Протокол ХХV єпархіяльного собору Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви

(Харків, 1 квітня 2015 р.)

ПРИСУТНІ: 38 делегатів від парафій і братств (16 священиків, 1 диякон, 21 мирянин). Гості: митр. прот. Василь Саган (Львівська єпархія), п. Володимир Харко, голова Львівського крайового братства апостола Андрія Первозваного.

Молитва «Царю Небесний».

Вступне слово архиєпископа Ігоря.

Вшанування пам’яти спочилих Євгена Сверстюка, Валерії Новодворської, Лілії Воєводи, Варвари Соколовської.

Привітання митр. прот. Василя Сагана (Львівська єпархія УАПЦ), голови Львівського крайового братства Володимира Харка.

СЛУХАЛИ: 1. Доповідь прот. Дмитра Романківа «Харківсько-Полтавська єпархія перед викликом російської агресії».

Студенти нашої багатостраждальної України ще в 2013 році, коли розігнали та побили їх на майдані,  закликали все наше суспільство до боротьби за свободу та незалежність нашої Батьківщини. Хоч ми всі жили від 1991 р. так званій «незалежній» Україні, але ми всі були під управлінням російських чекістів та українських бандитів, які вбивствами та мародерством і розділенням суспільства України захопили владу і плюндрували все святе, що є на нашій землі. Нам говорили, що в нашій державі є все; президент, верховна рада, закон, свобода,  незалежність, свобода релігії, кордони, армія, правоохоронні органи, справедливий суд, і т.д., але насправді нічого з того не було і не могло бути, тому, що все було збудоване на крові та бандитизмі.

Багатостраждальний Український народ, згуртувався, повстав і йшов до кінця на майдані за Україну, жертвуючи своїми найкращими синами УАПЦ, УГКЦ, УПЦ КП,РКЦ, Вірменська АЦ, протестанти, мусульмани та юдеї згуртувалися молитвами за Україну та допомагали і допомагають усім небайдужим людям, які борються за нашу Батьківщину.

У визвольній боротьбі активно працює і наша Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ. З благословення нашого архиєпископа Ігоря створено єпархіяльну капеланську службу, в якій беруть участь прот. Олег Козуб с. Циркуни, прот. Дмитро Присяжний м. Боярка, о. Максим Стрихар м. Київ і прот. Дмитро Романків м. Сватове. Інформація про душпастирську опіку над воїнами реґулярно вміщується на нашому єпархіальному сайті, та на сайтах парафій Покрови Пресвятої Богородиці м. Боярка та Різдва Пресвятої Богородиці м. Київ.

Найбільше, що ми можемо зробити, – це молитися і опікуватися нашими солдатами та біженцями.  Особливої ваги набуває гуртування воїнів у спільній молитві, особисте спілкування, сповідь як таїнство примирення з Богом.

Виклик перед церквою.

Психологія людини-воїна і психологія військового колективу практично не відомі всім сьогоднішнім бійцям АТО. Ситуація, в якій вони зараз опинилися, тримає їх у стані напруги, що може призвести до емоційних  зривів та занепадання бойового духу. На жаль, Україна не навчала військових психологів-реабілітологів. Тобто є звичайні психологи, які фактично самостійно перекваліфіковуються чи швидше підлаштовуються під військову тематику та працюють в управлінням МВС, СБУ і т.д. Однак вони не мають практики роботи з бійцями, що  брали участь у бойових діях.

Досвід надання психологічної допомоги учасникам бойових дій свідчить про те, що стадія гострої стресової реакції потребує значних витрат фізичної та психічної енергії. Однак запаси енергії у людини не безмежні і через кілька годин після стресового впливу настає стадія психофізіологічної демобілізації. Накопичується відчуття власного безсилля, непотрібності, нікчемності. В голові крутиться: «За що? Чому це сталося саме зі мною? Чому світ такий несправедливий?». Не хочеться нічого — ні їсти, ні пити, ні спілкуватися з друзями, не хочеться робити нічого — не хочеться навіть думати! Хочеться забитися кудись далеко-далеко в нірку і сидіти там — не висовуватися». Це дуже енергозатратно і вимагає значних і психічних зусиль, тому психіка працює на межі — зникають позитивні емоції, з’являється дратівливість, агресія до оточуючих, вибухові неадекватні емоційно-психологічні реакції на події, що символізують або нагадують травмуючі події. Все це призводить до відстороненості від рідних і близьких, відчуженості від інших людей, зниження інтересу до діяльності, яка раніше викликала інтерес, відсутності планів на майбутнє. Ті, що повертаються до родин своїх, до дому, не можуть спокійно жити, вони ще перебувають на війні.

Саме капелани і вся Церква повинна долучитися до цього процесу, в допомозі воїнам нашим які перебувають в зоні війни та тим які вже в дома. Протягом цих днів коли працюють психологи і капелани  з нашими солдатами, переконались, що саме ці два крила психологія і духовність повинні бути в щоденному житті наших воїнів, які були, є і будуть в зоні війни.

Найосновніша допомога нашим воїнам це; повага, вдячність, розуміння, підтримка, допомога кожного з нас, гідне забезпечення від держави їх та їхніх сімей

Історія капеланства (душпастирів).

Вже у війську Київської Русі були священики, які  брали участь і в військових походах  Княжої Доби Безумовно також священики були і в Запорозькій Січі, Козацькі Ради проходили коло церкви і в присутності священика. Писемні пам’ятки та усні перекази містять багато фактів благословення війська перед битвою і їх перемогу, молитви і духовні подвиги за успіхи в обороні Вітчизни, освячення прапорів, прийняття   В 1709 — 1734 pp. зв’язок запорізьких козаків із Києво-Межигірським Свято-Преображенським монастирем припинився, оскільки в цей час Січ перебувала під протекцією Кримського хана і Турецького султана. А службу військових священиків виконували духівники із Константинополя та з Афону. Козацький інститут капеланів був, взагалі, незалежною структурою. Авторитет капеланів серед козаків був надзвичайно великим. Їхня роль особливо підсилювалася під час активних бойових дій, визвольних війн. Показовою є участь духовенства у трагічній для України битві під Берестечком в червні 1651 р. Серед козацького табору стояв намет митрополита Коринфського Іоасафа, який разом з афонськими ченцями щоденно відправляв богослужіння у похідній Церкві і благословляв козацтво.

Наказом Генерального Військового Комітету Симона Петлюри було запроваджено службу українських капеланів. При гетьмані Скоропадському українські Збройні Сили збільшилися, а разом  з тим зросло і число українських військових духівників. У часи Директорії кожна частина бажала мати свого священика. Українські капелани проводили велику виховну роботу, скріплюючи духовність воїнів.
Служба капеланів існувала і в Українській Галицькій Армії. Польові капелани Галицької Армії вписали окрему сторінку в історію Збройних Сил України. Щира молитва військових священиків додавала життєвої сили всьому галицькому воїнству.

Під час Першої Світової війни в лавах армії  Австро-Угорської імперії нараховувалось близько 100 капеланів українського походження (так звані «фельдкурати» або «польові духівники», «військові священики»). Українські капелани гинули разом з військовим підрозділом у бою, потрапляли у ворожий полон разом із своєю паствою (військовим братством). Тому вже тоді була розроблена чітка система резерву капеланів з тилу фронту для заміни відсутніх.

Призначення душпастирської опіки

Головним призначенням душпастирювання є:
— сповіщення військових про таїнство Бога;

— виховання почуття любові до Батьківщини, поваги до загальнонародних і загальнолюдських цінностей культурного та духовного надбання;

— розвиток у воїнів стійких моральних якостей, необхідних для військової служби та подальшої суспільно-корисної діяльності.
Звіряючись з Божим законом, головним завданням душпастирства є:
— проголошення всім людям у погонах Євангелія, прилучення до Святих Тайн і Треб;

— виховання любові до Бога, готовності до самопожертви заради Вітчизни і ближніх;

— формування у військових Божих чеснот (віри, надії, любові) і моральних чеснот (мудрості, поміркованості, мужності і справедливості), нетерпимості до всякого роду гріха — морального зла;

— усвідомлення всіма військовими (як начальниками, так і підлеглими) відповідальності перед Богом за свої вчинки;

— плекання вірності присязі, Бойовому прапорові частини;
— розвиток любові до Батьківщини, послуху керівництву держави та військовому командуванню;

— зміцнення віри у справедливість справи захисту Батьківщини;

— свідоме дотримання дисципліни як основи встановленого Божого порядку;

— розвиток морально-психологічної стійкості в подоланні небезпек і труднощів військової діяльності.

Основні форми роботи душпастирів у війську

Згідно з чинним законодавством та угодами про співпрацю між деномінаціями та Збройними Силами (та іншими військовими формуваннями України), головними формами роботи військових душпастирів є:
— прилучення Святих Тайн і виконання Треб для вірних своєї Церкви, а також тих, хто з власної волі звертається до душпастиря;
— організація відвідування військовослужбовцями місцевих храмів, розташованих поблизу місць дислокації військових частин;
— узгодження з командуванням частини питань відправлення богослужінь за умови відсутності храму поблизу частини;
— організація та впровадження навчальних програм з основ християнської віри;
— проведення спеціальних програм (антиалкогольної, антинаркотичної, проти самогубств, розлучень, дитячого виховання та ін.);
— робота з сім’ями військовослужбовців;
— відвідування хворих у шпиталях і лікарнях;
— участь у складанні присяги молодим поповненням;
— освячення Бойових Знамен, військової техніки та приміщень;
— опіка над захороненнями воїнів, які загинули під час воєн;
— будівництво нових і відновлення старих храмів, призначених для потреб військових;
— інші завдання, виходячи з реалій життя та специфічних умов діяльності Збройних Сил та інших військових формувань.

Вимоги щодо діяльності військових душпастирів та їх призначення

Священик для душпастирювання в Збройних Силах та інших військових формуваннях України призначається відповідною духовною владою Церкви – єпископом, відповідальним за душпастирство над військовими (військовий єпископ), або іншою особою з подібними функціями.

Військовим душпастирем може бути:

– Громадянин України, який мав (має) досвід військової служби і відповідну теологічну освіту та практичний досвід приходського священика;
— Не старший 35 років, гідний за станом здоров’я і своїми морально-психологічними якостями виконувати покладені на нього обов’язки.
Священики, залучені до душпастирської роботи у ЗС та інших військових формуваннях України, зобов’язані пройти відповідну військову допідготовку при військових навчальних закладах чи частинах (за домовленістю між керівництвом церков та військового командування).
Всі військові душпастирі повинні бути занесені в Реєстр військових священиків.
Доцільним є присутність військового священика (за умови наявності своїх вірних), або можливість виконання своїх обов’язків у кожному батальйоні (на кораблі 2 рангу), або з розрахунку один душпастир на 1500 чоловік особового складу.
Термін для перебування на душпастирській роботі 10 років. Не обмежується строк служби для військового єпископа.
До душпастирювання у війську може залучатися і місцевий клир Церкви, працю якого скеровує військовий єпископ. Список місцевих священиків, скерованих до війська, також заноситься у Реєстр військових священиків (як додаток).

Військовий єпископ піклується про належну підготовку душпастирів і зобов’язаний проводити щорічні збори, під час яких навчати своїх священиків практики державно-церковних відносин.

Особистий духовний розвиток – важливий фактор для духовного провідника. Всі військові душпастирі відповідальні за свій духовний стан, теологічні знання та віддачу. Вони повинні знаходити можливість піклуватись один про одного, намагатися підтримувати тісні взаємовідносини зі своїми деномінаціями, збагачуючи свої теологічні знання та духовний світ, навчаючись в своїх релігійних навчальних закладах.
У випадку, коли священик буде здійснювати переманювання вірних інших конфесій або якимсь іншим чином його діяльність призведе до міжконфесійного напруження серед військовослужбовців, він відлучається від душпастирювання в армії.

Душпастир у війську повинен інформувати лише командира військової частини про моральний стан вірних своєї церкви (не розголошуючи при цьому Святої Таїни Сповіді), подавати практичні пропозиції командуванню військових частин і підрозділів щодо забезпечення відповідних умов душпастирювання і задоволення релігійних потреб своїх вірних.

Душпастирям забороняється

Душпастирям у війську забороняється:

— Порушувати релігійну практику інших конфесій;

— Допускати прояви релігійного фанатизму;

— Недостовірно або з негативною емоційністю трактувати віровчення інших конфесій;

— Привносити та поширювати міжконфесійні конфлікти у військовому середовищі;

— Втручатися у військову діяльність частини;

— Брати під сумнів накази та розпорядження командирів і начальників;
— Розголошувати військову таємницю, яка стала їм відома в будь-який спосіб;
— Виконувати будь-які функції у суді чи трибуналі;

— Займатися збором грошей (окрім добровільних пожертв) або бути скарбником;
— Виявляти грубість стосовно військових або змушувати їх до релігійних практик;
— З’являтися серед військових у нетверезому стані;
— Належати або тенденційно виявляти своє ставлення до окремих політичних партій та рухів;

— Виконувати будь-яку іншу діяльність, не пов`язану з реалізацією мети військового душпастирства.

Особливості праці капелана.

Особливості праці капелана полягають власне у труднощах військового капелана. Бо якщо порівнювати військового священика і парафіяльного, то тут навіть елементарні питання відносно пожертв різняться. Військовий капелан не стане збирати пожертви серед солдатів. По-перше, це якось не прийнято, по-друге, на території військової частини заборонено збирати будь які пожертви. Капелан повинен їх збирати поза межами військової частини. Але питання утримання капелана належать виключно до влади, як до церковної так і до військової. В різних країнах є по-різному. Але військо повинно забезпечити капелана усім. Капелан не повинен займатися великою низкою питань, якими займається парафіяльний священик: він не повинен будувати церкви, він не має шукати собі літургічний посуд, він не повинен шукати собі авто; його цим всім мають забезпечити .

Згідно чинного законодавства, коли богословська освіта не є акредитована державою (винятком є УКУ), говорити про ідеальну, освітню кваліфіковану підготовку майбутнього капелана є важко. Але, за даних умов, є два шляхи: хтось здобуває освіту богословську, хтось офіцерську. Потім, ті, хто здобули богословську освіту, їм би бажано мати ще акредитований диплом, бо його наявність дає можливість призиватися на військову службу, нехай, навіть, в запасі, і отримати військове звання офіцера запасу. Потім можна цього священика запасу призивати в Миротворчий контингент і направити в місію. Зрозуміло, що поки є у нас таке позаштатне капеланство, то тимчасово такий підхід допускається. Але, коли завтра постане питання офіційного призначення капелана у військо, з певними вимогами щодо здоров’я, практики, національної приналежності, то тоді постане проблема в питанні освіти.

Що стосується другого шляху, зі сторони війська, то є декілька людей, котрі здобувши військову освіту, залишивши військо, поступили в семінарію і згодом отримали духовний сан. І фактично, маючи такі два дипломи, ідуть займатися з військовослужбовцями. І це, на даний час, реальний капеланський резерв, який можна розглядати, коли, наприклад, завтра прийде офіційний наказ призначення такої людини у військо, бо є присутні вимоги щодо освітнього рівня кваліфікації.

Тут зразком для наслідування виступає американська модель підготовки капелана, коли духовна особа, священик іде на вісім місяців вчитися у спеціальну школу капеланського служіння.

Перегляд  капеланів різних церков та їхні напрацювання.

Особливо хочу звернути увагу на працю капеланів УГКЦ тому, що я бачу їхню велику практичну роботу як у військових підрозділах , так і в госпіталях. Капеланами опікується вся церква. Капелани УГКЦ мають; каплиці-намети, релігійну літературу, молитовники для воїнів. Капелани перебувають на ротації 21 день, після яких прибуває зміна.

Деякі капелани перебувають у полях з воїнами, і кожного ранку служать літургію, де кожний воїн має можливість прийти до причастя. ГК капелани використовують завчасно приготовлені частки просфор , порізаними на Агнець і часточки для причастя, вони перебувають в засушеному вигляді, тому що це практично, бо не доречно тримати запасні дари в бойових умовах, коли в будь-який час може статися напад  або обстріл ворога. Правлять літургію в військовому однострої та в єпитрахилі.

Прохання до Собору

Прошу єпархіяльний собор уповноважити владику Ігоря:

  1. Благословити на капеланство всіх сотрудників, які є при парафіях нашої церкви, і направити їх у воєнні госпіталі та в зону АТО.
  2. Благословити капеланів використовувати просфори в сухому вигляді, і роздрібнені на Агнець і часточки для причасників. По такому зразку.
  3. Благословити наших капеланів служити літургію у військовому однострої та в єпитрахилі (якщо капелан знаходиться в зоні бойових дій.
  4. Благословити нашим парафіям зібрати літургічний посуд для капеланів.

Виступили в обговоренні  прот. Олег Козуб, прот. Валерій Копійка, прот. Дмитро Присяжний, Вадим Приходченко.

УХВАЛИЛИ:

  1. Скласти список священиків Харківсько-Полтавської єпархії, уповноважених на капеланське служіння, і надіслати його до Міністерства оборони України для внесення до в Реєстру військових священиків.
  2. Розробити приписи служіння Святої Літургії у районі бойових дій, котрі б передбачали скорочення чину, спрощення літургійного облачення та використання засушених просфор.
  3. Провести в парафіях збір літургійного посуду й богослужбового облачення для капеланського служіння.
  4. Створити єпархіяльний фонд для утримання капеланів.

СЛУХАЛИ: 2. Доповідь архиєпископа Ігоря «Політичні проєкти й канонічні перспективи подолання церковного поділу».

Кожен із нас щодня, читаючи Символ віри, в дев’ятому члені сповідає: «[Вірую] В Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву». А свт. Петро Могила наголошує, коментуючи ці слова: «При тому є «один Господь, одна віра, одне хрещення» (Ефес. 4: 5), а відтак і єдина є правдива Церква»[1].

Відродження УАПЦ в Україні 19 серпня 1989 р. починалося зі звернення до Всесвятішого Вселенського Патріярха Димитрія та поминання його імени на богослужіннях. Відповіді на це звернення так і не надійшло, поминання невдовзі припинилося. Натомість патріярх Мстислав, повернувшись 25 років тому в Україну, закликав: «Визнаймо самі себе, тоді й нас визнають». І проголосив об’єднання єпископів УАПЦ в Україні та діяспорі, як і владик УПЦ в США, в один Архиєрейський Собор.

Наша Харківсько-Полтавська єпархія відродилася у відповідь на ці заклики, вірячи в загальноукраїнську православну єдність. Сам Патріярх Мстислав, перебуваючи 3-5 травня 1991 р. в Харкові, заохочував нас зберігати тяглість традицій, втілених в образі митрополита Феофіла Булдовського, для котрого засадничими нормами були неухильне збереження апостольської спадкоємности свячень і канонічного устрою церковної спільноти. Коли протягом 1990-1992 рр. організовувалися перші громади УАПЦ на Сході України й 5 квітня 1992 р. відбувся перший єпархіяльний собор, ці процеси усвідомлювалися їхніми учасниками як кроки до відновлення повної євхаристійної єдности з українськими православними церквами в діяспорі.

Посткомуністична ж влада України мала свої уявлення про організацію церковного життя. Прагнучи зберегти вироблений у Російській імперії протекціоністський характер стосунків світської влади та Церкви, високопосадовці й політики імплементували в устрій Української держави модель єдиної панівної конфесії, покликаної забезпечувати ідеологічну підтримку владних структур у релігійному середовищі. З цією метою кабінети Леоніда Кравчука й Віктора Ющенка використовували навмисне створену 25 червня 1992 р. УПЦ КП, а їхні опоненти Леонід Кучма та Віктор Янукович – УПЦ МП, котра 27 жовтня 1990 р. набула декоративних ознак самостійности в управлінні. Нашій єпархії доводилося протистояти спробам насильного залучення її до штучних об’єднань в УПЦ КП – 1992 р., а потім в «УАПЦ-КП» – 1995 р. Ми мусили мобілізуватися для захисту своїх прав у 2000-2006 рр., коли режими Леоніда Кучми та Віктора Ющенка нав’язали УАПЦ предстоятельство Мефодія (Кудрякова), аби не допустити зближення нашої Церкви з українськими спільнотами поза Україною. І весь цей час ми відстоювали перспективу канонічно мотивованого й прийнятного для всієї православної громади України виходу з розколу – через уневажнення акту 1685 р. про підпорядкування Київської митрополії Московському Патріярхові й повернення під омофор Константинопольської Матері-Церкви.

У цьому русі ми розраховували на духовний провід українського єпископату в діяспорі. Адже з 1995 р. всі три наші зарубіжні юрисдикції – УПЦ в Канаді, УПЦ в США та УАПЦ в діяспорі – поєдналися під омофором Вселенського Патріярха. У вересні 1999 р. я як керуючий справами Патріярхії дістав пораду готувати приєднання УАПЦ в Україні до УАПЦ в діяспорі, а відтак входження до юрисдикції Вселенського Патріярха. Тоді нам вдалося прийняти ухвалу Архиєрейського собору 4 жовтня 1999 р., де пропонувалося:

  1. Відновити єдність Української Автокефальної Православної Церкви в Україні й діаспорі з одним предстоятелем і спільним Архиєрейським собором.
  2. Клопотатися перед Всесвятішим Вселенським Патріярхом Варфоломеєм про канонічне визнання Помісного статусу єдиної Української Автокефальної Православної Церкви.
  3. Звернутися до єпископату, священства й мирян інших православних юрисдикцій в Україні та в українській спільноті за кордоном з закликом приєднуватися до процесу творення єдиної Української Помісної Православної Церкви.

Було направлене відповідне звернення до УАПЦ в діяспорі. Патріярх Димитрій у своєму заповіті, складеному 1 грудня 1999 р., благословив «єпархії Української Автокефальної Православної Церкви в Україні … визнати над собою юрисдикцію Блаженнішого митрополита УАПЦ в діяспорі та УПЦ в США Костянтина і під канонічним проводом Його Блаженства та під управлінням Патріярхії здійснювати апостольське служіння в дусі заповіту нашого Великого Патріярха Мстислава, який ще 1990 р. проголосив об’єднання владик УАПЦ в Україні та в діаспорі у єдиний Архиєрейський Собор».

На жаль, упокоєння блаженної пам’яти Патріярха Димитрія 25 лютого 2000 р. стало на заваді виконанню цього проєкту. Патріярша Рада не встояла перед відвертим тиском голови Держкомрелігій України Віктора Бондаренка та прихованим втручанням СБУ і визнала митрополита Мефодія (Кудрякова) місцеблюстителем патріяршого престолу.

Але ми покладали надії на послідовність і твердість проводу УАПЦ в діяспорі. Як виявилося, дарма. Бо по прибутті до Києва митрополит Константин, котрого ми бачили єдиним канонічним спадкоємцем патріярха Мстислава, раптом відмовився очолити УАПЦ в Україні. І тоді владі вдалося просунути в предстоятелі свого кандидата – митрополита Мефодія. Правда, митрополит Константин згодився бути духовним провідником УАПЦ в Україні й 27 вересня 2000 р. видав указ про призначення мене керуючим справами Патріярхії від свого імени, зобов’язавши бути підзвітним лише йому. Однак підтримуваний президентською адміністрацією митрополит Мефодій узурпував у своїх руках владу в Церкві, відмовився визнавати зверхність митрополита Константина й зрештою вчинив 5 лютого 2005 р. розгром Патріярхії та створеного при ній духовного центру.

Харківсько-Полтавська єпархія була змушена дистанціюватися від самочинних дій Мефодія Кудрякова та його поплічників. Коли виникла реальна загроза захоплення парафій і розгрому консисторії, було внесено зміни в статут, які дозволили юридично захистити єпархію, а водночас не відривали її від решти єпархій УАПЦ в Україні. Ми дбали про збереження статутових засад УАПЦ й підпорядкування єпархії юрисдикції митрополита Константина. Канонічною засадою діяльності єпархії став указ митрополита Константина про моє призначення його представником в Україні з 27 вересня 2000 р., підтверджений 29 жовтня 2010 р.

21 травня 2012 р. митрополит Константин відійшов у вічні оселі. І хоча після похорону його наступник, митрополит Антоній, усно пообіцяв мені підтвердити надані повноваження, однак мої письмові прохання з цього приводу 6 лютого 2013 р. та 29 червня 2013 р. не дістали відповіді. Таким чином, з 21 травня 2012 р. канонічний статус Харківсько-Полтавської єпархії лишається невизначеним. До того ж, владика Антоній не прийняв офіційно титулу митрополита УАПЦ в діяспорі, лишаючись досі лише місцеблюстителем митрополичого престолу. Тому поминання його на богослужіннях як «Блаженнішого митрополита УАПЦ» не відповідає дійсності.

Приїзд спільної делеґації консисторій УПЦ в Канаді та УПЦ в США до Києва, наша зустріч 19 лютого 2015 р. вселяла надії на подолання дотеперішніх проблем. До того ж, смерть митрополита Мефодія 24 лютого 2015 р. зняла фундаментальну перешкоду в стосунках Харківсько-Полтавської єпархії з іншими єпархіями УАПЦ в Україні. Однак уже на зустрічі 19 лютого 2015 р. лунали тривожні сигнали про необхідність попереднього об’єднання різних православних юрисдикцій України в їхньому теперішньому стані та побажання щодо керівної ролі президента Петра Порошенка в процесі об’єднання.

19 березня 2015 р. я зовсім несподівано знов зустрівся з митрополитом Антонієм і єпископом Даниїлом у Києві. Виявилося, що владики були вже у Вселенській Патріярхії й знов мали повернутися туди після зустрічі з архиєреями УАПЦ, очолюваної митрополитом Макарієм як місцеблюстителем митрополичого престолу. Мене було поінформовано про необхідність об’єднання УАПЦ з УПЦ-КП для їхнього майбутнього визнання Константинополем і запропоновано брати участь у підготовці цього об’єднання. Зрозуміла річ, попередньо ввійшовши в УАПЦ в її теперішньому стані. Таким чином, відстоюваний нашою єпархією статус підпорядкування митрополитові УАПЦ в діяспорі навіть не розглядається. Не беруться до уваги застереження щодо чужих українській традиції устрою, доктрини й еклезіологічної культури УПЦ КП та присутності в УАПЦ митрополита Мефодія низки одіозних осіб з титулами єпископів, котрі дискредитують Православну Церкву.

Обіцянки визнання Константинополем при цьому не виглядають переконливими. Адже всі погоджуються, що Вселенський Патріярх не чинитиме жодних дій, які б суперечили російським інтересам в Україні, принаймні до 2016 р., коли планується провести Всеправославний Собор за участи Московського Патріярхату. А буквально напередодні нашої зустрічі з американськими владиками митрополит Сасимський Геннадій (Константинопольський Патріярхат) заявив у Києві: «У нашій Церкві ми не називаємо «київський патріярхат» Київським патріярхатом. Ми називаємо їх розкольниками, щоб не було враження, що ми їх визнаємо. Вони можуть себе називати, як хочуть, але їх не визнає жодна Церква». Це змушує сумніватися в реальності намірів Константинополя визнати УПЦ КП, навіть і після приєднання до неї УАПЦ. Бо, звісна річ, ідеться не про об’єднання, а про приєднання – надто різні нині розміри й сфери впливу кожного з партнерів гіпотетичного об’єднавчого процесу.

Варто згадати, що вже не вперше неадекватні дії Константинопольського Патріярхату стають на заваді розвиткові Православної Церкви в Україні. Пригадаймо: саме після приїзду Патріярха Єремії (Траноса) в Річ Посполиту 1588 та 1589 рр. українські та білоруські владики практично одностайно вирішили перейти в юрисдикцію римського архиєрея. А згода Патріярха Діонісія на перехід Київської митрополії в юрисдикцію Московського патріярха 1686 р. стимулювала прийняття унії найбільш стійкими православними єпархіями – Львівською, Перемиською, Луцькою. Та й провал місії УНР, направленої до Константинополя 1919 р. в справі визнання автокефалії Української Церкви, істотно ускладнив розвиток православної спільноти на підсовєтськім терені. Постійні ж натяки Вселенського Патріярхату на потребу офіційного звернення в церковних справах від найвищого державного керівництва виглядають реліктом візантійської «симфонії».

Отже, треба бути відвертими: ми втратили останні ілюзії на канонічно мотивований шлях побудови Помісної Церкви в Україні під омофором Вселенського Патріярха в єдності з Українськими Православними Церквами діяспори. Здається, ми впираємося в глухий кут. Але варто ширше озирнутися довкола в пошуку альтернатив обраному напрямкові розвитку. Ми звичайно розглядаємо три нав’язувані нам перспективи:

  • приєднання до УПЦ КП,
  • входження до складу УАПЦ, керованої митрополитом Макарієм,
  • перехід до Московського Патріярхату.

При цьому ми розуміємо, що відновлення єдиної УАПЦ сьогодні унеможливлюється прагненням її проводу зберегти устрій і склад єпископату, сформований за предстоятельства митрополита Мефодія (Кудрякова). Зрештою, нас туди ніхто не кличе і ніхто не готовий нас перепросити за захоплення Патріярхії, несправедливі покарання, поширення в парафіях пасквілів про «Ізсічену Церкву», створення альтернативної «Харківсько-Полтавської єпархії» Шкурупія. Та й за роки предстоятельства митрополита Мефодія (Кудрякова) УАПЦ набула такої одіозної репутації, що ототожнення з нею сприймається як образа.

Позірна могутність УПЦ КП й ситуативна підтримка цієї структури владою не може ввести в оману людей, обізнаних із ситуацією в цій конфесії. Там синодальні хвороби московського православ’я сполучилися з патріотичною демагогією та інтенсивним визиском політичної кон’юнктури. Над клиром тяжіє прагнення пристосуватися до російських традицій: тамтешньої версії Типікону, московського покрою риз, манер поведінки клиру й спілкування з мирянами, культу нагород і відзнак, пишності відправ і церковного інтер’єру тощо.

Про Московський Патріярхат годі й говорити: для нього настає час покути за участь у неоімперських політичних проєктах на кшталт «русского міра» чи сепаратистських рухів. Приєднання до нього виглядало б самогубством.

Беручи до уваги канонічний аспект нашого розвитку, не забуваймо про істотно важливіший: апостольське служіння. Церква є не метою Божої присутности в світі, а лише засобом уприявнення цієї присутности. Пригадаймо лише кілька Господніх настанов, які підказують ознаки автентичности Церкви:

«Тож ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 28:19).

«Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого» (Мт. 5: 37).

«По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ін. 13:35).

І нарешті: «Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Мт. 5:48).

Церква доводить автентичність, справжність свого служіння через відповідність реальних дій декларованим ідеалам. «По їхніх плодах ви пізнаєте їх!» (Мт. 7:20) – нагадує Господь. Вважається, що в Україні близько 35 мільйонів – православні, в абсолютній більшості – вірні УПЦ МП та УПЦ КП. Вірними УПЦ МП та УПЦ КП декларує себе більшість народних депутатів і високопосадовців. А отже, й за стан моралі суспільства вже час питати і з Церкви, принаймні, з найбільших церков. Це ж бо вони виховували, або мали виховувати, нові покоління українців протягом останніх 25 років. Варто тепер почати питати й про плоди цього виховання…

Є четвертий шлях розвитку Харківсько-Полтавської єпархії: зберігати status quo. Однак же залишатися в статусі самодостатньої, ніким не визнаної релігійної спільноти – означає поступово перетворюватися на секту. І хоча зовні стан єпархії нині виглядає задовільним, ми мусимо звернути увагу і на різке падіння покликань до священства, і на брак монашества, і на звуження сфери суспільного впливу. Наш голос стає все слабшим і все старішим. Нам загрожує стаґнація, неминуча, коли бракує мужности до руху вперед, до змін.

Сьогодні серед Церков східного обряду, що виросли з Києвської митрополії Вселенського Патріярхату, я знаю одну єдину, котра засвідчила свою творчу апостольську силу, постійно розширює присутність у суспільстві, сміливо простує в майбутнє, не покладаючись на політичну кон’юнктуру. Це УГКЦ. Для нас на православному, а точніше атеїзованому Сході України, визнати цю реальність важко. Непросто подолати застарілі стереотипи, подолати інерцію імперської пропаганди. Треба знати справжню історію і вміти її прочитати в усій складності причинно-наслідкових зв’язків.

В Україні сьогодні УГКЦ – єдина канонічно визнана Церква київської традиції, свідома своєї ідентичности, яка цілеспрямовано працює над відновленням чистоти візантійського обряду, водночас чуйно реаґуючи на зміни інформаційних технологій та методів катехизації. За 25 років добрих партнерських стосунків з Українським Католицьким Університетом, монашими чинами й згромадженнями, мирянськими організаціями й церковними спільнотами, видавництвами й медійними засобами УГКЦ ми переконалися в їхній християнській зрілості, готовності допомогти ближньому без сподівання на відплату. Ми не зауважували того, що, на жаль, зле позначалося на стосунках із Православними Церквами: зверхности, нав’язування своїх умов. Це були справді радісні зустрічі братів – чи то ми їздили на прощу до Зарваниці, чи брали участь у спільних наукових або суспільно-культурних імпрезах. Це добрий досвід, що дає надію.

Ми стоїмо зараз перед важким, навіть драматичним вибором. Він вимагає зрілих роздумів, згуртованости й віри в Боже Провидіння, здатне позірну втрату обернути на духовну звитягу. Але ж ми, наші громади, сильні жертовними й освіченими парафіянами, здатними гідно відповідати на нові виклики. З вірою в це я пропоную розпочати процес входження нашої єпархіяльної спільноти під омофор Верховного Архиєпископа УГКЦ. Цим ми відгукнемося на постійні заклики до церковного єднання, що лунають із православної діяспори та з суспільно активних середовищ України. Найголовніше ж – ми вийдемо зі штучного ґетто, в якому опинилися з незалежних від нас причин: зраджувані, обманювані, спокушувані й щедро обдаровувані зневагою.

За вірою ми – православні й ними залишимося. Але ми православні в тому справжньому, первісному сенсі, який вкладали в це слово Отці Церкви епохи Вселенських соборі, а не в новітній інтерпретації православ’я, яку нав’язують нашій вірі вбивці з шевронами «Русской Православной Армии» або політтехнологи, заанґажовані в проєкті «русского мира». Та й із особами, для котрих православ’я ототожнюється з утечею від суворої канонічної дисципліни та творенням власного культу в середовищі відданих бабусь, також не хотілося б мати нічого спільного. Отже, заради реалізації нашого апостольського покликання та відкриття нових перспектив для здійснення пастирської місії Харківсько-Полтавської єпархії я й зважаюся запропонувати сміливо перегорнути цю сторінку її історії, аби спільно розпочати новий етап нашого співподорожування з Христом дорогами, що ведуть до спасіння.

Виступили о. Іван Лещик, о. Валерій Копійка, о. Володимир Червонников, о. Василь Саган, Володимир Харко, о. Віталій Зубак, о. Станіслав Аштраф’ян, о. Яків Кротов, о. Леонід Даниленко, Вадим Приходченко.

УХВАЛИЛИ:

Про участь Харківсько-Полтавської єпархії у творенні Єдиної Помісної Церкви

  • Керований прагненням до подолання церковного розколу,
  • Натхнений Господнім побажанням «щоб усі були одно» (Ін. 17:21),
  • Беручи до уваги суспільну потребу в творенні єдиної Помісної Церкви в Україні,
  • Переконавшись у неможливості канонічного поєднання з Українськими Православними Церквами в діяспорі,
  • Відкидаючи неканонічні шляхи творення церковних об’єднань,
  • Вірячи в перспективу сопричастя Української Церкви з Церквами старого і нового Риму,

XXV єпархіяльний собор Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви

ухвалює:

  1. Звернутися до Блаженнішого Патріярха Святослава і синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви з проханням про братні поради щодо досягнення євхаристійного спілкування та адміністративної єдности Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви з Українською Греко-Католицькою Церквою як із співспадкоємницею київської духовної традиції.
  2. Доручити архиєпископу Харківському і Полтавському Ігореві розробити стратегічну програму розвитку Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви відповідно до цих порад.
  3. Настоятелям парафій провести роз’яснювальну роботу в громадах про історичні витоки єдности Київської Церкви, причини її поділу та канонічні перспективи відновлення єдности.

Наслідки голосування: «за» – 23, «проти» – 12, «утримався» – 3.

Рішення прийняте.

СЛУХАЛИ: 3. Повідомлення з деканатів.

Виступили прот. Дмитро Романків (1 парафія, 1 священик), прот. Дмитро Присяжний (Київський деканат – 14 парафій, 10 священиків, 1 диякон); прот. Іван Лещик (Таврійський деканат – 7 парафій, 6 священиків).

УХВАЛИЛИ:

Інформацію прийняти до відома.

СЛУХАЛИ: 4. Обрання Єпархіяльної Ради Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви.

УХВАЛИЛИ: Згідно зі статутом Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви обрати Єпархіяльну Раду в такому складі:

  1. Архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор.
  2. Митр. прот. Віталій Зубак.
  3. Прот. Іван Лещик.
  4. Прот. Дмитро Романків.
  5. Диякон Федір Сіпейкін (Канів).
  6. Вадим Приходченко (Харків).
  7. Ніна Данилейко (Полтава).

СЛУХАЛИ: 6. Обрання Єпархіяльної Ревізійної Комісії.

УХВАЛИЛИ: Згідно зі статутом Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви обрати Єпархіяльну Ревізійну Комісію в такому складі:

  1.  О. Володимир Червонников.
  2.  Неля Фірсова.
  3.  Ольга Усова.

СЛУХАЛИ: 7. Звіт Єпархіяльного Суду.

Доповів о. Олег Усов.

УХВАЛИЛИ:

  1. Підтвердити повноваження Єпархіяльного суду:
  • О. Олег Усов (голова).
  • О. Павло Кущ (секретар).
  • О. Станіслав Аштраф’ян.
  1. Звіт прийняти до відома.
  2. Схвалити працю Єпархіяльного суду.

СЛУХАЛИ: 8. Про поминання церковної влади.

Митр. прот. Віталій Зубак запропонував врахувати в поминанні церковної влади на богослужіннях реальний стан речей.

УХВАЛИЛИ: За парафіяльними богослужіннями священикам належить поминати лише єпархіяльного архиєрея.

 

 

† Ігор

архиєпископ Харківський і Полтавський

 

 

митр. прот. Віталій Зубак

секретар єпархіяльного управління

 

[1] Катехизис Петра Могили. – К.; Париж: Воскресіння, 1996. – С. 139.

(Переглянуто 35 разів, 1 переглядів сьогодні)