Моління про чашу

Виголошена архиєпископом Ігорем ( Ісіченком) 5 квітня 2013 року

Дорогі брати і сестри!

Замислімося на хвилинку: Божий Син, Друга Особа Пресвятої Тройці – і як Він потребує нас, людей, нашої присутности! Якщо замислитися, це здається, справді, незбагненним. Він знає, що зараз прийдуть Його заарештувати. Він знає, що учні зрадять Його. Він молиться, набираючись сили для цього останнього випробування. І Він благає учнів, щоб були з ним (Лк. 22:39-46). Ну, здавалося б, що з того, що учні будуть сидіти десь поряд і спостерігати за Його молитвою? Може, навіть, вони були десь за деревами, які здаються особливо темними серед ночі, і не могли бачити моління? Але Йому необхідно було усвідомлювати їхню присутність. І це є вияв величезної довіри Бога до кожного з нас! Часом у нас виникають спокусливі думки: “Чому мені йти до церкви, якщо там є кому сьогодні помолитися? Я не збираюся сповідатися, причащатися. Побуду вдома, займуся іншими справами”. І в таких своїх роздумах ми часом іґноруємо одне: Бог нас чекає! Він чекає на те, щоб ми були з Ним, чували, тобто, не спали і перебували у пильному співпереживанні Його страждань. І весь піст нас до цього привчає. В цьому, власне, є одна з найбільших місій Церкви: бути разом із Христом. Бути разом з Ним у випробуваннях, коли важко – не залишати Його, не тікати від Нього. Можливо, ті важкі випробування, які падали на весь людський рід, на нашу країну, на наш народ, покликані були перевірити, так само, як перевірялися апостоли під час арешту Христа: “Як ви себе будете поводити, коли прийдуть безбожники, заборонятимуть віру, переслідуватимуть за неї? Чи зможете ви – ні, не демонструвати своєї побожности перед людьми, – а просто бути постійно зі Мною, зберігати молитву на самоті?” Кожного з нас Бог привчає мати такий інтимний простір молитви, де ми спілкуємося з Ним. Бо кожна наша вечірня молитва може стати співмолитвою в Гетсиманському саду, якщо ми зможемо подолати зосередженість на собі, на своїх власних проблемах, і прочитаємо свою молитву як акт солідарности з Христом, співперебування з Ним у Гетсиманському саду, присутність при Його стражданнях. Адже кожен із нас міг перебувати в подібних обставинах, коли нам просто було потрібно, щоб хтось сидів біля нашого ліжка, коли ми хворіємо, щоб було кому сказати, що хочеться пити, було кому поскаржитися, що в тебе болить. Нам необхідна присутність іншої людини біля нас, коли нам важко! І, може, це нам тому потрібно, що ми є образом і подобою Божою? Христос проводить нас через досвід Великого посту, щоб наблизити не тільки до Себе. Він відкриває нас нам самим. Відкриває через біль, через страждання, яке Він демонструє нам, не ховаючись, коли Йому важко. Бо нікому з нас не хочеться, щоб інші люди бачили, як ми страждаємо, як нам болить. Нам хотілося б інакшими поставати перед іншими. І тільки найближчій людині ми можемо відкритися у своєму болі. А Христос усіх нас вважає за найближчих! Він усіх кличе бути біля Нього. І ми відчуваємо дивну і приголомшливу річ: Богові, Синові Божому стає легше, коли ми є з Ним. Скільки ж полегшення ми можемо принести іншій людині, подарувавши їй свою присутність! Великий піст – це час великих дарів для кожного з нас. Дарів Божої присутности в наших скорботах, в наших розчаруваннях, в нашому людському болі. І кожна подія, яка стається в нашому особистому житті, в сучасному суспільному житті, набуває особливого значення, бо прочитується у тій мові Великого посту, центром якої є ось ці слова: “Боже мій, Боже мій, нащо Мене Ти покинув? “ (Мт. 27:46). Слова, які відкривають перед нами біль самотности, і водночас кличуть нас зарадити цьому болеві. Бо ті слова Христос звертає не до Бога – Бог Отець чує Його і так, без слів. Він звертає ці слова до нас, кличучи нас і в цю мить не тікати, бути разом із Ним… Хай же цей Божий дар посту допоможе нам відчути потребу один в одному, відчути, чим обертається зрада для того самого апостола Петра і ще більше – для нерозкаяного Юди, аби самим боронитися її. Не тікати від споглядання болю іншої людини, бути поряд із нею, бути поряд один з одним. І цей урок людської солідарности, урок християнської солідарности є, мабуть, найважливішим, що Бог  дає нам прочитати з усього досвіду нашої історії, із тих драматичних подій, які ми зараз переживаємо, із нашого особистого досвіду. І нехай подякою за цей урок стане наша власна присутність у житті іншої людини, наша присутність у Гетсиманському саду, наш талант не спати, коли інші страждають. Амінь.

(Переглянуто 83 разів, 1 переглядів сьогодні)