Виступає протоієрей Ігор Литвин

Про шляхи впровадження парафіян в читання Св. Письма

Прот. Ігор Литвин

На початках своєї пастирської діяльности я був прибічником самостійного читання Св. Письма мирянами. Однак тепер, беручи до уваги свій  скромний досвід, я дещо змінив цю точку зору з наступних причин.

Ні в кого, впевнений, не викликає сумнівів, що такого роду читання має бути не ознайомчим і не розважальним, а саме навчальним, тобто його метою повинно стати досягнення повного і точного розуміння змісту тексту. І тут відразу виникають труднощі першого порядку. Без урахування метатексту, неможливо збагнути хронологію і умови його появи. Далі, сам текст, як писав М. Бахтін, «живе тільки в дотику до іншого тексту (контексту)» (1), від якого в свою чергу залежить підтекст, що має більше значення, ніж сам текст. Не дарма Спаситель майже завжди говорить параболами, підтекст яких нелегко релевантно збагнути звичайній сучасній людині. Відтак, виникає загроза анахронізмів, штучного втиснення Христової науки у прокрустове ложе уявлень, стереотипів і життєвих шаблонів конкретної особи. Текст Біблії надзвичайно імпліцитний, вона містить масу малозрозумілих висловів, неадекватно сприйнявши які, християнин на крилах своєї уяви може залетіти в такі нетрі, звідки його потім практично неможливо догукатися. Чого тільки, напр., варті багатовікові розлогі сентенції на тему таємничого дерева «пізнання добра і зла», хоча насправді тут немає ніякої містики, просто було використане давнє народне прислів’я, про що дуже прозоро пише о. Олександр Мень: «Дерево Пізнання добра і зла – символ світобудови, бо «добро і зло» (євр. тов ве ра, хороше й погане) є ідіомою, яку можна перекласти як «усе на світі» (2). І таким прикладам нѣсть числа.

До труднощів другого порядку я відніс би саме метатекст Біблії. Без, бодай, поверхового ознайомлення з шумеро-аккадською, вавилоно-ассирійською, давньоєгипетською і фінікійською культурами Св. Письмо сприймається не як підсумок багатотисячної історії розвитку людського духу в синергії з Богом, а як занесений якимись інопланетянами опус на кшталт «Книги Мормона». До речі, молода наука археологія в ІІ пол. ХІХ, в ХХ і вже в ХХІ стт. зробила багато надзвичайно важливих відкриттів, що по-новому висвітлюють біблійні сюжети, і сучасний християнин не має права ігнорувати ці надбання, задовольняючись лише деякими міркуваннями середньовічних церковних авторитетів. Як це не парадоксально звучить, але сучасна наука знає більше про часи Авраама, Ісака та Якова, ніж діячі Античности та Середньовіччя.

Про труднощі третього порядку влучно пише Н. Яковенко: «За кожним варіантом історіописання, як і за кожним окремо взятим істориком, стоїть притаманна його часові та його культурі свідомість. Зміна стереотипів культури автоматично тягне за собою зміни у цій свідомості, а відтак – появу інакших способів пояснювати/описувати минуле, коли в гру вступають вибір тематики та героїв, селекція джерел, оповідні техніки, стилістика, декларовані (й неусвідомлені) наміри» (3). Біблія – це поетична Священна Історія, і давні літописці, що писали її протягом дуже тривалого часу, послуговувалися літературними засобами своїх часів і теренів, які необхідно адаптувати до рецептивних можливостей нашого земляка і сучасника. Не можна читати Біблію як сучасний текст. Попри те, що вона залишається Вічною Книгою, необхідна її акомодація до кожної історичної епохи та національної культури.

Проблема в тому, що пересічному мирянину ніколи займатися ісагогікою, герменевтикою, екзегетикою, культурою давніх цивілізацій та іншими богословськими й дотичними них дисциплінами, адже й Св. Письмо рекомендує: «Шість днів працюй і роби всю працю твою, а день сьомий – субота для Господа, Бога твого» (Вих 20: 9-10). Натомість, священик як наступник апостолів за своїм покликанням і настановою Христа має бути не просто таким собі директором парафії та організатором і відправником ритуальних дійств, а, насамперед, «навчити» (Мт. 28:19) довірену йому громаду, використовуючи для цього як проповідь-коментар після новозавітних читань на літургії оглашенних, так і заняття на недільній школі. Він має постійно знаходити час на самоосвіту і ділитися своїми надбаннями в духовній сфері зі своїми парафіянами.

Церква – це не просто сакральне приміщення, це, – насамперед, очолюване єпископом або пресвітером зібрання Христової громади для духовних вправ, серед яких не останньою повинно бути «дослідження Писання» (Ін. 5:39). Якщо окремий християнин здатен в себе вдома вільно вникати в зміст Свящ. Писання, тоді втрачає сенс навчальна діяльність Церкви як Христової громади. Як на мене, плідно проведена в церкві неділя здатна цілком задовольнити духовну спрагу мирянина і дати йому поживу для молитовних роздумів на весь наступний тиждень.

Отже, на мою думку, читати про Христа без Нього не варто, а Він перебуває не деінде, як у Своїй громаді: «Бо де двоє чи троє в ім’я Моє зібрані, – там Я серед них» (Мт. 18:20).

26.03.14., м. Харків, XXIV єпархіальний собор, прот. Ігор Литвин

1. М.М.Бахтин. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979.

2. Александр Мень. Опыт курса по изучению Священного Писания. Ветхий Завет. Т. 1. Священная письменность до эпохи пророков-писателей. Пролог Кн. Бытия (Быт 1-11). § 18, 4.

3. Наталя Яковенко. Вступ до історії. «Критика». К. 2007, с. 45.

(Переглянуто 26 разів, 1 переглядів сьогодні)