Tajna-vecherya

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 2-го травня 2013 року

Дорогі брати і сестри!

Ми ввійшли в дні, сповнені сорому, болю і величі. Сором охоплює нас, коли ми переживаємо ганебну зраду Юди. І було б легше, якби цей епізод залишився десь давно, в минулому. Але скільки прикладів повторення малих і великих юдиних зрад ми бачимо довкола! І хоча нам здається, що ми не причетні до цієї провини, хіба кожен наш гріх, кожне наше відступництво від євангельської правди не є також зрадою? Зрадою нашого Творця, зрадою Того, Хто пішов на смерть задля нашого відкуплення…

І хіба не соромом відлунюють ті гіркі епізоди із Петрового життя, коли він, щойно запевнивши Вчителя в тому, що він ніколи Його не зречеться (Мт. 26:33-34), раптом встигає несподівано для себе раз за разом заперечити саму свою належність до числа Христових учнів аби врятуватися, аби самому не стати до суду разом із Вчителем (Мт. 26:69-75).

Нам також траплялося ховатися від відповідальности, приховувати свою належність до певної ініціятиви, ховатися зі своїми поглядами і переконаннями, мовчати, коли треба було боронити правду. І, мабуть, у кожному з цих епізодів нашого власного життя ми теж могли почути десь далеко голос півня, який нагадує нам про той далекий і водночас такий духовно близький нам день Петрового падіння.

Це – день болю. День, коли Христос, Який не має на Собі жодної провини, піддається зневазі, бичуванню. Коли з-під тернового вінця на Його чоло спливають краплі крові, а потім руки і ноги пробиваються цвяхами на хресті. І цей біль також викликає в нашому житті асоціяції з власним болем. Але наш біль не мав того відкупительного сенсу, який мав біль Христа. Ми могли, однак, піти на біль і страждання за іншу людину. І саме в ті моменти, коли нам випало щастя постраждати за іншого, за добру, шляхетну справу, можливо, і ми могли відчути, як наш власний біль набуває глибшого, духовного сенсу, бо в ньому відлунює те страждання, яке переживає Христос, розіп’ятий за нас усіх.

І водночас це день величі і слави. Про ту велич, якою було повне уявлення про Бога в людини Старого Завіту, нам нагадували сьогодні читання з Книги Буття, з Книги Йони – паремії. В них виростає образ Всемогутнього Бога, Який керує блискавками, Який здатен в одну мить змінити все довкола. І цей образ відповідає дійсності. Але річ у тому, що Христос показує ще більшу велич Бога, бо тільки Він здатен принизитися до рабського служіння людині, коли Він обмиває їй ноги (Ін. 13:4-11).

І Він радіє з того, що може доглянути Своє творіння! Кожному з батьків, кому траплялося вмивати свою замурзану дитину, яка повернулася з двору, чи підіймати немовлятко з забрудненого ліжка, може пригадатися свій аналог до того, що чинить Христос. Бо Він діє так само, як діють люблячі батьки зі своєю дитиною – служать їй, бо вірять у неї. Вірять, що вона виросте на добро їм і цілому світові. А, можливо, і нічого не думають про майбутнє: просто безмежно люблять її й готові пожертвувати всім задля цієї дитини!

Саме таке ставлення до нас показує Христос. Показує, що в цьому і є велич: Самому стати Хлібом і Вином для кожного з нас (Мт. 26:26-28). Хлібом і Вином як тією найелементарнішою поживою людини античного світу, що давала можливість пережити голод. І водночас – небесною поживою, яка дає наснагу для гідного переживання земного життя і повернення туди, куди ми були призначені: на Небо, до Отця.

Вечеря, яку згадуємо сьогодні, починалася із споживання пасхи. Не тієї паски, яку випікають сьогодні в наших оселях. Ні, пасхи старозавітньої – жертовного ягнятка, яке приносилося на спомин про Пейсах – перехід, обхід ангела, котрий обминув родини народу Мойсея, що мали вийти з єгипетської неволі. І водночас – про перехід цього народу із стану рабства до стану свободи, в обіцяну країну, куди веде пророк Мойсей. І Христос переводить нас із рабства гріха в обіцяну країну вічного життя.

Але жертовним ягнятком стає Він Сам, Він Сам дарує нам Себе! І, почавши цю вечерю із споживання старозавітного ягнятка, Він завершує її встановленням євхаристії – благодарення – таїнства, яке нас з вами робить часточкою Його Самого, Самого Бога! Бо, споживаючи Тіло і Кров Христові, ми причащаємося Його, тобто, стаємо Його частинкою. Він кличе нас разом із Ним, переживаючи страждання, випробування муками, випробування зневагою людини, перейти через воскресіння до вічного життя. Саме для цього і дається нам ця Пасха.

Тому сьогоднішній день відкриває нам шлях до справжньої величі – величі кожного з нас, яку бачить в нас Христос навіть тоді, коли ми самі в собі нічого не помічаємо, крім слабкодухости і зради. Він кличе нас помітити, відродити цю велич. І дає нам для цього найдорожчу в світі поживу: Себе Самого, Своє Тіло і Кров, які зараз, покладені на жертовник, пресуществляться, перетворяться у вино і хліб, і за кілька хвилин будуть перенесені на престіл.

І, гуртуючись довкола цього престолу, ми переживаємо радість нашого перетворення на одне містичне Христове Тіло – Церкву. Церкву, яка не є тим, до чого її хочуть звести земні політики: якоюсь групкою людей, окремою конфесією, яка ворогує з іншою конфесією. Церква є тільки одна: містичне Тіло Христове. Вона єдина доти, доки Христос єдиний, а Він єдиний завжди. Доки єдиними є Його Тіло і Кров, які, подрібнюючись на престолах цілого світу, не втрачають своєї єдности. І через наше причастя цієї єдности Христос привчає нас виростати у Його спільноту. Виростати через довіру один до одного, в якій долаються комплекси зради, виростати через любов, яка перемагає слабкодухість, виростати через почуття християнської солідарности і взаємодопомоги, в яких зростає запорука єдности всього Христового творіння. Зростає через біль, страждання, через свідчення Христової величі у служінні ближньому. Амінь.

(Переглянуто 72 разів, 1 переглядів сьогодні)