Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 7 січня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Для значної частини тут присутніх спомини про своє дитяче Різдво викликають водночас відчуття і ностальгії, і гіркоти. Гірко, бо згадуються часи, коли це свято було підпільним, родинним, коли святкувати його бувало небезпечним. Тут, серед нас, хіба що Петро Іванович[1], можливо, згадає, як у тридцяті роки на свято ходили попід вікнами комсомольці, прислухалися, зазирали, чи нема де ялинки. Бо з 1927 року в СРСР розпочалася антирелігійна кампанія, і ялинка була заборонена як релігійний, а отже, буржуазний атрибут.

Важкі часи атеїстичної диктатури лишилися в минулому. Але чому з’являється у старшого покоління це відчуття ностальгії? І через те, що ми були молодшими, а, отже, згадуємо себе не такими, як тепер. Але є і інший нюанс: Різдво тридцятих, сорокових, навіть вісімдесятих років було демонстрацією нашої вірности Христові, вірности Церкві, вірности національній традиції. Воно було виявом особистої альтернативности тій системі неправди, яка панувала довкола. Різдво сьогодні – це велике державне свято, участь у якому демонструють усі, навіть ті, хто зазвичай не ходить до церкви або чия діяльність явно суперечить євангельському вченню.

Це створює небезпеку інкорпорації (входження, поглинання) Різдва системою, чужою для Церкви, – системою державної культури, комерційною системою. Ми бачимо вже, що сталося з Різдвом у низці ліберальних країн Заходу, в яких це свято комерціялізувалося й перетворилося на масову розвагу та на загальнонаціональний шопінґ, який триває від кінця листопада до самого свята.

Що ж зробити, аби зберегти Різдво чистим у своєму серці, аби захистити його від чужого йому духові освітчення (секуляризації) і комерціялізації? Для цього треба завжди пам’ятати суть цього свята. Вона не в веселих розвагах, не в наших улюблених колядках, не в прикрашанні дому і не в дванадцятьох стравах на святвечір. Вона – в тому маленькому Ісусові, Який приходить до нас у всій безборонності немовлятка, кладеться нам на руки, щоб ми відчули свою відповідальність за Нього!

Хіба не міг прийти Бог у громах і блискавках – так, як люблять зображувати Його у легендах? Та звичайно міг! Він міг знищити все людство так, як це було під час потопу. А Він приходить, демонструючи нам самим нашу силу, нашу гідність – те, про що ми часто забуваємо…

Бог створює людину, на відміну від усіх інших творінь, на Свій образ і подобу, наділяючи нас усіх тими рисами, які Він Сам має, в тому числі правом вибору між добром і злом, правом захищати свою гідність, правом боронити слабшого, правом бути собою і реалізувати це право. Ми можемо не помічати Христа в своєму повсякденному житті. Але коли дивитися на Нього очима віри, ми можемо зауважити, як у хвилини випробувань Христос з’являється біля нас. З’являється не для того, щоб нас очолити і повести, а щоб дати нам відчути: ось Він стоїть безборонний біля нас і ми маємо Його захистити! Ми самі маємо здійснити своє унікальне право вибору. Ми маємо боронити і свою гідність, і гідність Церкви, і свого народу.

Ми пишаємося нашим дорогим владикою Станіславом[2], який так мужньо тримався під час подій Майдану в Києві. Ми пишаємося нашими парафіянами, які зараз відзначають Різдво не з нами, а там, на східному фронті, разом із Добровольчим Українським Корпусом, в інших військових частинах, які зараз боронять Україну. І боронять вони не тільки нас з вами, нашу країну. Вони боронять і свою християнську гідність. Можна сказати, що вони боронять Христа, відчуваючи себе відповідальними за Нього!

Бог не потребує нашої оборони. Але Він поступається нам честю бути захисниками правди. Це унікально велика честь. Не всі з нас можуть виходити на майдани і йти до війська зі зброєю в руках, щоб боронити Батьківщину. Але кожен із нас повсякдень стає перед вибором: чинити по-християнському -так, як приписує Євангеліє, – чи пристосовуватися до кон’юнктури, до вимог моменту, до настрою людей, які довкола нас? І саме в ці моменти ми вибираємо, з ким нам бути: з Христом чи з царем Іродом, який, намагаючись захистити себе, свої суто світські інтереси, зазіхаючи на життя самого Спасителя світу.

Боротьба за Різдво – це боротьба і за нас із вами, за наше з вами майбутнє. За те, щоб унікальний чар Різдва зберігався у нашому житті як постійний імпульс для нашого християнського розвитку, християнського збагачення, для нашого зближення з Христом.

Ми можемо багато чим прикрасити Різдво. І всі наші народні звичаї є виявом того, як протягом тисячоліття християнської історії Україна вчилася виростати до усвідомлення присутности поміж нас Спасителя світу. Важливо, щоб за цим багатством звичаїв і традицій ми не загубили одну центральну постать цього свята – маленьке Немовлятко, Яке, лежачи на руках Своєї Пречистої Матері, запитує кожного з нас Своїм чистим дитячим поглядом: чи готовий ти бути із Ним? Чи готовий ти нести чистоту Різдва в майбутнє? Амінь.

[1] Петро Іванович Смаль – ветеран Свято-Дмитрівської парафії м. Харкова, народився 24 грудня 1927 р.

[2] Єпископ Харківський і Запорізький Римсько-Католицької Церкви Станіслав Широкорадюк був присутній на різдвяній літургії в Свято-Дмитрівському храмі 7 січня 2017 р.

(Переглянуто 140 разів, 1 переглядів сьогодні)