Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 6 червня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Мабуть, немає людини, яка хоча б раз у житті не звела свої очі догори і не поглянула з захопленням і тугою на небо. Ми всі -усвідомлено чи не усвідомлено – тужимо за небом. Бо наша безсмертна душа, дана кожному, відчуває, що там її покликання, що кожен із нас створений для вічности і безмежности.

Ми живемо у світі, обмеженому в часі і просторі. І Христос приходить до нас, щоб відкрити нам двері у іншу реальність — у ту справжню реальність, до якої були покликані наші праотці. Людина споконвіку прагнула відкрити її для себе. Тому й вигадувала вона богів, які живуть десь на небесній тверді або на горі Олімп, вміщувала їх у вимірах, доступних для нашої свідомости. В той час, як Небо є біля нас! Недарма в сучасній фантастиці є таким популярним мотив мандрівок людини між різними вимірами. Бо інтуїтивно кожен із нас відчуває, що поряд із тим, що ми бачимо, з тими реаліями, в яких ми живемо, є щось інше, незмірно більше, величніше. Навіть те фізичне небо, яке ми бачимо над собою, тобто зірки, сонце, місяць, є тільки видимою частинкою цієї безмежности.

І ось Божий Син стає ніби єднальним ланцюжком, який, немовби нитка, зшиваючи між собою різні шматки матерії, поєднує в очах Своїх апостолів землю і небо.

Ісус був ось тут, на землі, видимий, матеріяльний! Попри те, що Він був розіп’ятий і помер, Він по воскресінні лишався разом із апостолами і навіть споживав з ними звичайну земну їжу. Аж ось Він підноситься від них, віддаляється, зникає. Куди — невідомо. Апостоли здіймають очі нагору, бо їм здається, що Він підноситься у височінь, понад хмари, на небо. Й потім не раз писатимуться ікони з зображенням того, як Христос серед хмар підноситься вгору.

Але Христос, возносячись, лишається з нами. Він перед нами відкриває Небо і дарує нам частинку Неба на землі — Свою святу Церкву, яку залишить з апостолами. Знак з Неба — нова нитка, яка поєднуватиме нас усіх через Церкву з Небом, – з’явиться через десять днів, коли в день П’ятдесятниці у видимому вигляді вогнених язиків спускатимуться на апостолів благодатні дари Святого Духа, щоб назавжди збагатити цим Церкву.

Ми рідко зводимо очі до неба. Нам, міським жителям, заважають побачити небо світло ліхтарів, стіни будинків, наші ґаджети або телеекрани, в які ми втуплюємо свої очі. Ми часто не можемо відчути й справжнього безмежного Неба вічности, бо займаємося своїми земними справами, занурюємося в них і так рідко помічаємо щось справжнє довкола.

У вимірах вічности, у вимірах Неба дріб’язковими стають наші повсякденні проблеми. Бо що таке десять, сто років перед обличчям безмежности? Ніщо! І Христос нам вказує на це. Він не вчить нас зневажати видиме життя, тікати від нього. Ні. Він вчить тільки надавати йому об’єктивне значення і пам’ятати про те, що є щось вище, більше на повсякденні турботи. І саме в цих параметрах, у цих вимірах вічности й слід нам розглядати будь-які клопоти, амбіції, плани, які ми будуємо на наше таке коротке земне життя.

День Вознесіння Господнього — це день зустрічі з Небом. Настання цієї зустрічі викликає тугу в апостолів, яким не хочеться прощатися з Учителем. Христос уже подарував був їм сорок днів видимої присутности після Свого розп’яття і воскресіння. Але вони ще не можуть відчути, що Він, слідом за цим, дарує їм щось значно більше. Він продовжить перебувати з ними, але вже не в земному видимому тілі, як було в ці дні. Він вічно перебуватиме з ними в небі й на землі, водночас видимий і невидимий. Видимий — у вигляді хліба і вина, воплочений у Тілі й Крові Христових, які й ми можемо спожити. Він перебуває в святих таїнствах Церкви. Він невидимий, але відчутний нашим серцем, коли ми звертаємося до Нього у молитві.

І саме ця невидима велич Бога приносить нам той відбиток Неба, який кличе до себе, нагадує про себе і ставить перед нами виклик, постійно присутній у житті Церкви. Адже не раз у відповідь на заклик пам’ятати про Христа й приймати Його в своєму житті, ми думаємо: “Ну як це зробити, коли ми Його не бачимо, хіба що на іконі можемо побачити Його зображення?” Але Небо відчуває наша душа. І наше духовне єство, яке в мові Біблії називають “серцем”, – воно відчуває присутність Христа. Так само, як ми відчуваємо в темряві, коли не бачимо нічого, присутність біля себе дорогої нам людини, коли ми відчуваємо тепло, не бачучи його джерела.

Саме цим джерелом тепла, надії і любови стає для нас Христос, Який відходить на Небо, щоб стати ближчим до кожного з нас. Щоб нас пригорнути і покликати слідом за Собою до Неба через земні двері, якими стане Христова Церква, до вічности. Амінь.

(Переглянуто 77 разів, 1 переглядів сьогодні)