого випадку, коли чинені Спасителем чуда викликали захоплений вигук у невідомої жінки. Саме цей вигук і допомагає нам відчути непомітний зв’язок поміж конфліктом двох типів поведінки, представлених Мартою і Марією, та досвідом Пресвятої Богородиці.

Працьовита Марта, можливо, старша в родині й звикла своєю працею утримувати господарство, в чомусь ближча й зрозуміліша європейцеві, тим більше, людині нашого сучасного динамічного світу. Вона ж бо не чинить нічого гідного осуду. Навпаки, коли Ісус з громадою Своїх учнів, долаючи важку гірську дорогу, завітав у її дім, Марта залишила всі приватні справи й кинулася лаштувати почастунок для подорожніх. Як же нам не поспівчувати її збентеженню, коли рідна сестра кинула Марту саму й замість того, щоб їй допомагати, прилаштувалася слухати улюбленого Вчителя!

Але Сам Господь спонукає нас утриматися від солідарности з Мартою, коли захищає Марію й промовляє, що та «обрала найкращу частку, яка не відбереться від неї». І, може, вслухаючись у ці слова, ми на мить відчуємо, як нам сьогодні бракує цієї «найкращої частки», коли в постійному поспіхові ми не встигаємо зосередитися для молитви, не знаходимо часу для читання Божого слова, а в неділю завжди відшукуємо невідкладні заняття, що нібито перевершують за своєю вагомістю Службу Божу…

Ось ця внутрішня роздвоєність між духовною потребою споглядального життя в свідомості Божої присутности та вимогами активної участи в суспільних процесах, заробляння грошей, турботи про родину й господарство є фатальною для сучасного християнина. Кожна людина, усвідомлює вона це чи ні, прагне до Бога, свого Творця і Відкупителя, відчуває, що лише в спілкуванні з Ним вона знаходить спокій, душевну рівновагу, певність у майбутньому. Однак усі ми у вирі повсякденних турбот постійно змушені віддавати пріоритет справам, значущість яких найчастіше буває примарною, женучись за речами, нав’язуваними нам нездоровим стилем життя, деформованою системою цінностей. Хіба не хочеться нам часом зупитинися, звільнитися з-під влади примар, вимкнути телевізор і телефон, спокійно сісти перед іконою й вслухатися в сповнену Божої величі тишу!..

Напевне, таку душевну роздвоєність, як і кожній людині, доводилося переживати невідомій жінці з євангельської оповіді. То ж і радість слухання Христових слів та споглядання чинених Ним чудес викликають у неї трепетне відчуття неповторної минущости хвилин перебування з Христом. Вона відчуває неземну силу в діях і в навчанні Вчителя з Назарету. Це блаженне переживання викликає в неї суто жіночі думки. Кожен чоловік би, напевне, зосередився на самому Ісусі, на Його потужній особистості, подумки почав би себе порівнювати з Учителем. Жінка ж, дивлячись на чоловіка, шукає в ньому слідів жіночої присутности: як він убраний, чи доглянутий. Невідома палестинка знала, очевидно, як і майже всі її земляки, що Ісус – назорей, живе самотньо й не має жінок у своєму оточенні. Однак же Він народжений і вихований земною жінкою! Неймовірна близькість цієї жінки до Ісуса, щастя її материнства настільки захоплюють юдейську слухачку Спасителя, що вона не стримується від захопленого вигуку: «Блаженне лоно, що носило Тебе, і груди, що кормили Тебе

Але ця безіменна жінка зустріла Господа до Його жертовної смерти й славного воскресіння, до зіслання на апостольську спільноту благодатних дарів Святого Духа! Вона не могла усвідомити неземної природи Назарянина, Його Богосинівства. Христова ж Церква від самих своїх початків у переживанні захвату від непроминущої благодатної присутности Господа Ісуса Христа в її житті, дістала можливість зовсім по-новому усвідомити роль тієї Єдиної, котра в своєму лоні носила Боже Дитя! Тим більше, що вона, та, котра своїми грудьми вигодувала Ісуса, роками була для ранньої апостольської громади Матір’ю, готовою кожного вислухати, оповити турботою і любов’ю, пробачити й надихнути своєю вірою. Не залишаючи Церкву після свого успіння, Пречиста Діва продовжила молитовно опікуватися нею, простягати над громадою вірних свою молитовну покрову.

Ця невидима й так добре відчутна присутність Богородиці в церковному житті дає для кожного обнадійливий зразок гармонії між молитвою і працею, діяльністю та мовчазним спогляданням Божої величі. В ній, у Пречистій Діві, долається фатальний конфлікт Марти й Марії. Це завжди стимулювало пошук у родинних переказах, у спогадах апостолів, у повсякденному перебуванні Церкви під омофором Богородиці виразних свідчень перемоги Вседіви над джерелом наших життєвих криз – внутрішньою роздвоєністю людини.

Саме такою зворушливою миттю стало в історії Церкви вшанування Покрови Пресвятої Богородиці. Гідна подиву несподівана витонченість релігійного почуття наших предків, новонавернених українців, котрі в чудовній підтримці Пречистою Дівою і грецького Константинополя, і їх самих, руських християнських лицарів, помітили материнську покрову, яка оповиває дітей!

Безпосереднім приводом до встановлення свята, як відомо, є епізод із житія блаженного Андрія, котрий бачив у Влахернському соборі Пречисту Діву, що простягала над громадою вірних свій мафорій – шалик, названий за аналогією з єпископським вбранням «омофором». Однак цей епізод був помічений і позначений окремо в календарі днем, що попереджає день пам’яти прп. Андрія юродивого, лише через багато років після цього видіння українськими дружинниками, яким довелося пережити і власну поразку від захищеного покровою Богородиці Константинополя, і постійну допомогу Вседіви в боротьбі з ворогами рідної землі. Сторіччями шанування Покрови Пресвятої Богородиці найбільш ревно плекалося в середовищі вояків: київських і галицько-волинських дружинників, запорозьких козаків, січових стрільців. Пам’яткою материнської опіки Богородиці над нашим народом стали не тільки незліченні Покровські церкви та монастирі, а й сама Українська Повстанська Армія, що виникла у волинських лісах у жовтні 1942 р. й дала невичерпну наснагу нашій боротьбі за свободу, потенціял якої ми відчуваємо як спільний скарб ще й досі.

Через Пречисту Діву Господь вказує кожному з нас і нам усім як народові шлях до подолання внутрішнього конфлікту, що відбився в протистоянні Марти й Марії. Цілісність посвяти, готовність до самопожертви, національна солідарність неможливі поза талантом жити в постійній свідомості Божої опіки. Вміння мовчати, слухати, коритися Господній волі є запорукою твердої волі в боротьбі за свободу, за людські права, за гідне життя на своїй землі. Спроби створити споживацьку цивілізацію, зосередитися виключно на матеріяльних цінностях закінчуються катастрофою, прообраз якої являє нам історія побудови Вавилонської вежі. Рятуючи від цієї вже цілком реальної катастрофи, сьогодні Пречиста Діва запрошує нас усіх під свою материнську покрову, аби в її затишку ми, ніби Марта, поринули в споглядання Бога, а відтак прийнявши Його слово, змогли солідарно й жертовно змагатися за наше гідне майбутнє. Амінь.

(Переглянуто 146 разів, 1 переглядів сьогодні)