549510_467239609967062_629873366_n

З кн.: Ігор Ісіченко, архиєп. Майте любов поміж собою: Збірка проповідей. – Львів; Харків, Святогорець, 2010. – С. 410-413.

Дорогі брати і сестри!

У цей святковий день над нашою церковною спільнотою ніби знов лунають слова, промовлені Спасителем на Голгофі: «Звершилося!» Бо весь порядок богослужінь, зміст церковних співів, навіть місце Успіння Пресвятої Богородиці в календарі надають святові підсумкового характеру. Згадуючи про завершення земного життя Пречистої Діви, ми водночас наближаємося до завершення церковного року, що триває від 1 вересня до 31 серпня. Та разом із тим підсумковий характер Успіння сполучається з його вихідною роллю для усвідомлення нами такої глибокої й делікатної проблеми, як перехід через смерть до вічного життя, як відкриття Церкви земної в Небесне Царство. Тропар свята запрошує нас замислитися в захваті над досвідом тієї, яка зберегла дівоцтво, народжуючи Сина, не залишила світу в успінні й «перейшла … до життя, бувши Матір’ю Життя». Саме цей досвід робить її, Вседіву, визволителькою від смерти й наших душ.

Ані Євангеліє, ні Діяння святих апостолів нічого не розповідають нам про Успіння. Все, що ми знаємо про події тих далеких днів, збережене в церковній традиції завдяки усному переданню: розповідям свідків Успіння – апостолів, учнів апостола Павла Діонисія Ареопагіта, Єрофея, Тимофія та інших подвижників віри, присутніх у Єрусалимі під час прощання Богородиці з земним життям і її похорону, – розповідям, що поширювалися пізніше в церковному середовищі. Однак повторення на святковій літургії євангельської історії про Марту й Марію зумовлене не тільки стриманістю Святого Письма у висвітленні життєвого шляху Вседіви Марії. Історія двох Лазаревих сестер, які так по-різному зустрічали в їхній оселі у Вифанії Господа Ісуса Христа, допомагає нам повніше відчути природність поєднання в особі Пресвятої Богородиці втілюваних Мартою й Марією рис активного, діяльного життя та життя споглядального, молитовного.

Скромна й непомітна присутність Богородиці уприявнюється в ситуаціях її стійкого, витривалого перебування з Сином: від жертовної подорожі до Єгипту для порятунку Ісуса від люті безбожного Ірода до чування біля хреста на Голгофі. Пригадаймо показовий випадок, коли після початку навчального служіння Ісуса в Галилеї вороги почали поширювати чутки про душевну хворобу Вчителя з Назарету, Його Пречиста Мати кидає все й квапиться до Капернауму, щоб переконатися в тому, що з Сином усе гаразд. Вже цей випадок відкриває перед нами повноту материнської посвяти й постійну турботу про Сина, божественну природу Котрого Марія знала ліпше за будь-кого іншого в світі. Навіть коли Марія не перебувала з Сином і апостолами фізично, вона супроводжувала Ісуса думкою, перебувала з ним молитовно. Коли ж Син відходить до Небесного Отця, саме вона, Марія, стає серцем осиротілої апостольської громади, приймає під свою материнську опіку всю Христову Церкву.

Розповідь про дні прощання церковної спільноти з Богородицею пройнята неминучим смутком. Наші власні спогади про зустрічі зі смертельно хворими людьми, такими дорогими для нас, допомагають уявити почуття зібраних до Матері Божої учнів її Сина. І хоча нев’януча галузка райського дерева, принесена архангелом Гавриїлом, вселяла надію на майбутнє повернення до Сина, чи ж здатен хтось із живих людей подолати тривогу й жаль на порозі невідомости? Чи могли апостоли стримати сльози, дивлячись, як вкривається смертельною імлою обличчя Божої Матері?

Небо саме схиляється до Вседіви в мить її успіння. Сум прощання раптом перетворюється на тріумф вічного життя. Сам Господь Ісус Христос із хорами безтілесних небесних сил і спочилих праведників являється в світлиці, відкриваючи Свою присутність не тільки матері, а й апостолам. Знов лунає з послаблених хворобою і старістю уст Марії давня пісня, виголошена майже шістдесятьма роками раніше при зустрічі з Єлисаветою: «Величає душа моя Господа, і зрадувався дух мій Богові Спасу моєму». Душа матері йде до Сина, а на знак її воскресіння згодом зникне й тіло з гробівця в Гетсиманії. Той самий апостол Фома, який, попри своє невірство, дав був переконливе свідчення тілесного воскресіння Ісуса, тепер уже засвідчив зникнення з закритого гробу тіла Пречистої Богородиці. Богородиці, яка невдовзі явилася апостолам у сяйві невимовної слави, оточена небесними силами.

Протягом її життя ми бачимо Пречисту Діву завжди в дії, в русі. Може, так, як невтомну Марту з сьогоднішнього євангельського читання. Східна традиція навіть благовіщення відносить на час, коли Марія йшла до криниці по воду. Грецька церква в Назареті збудована поряд із цією історичною криницею, до якої з храму веде крита галерея. Вседіва не хотіла сидіти, склавши руки, й тоді, коли опинилася серед апостольської громади. Вона виявила бажання й собі мати уділ для місійної проповіді – і таким уділом Пресвятої Богородиці стане з волі Провидіння Свята Гора Афон. Але, на відміну від Марти, Богородиця не опиняється в полоні зовнішньої активности. Молитовне дослухання волі Сина лишається в її житті безперечним пріоритетом, як у випадку другої Лазаревої сестри, котру також звали Марією.

Повернімося на багато років раніше, до Кани Галилейської, куди з сусіднього Назарету прийшов із матір’ю ще майже нікому не знаний Ісус. Саме її, Маріїна, молитва викликала перше чудо, здійснене Сином: перетворення води на вино. Які слова промовила Марія до розпорядника весілля та його помічників перед здійсненням чуда? «Що тільки скаже вам, робіть» (Ін. 2:5). Ось у чому відкривається секрет Маріїної внутрішньої гармонії: вона покірно слухає Господнє слово й, почувши, виконує.

Як бракує нам такої гармонії в повсякденному житті! Як часто ми опиняємося невільниками нібито добровільно прийнятих зобов’язань, заручниками власних планів і амбітних проєктів! А хіба не буває так, що, не маючи жодної хвилини для роздуму, молитви, для слухання Бога, ми вичерпуємося фізично й духовно, женемося за вигаданими нами самими примарами? Наша невгамовна життєва активність перетворюється на духовну хворобу.

Діяльне життя, зовнішня активність мають неминучу приховану небезпеку: втрату уваги до змісту або й до мети нашої праці. Богородиця допомагає нам пригадати справжню мету життя, яка, єдина, і наповнює змістом усі форми нашої життєвої активности. В мить успіння вона досягає цієї мети: Матір Божа знов опиняється разом із Сином. Лише це єднання й здатне задовольнити наші сум, тривогу, біль несправджених надій – усе, що врешті решт породжене розлукою з Богом. Смерті немає місця в цій перспективі – кінець земного життя увінчується в Богородиці мирним успінням, що переростає в тріумфальне воскресіння.

Колись, простуючи з Ханаану на дідову батьківщину, до Харану, Яків мав видіння: драбину, сперту на землю, що вершком сягала неба. По тій драбині ангели ступали нагору й сходили вниз (Бут. 28:12). Отці Церкви побачили в цій драбині прообраз тієї Матері, яка знов поєднала землю й небо, світ видимий і невидимий, відновила в своїй особі єдність Творця й творіння. Тож, коли сьогодні ми пригадуємо розповідь про успіння Пречистої Діви, уявімо собі, як спускаються до нас із неба невидимі сходи, і поміркуймо: а чи готові ми здійнятися відкритою для нас дорогою? Чи зуміли ми так сполучити в своїй життєвій практиці типи поведінки і Марти, і Марії, як зробила це Пресвята Матір нашого Спасителя – та, прообраз якої Яків відкрив у сходах на небо? Амінь.

(Переглянуто 141 разів, 1 переглядів сьогодні)