Протокол ХХVІ єпархіяльного собору Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви

(Харків, 20 квітня 2016 р.)

ПРИСУТНІ: 40 делегатів від парафій і братств (12 священнослужителів, 28 мирян). Гості: Ігор Швайка (ВО «Свобода»), Кирило Лукаш (Радіо «Голос Свободи»), Юрій Пономаренко (НВР «Правий сектор»).

Собор відкрився молитвою «Царю Небесний».

Вступне слово виголосив архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор.

ПРИВІТАННЯ:

Блаженніший Отець і Глава УГКЦ Святослав:

Слава Ісусу Христу!

Високопреосвященний Владико Ігорю, всечесні отці та делегати Собору!

У відповідь на звернення Єпархіального собору УАПЦ (о) від 1 квітня 2015 року про братні поради щодо пошуку шляхів відновлення євхаристійного сопричастя і адміністративної єдності між УГКЦ та Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ (о) я повідомляв вас про те, що наш Священний Синод на своєму засіданні 30 серпня – 6 вересня 2015 року привітав таку ініціативу і створив Синодальну робочу групу для розгляду цього питання (Вих.  Ва 15/476 від 18 вересня 2015 р.). Одночасно працювала створена мною Студійна група для взаємних консультацій і співпраці. Маю приємність повідомити вас про результати діяльності цих робочих груп, про які також було повідомлено Апостольську Столицю і проведено необхідні консультації.

Шлях відновлення євхаристійного сопричастя і адміністративної єдності ми вбачаємо у створенні Персональної єпархії УГКЦ для вірних УАПЦ (о) у межах території Харківської, Полтавської  і Сумської областей на чолі з Архиєпископом Харківсько-Полтавським. Парафії УАПЦ (о), котрі знаходяться поза цією територією, рівно ж були б персональними і підлягали б безпосередньо Главі УГКЦ, який своєю чергою призначив би відповідального за них єпископа.

Така модель єднання сприятиме якнайповнішому збереженню тотожності нинішньої Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о) і надасть їй перспективу органічного розвитку. На підставі нашої традиції бажаємо засвідчити вам, що сопричастя з Римською Апостольською Столицею не лише не суперечить чистоті й істинності православної віри Київської Церкви, а навіть робить її відкритою до живого сопричастя вселенського християнства.

Наші робочі групи підготували проект Статуту такої єпархії. Цей документ складається з богословського вступу (преамбули) та артикулів, які регулюють процес створення персональної єпархії УГКЦ для вірних УАПЦ (о) на основі Кодексу канонів Східних Церков (див. Додаток).

Ми запевняємо вас, Високопреосвященний владико і делегати Собору, у молитвах за таку важливу справу, як єдність Церков Володимирового Хрещення, та очікуємо на рішення вашого Єпархіального собору, яке ми розглянемо на нашому найближчому Священному Синоді Єпископів УГКЦ у вересні 2016 року.

Голова проводу ОУН (б) Стефан Романів:

Високопреосвященніші Владико Ігоре, Всечесніші Отці й шановні делегати,

Дорогі учасники 26-го Собору Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ!

Слава Ісусу Христу !

Дозвольте мені від імені Головного Проводу й всього членства Організації Українських Націоналістів (ОУН) б в Україні та в країнах української діяспори привітати вас із відкриттям 26-го Собору Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ.

Цьому Соборові передували кілька важливих подій, які визначили напрям і зміст нинішніх ваших нарад. Попередній Собор схвалив рішення розпочати процес об”єднання різних українських церковних спільнот, які вважають себе приналежними до єдиної Української Церкви київської традиції.

Це ваше рішення було прихильно прийняте і розглянуте на Патріаршому Синоді УГКЦ з участю делегації від вашої єпархії. Відтак Блаженніший Святослав, Патріярх і Глава УГКЦ, у січні ц.р. особисто прибув на ювілейні учростості з нагоди 60-річчя Високопреосвященнішого Архиєпископа Ігоря до Харкова, де відбулося спільне Богослужіння в катедральному храмі св.Димитрія. 26-ий Собор Харківсько-Полтавської єпархії продовжує ці наради і буде розглдати вже конкретну програму об”єднання з УГКЦ, в дусі прадавньої київської традиції.

Прагнення до об’єднання українців у політичній та церковній сферах має довгу традицію і закорінене в українській національній свідомості, що виражається в новітній національної ідеї України. Соборність, патріарший устрій, церковне самоуправління, Церква власного права в рамках Вселенської Цнркви Христа, Засновника земної християнської спільноти під жезлом єдиного Пастиря – усе це зовнішні форми різних часів та окремих спільнот християн, які свідчать про глибину і давність цього автентичного прагнення українських вірних.

До попереднього ще треба додати, що упродовж усієї понадтисячолітньої історії поширення христинства на землі Руси-України, серед народу завжди панувала взаємна терпимість і толерантність до вірних, які силою обставин належали до інших релігійних спільнот. Включно з громадами старовірів, які були змушені покидати внаслідок гонінь Московську державу і знаходили прихисток на українській землі, де наші предки їм усіляко допомагали.

Бажаємо вам, Преосвященніші Владико, і вам, дорогі Учасники Собору, конструктивних нарад під впливом богонадхненної благодаті св.Духа. І запевняємо вас у наших молитвах до Всевишнього, аби Він нагародив вашу Церкву за її вірність Його заповітам, за сповідництво засновників і мучеників УАПЦ у ХХ столітті, яке ріднить вашу християнську спільноту з УГКЦерквою. І обидві ваші Церкви у дні проголошення державної незалежності на початку 90-их років вийшли з катакомб і вступили на благословенний шлях церковного відродження. Нехай Бог вас Благословить, Божа Мати покриває своїм небесним омофором.

Слава Україні! Хвала Богу! Слава Героям і Сповідникам віри!

Голова ОУН (м) Богдан Червак:

Слава Ісусу Христу!

Маю честь від імені Організації Українських Націоналістів привітати учасників Собору Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви.

Ваш Собор відбувається у складний і драматичний час. Нація і держава складають іспит на свою спроможність жити державним життям, відстояти суверенітет і територіальну цілісність України.

Якщо цей іспит не буде складено, наш народ і країну чекає, як писав Євген Маланюк, – «довга ніч бездержавності». І це не перебільшення, а сувора реальність, яку більше не можна ігнорувати. Також стало очевидним, що доля українського народу опинилася виключно у його власних руках.

Скласти іспит на державну зрілість, означає національні інтереси поставити вище партійних, конфесійних, індивідуальних. Так роблять усі нації, які відчувають загрозу своєму майбутньому, власній історичній перспективі.

Чого бракує українцям, щоб це зробити? Передусім – єдності! На жаль, Україна увійшла в етап гострих політичних, соціальних і релігійних протиріч, які не дозволяють визначати і реалізовувати національно-державницькі пріоритети.

На цьому тлі вкрай важливо показати суспільству зразки відповідальності за долю держави, не показної, а справжньої національної єдності. Таким зразком можуть стати висліди вашого Собору, який покликаний зробити реальним крок на шляху відновлення єдності Церкви Київської Традиції.

Наголошую, йдеться не тільки про загоєння ран від церковних розколів. А передусім – духовний суверенітет нації, без якого, як стверджував Олег Ольжич, не може бути суверенітету державного.

Переконаний, що з Божою допомогою ваш Собор дасть гідну відповідь на виклики сучасності. Принаймні на це сподіваються українці, зокрема і члени Організації Української Націоналістів, які є добрими християнами, прислухаються до порад свої духовних наставників, але й очікують від них відповідальних рішень.

Голова ВО «Свобода» Олег Тягнибок (привітання виголосив голова Харківської обласної організації ВО «Свобода» Ігор Швайка):

Ваше Високопреосвященство,

дозвольте привітати Вас, всечесних отців та усіх вірних єпархії з проведенням XXVI-го єпархіяльного собору Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви.

Важко переоцінити значення нинішньої події, адже саме сьогодні твориться історія. Вперше за кілька десятків, а певно й сотень років церковні християнські громади України роблять реальні кроки, направлені на об’єднання. Цей процес засвідчує справжню любов до своїх духовних синів та доньок як святих отців Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви, так і духовенства Української Греко-Католицької Церкви, бо українське суспільство як ніколи  нині потребує єднання церков навколо Київської християнської традиції.

Вірю, що прецедент Харківсько-Полтавської єпархії, що є прикладом долання зайвих амбіцій, прикладом верховенства духа над матеріяльним, стане наріжним каменем і для інших християнських конфесій в Україні, адже об’єднавчій процес між Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ та УГКЦ для мене особисто є зразковим, бо він відбувається на засадах, що їх висловив Блаженний Августин: у головному – єдність, у спірному – свобода, і в усьому – любов.

Владико Ігоре, бажаю Вам і Вашій пастві гідно подолати всі труднощі та випробування та запевнити Вас у моїй цілковитій підтримці.

Провід НВР «Правий сектор», командир ДУК «Правий сектор» Андрій Стемпіцький:

Преосвященний владико, всечесні отці та дорогі в Христі браття і сестри!

Ми, українці, діти величного народу, земля якого пам’ятає проповідь Андрія Первозваного, мученицьку смерть святого папи Климента, просвітницьку діяльність святих Кирила і Методія, твердо постановили у 988 році волею великого князя Володимира, що будуватимемо нашу хату на міцних християнських засадах. І так було кілька століть: один народ, одна віра, одне хрещення. Але зловісний ворог людського роду – диявол, руками різних жадібних орд роздер на нас цей благодатний Христовий хітон на кілька шматків, оголивши нашу душу перед різними зайдами, які наввипередки прагнуть наплювати в неї. Та Споконвічний Отець ніколи не полишав нас – своїх дітей. Якби не Його Свята рука, то світ би давно забув, що таке Україна. Саме Він впродовж отих лихих століть рабства та зневіри посилав нам світочів Духу на Єдності нашої Церкви. Митрополити Іларіон, Петро Могила, Веньямин Рутський, Андрей Шептицький та безліч праведників нашого народу від часів великої Русі до наших днів пронесли святих вогонь віри та прагнення одним серцем та одними устами славити нашого Спасителя Ісуса Христа та Його святу Матір Богородицю, під покров якої наш славний князь Ярослав Мудрий віддав наш люд ще тоді, коли поганська злоба півночі тихо сиділа в дрімучих болотах.

Дорогі в Христі браття та сестри!

Ми, українські націоналісти, завжди з радістю серця та всіма можливими нам засобами підтримували єдність Христової Церкви в Україні. Сотні і тисячі наших побратимів, виконуючи заповідь Христову, віддали своє життя з любові «за друзів своїх», караючись по таборах Сибіру, у карцерах радянських тюрем, у газових камерах нацистських таборів.

Чому ми це робили і робимо? Тому, що ми – християни. Тому, що наше головне гасло: «Бог і Україна!» Ми також, як і ви, свою надію покладаємо лише на Господа. Але ми також пам’ятаємо слова Господа Ісуса перед Гетсиманією: «А тепер – хто має калитку, нехай її візьме, так само й торбу; хто ж не має, хай продасть свою одежу і купить меч» (Лк. 22.36). Ми хочемо бути тим мечем, про який каже Ісус, тим мечем, який використав апостол Петро для захисту свого Учителя та братів.

Ми, Провід НВР «Правий сектор» та Командування ДУК «Правий сектор», вітаємо ваші наміри єднання в одну родину із Українською Греко-Католицькою Церквою, – церквою неперервної спадщини Володимирового хрещення, церквою-мученицею, але воднораз і церквою-перевожницею. Віримо, що єднання церков-сестер відізветься радістю не лише серед ангелів небесних, але й серед християнських церков світу. Просимо вас лише витримати у вашому доброму намірі його звершення, не зійти з його дороги, як недавно зблудила одна із українських конфесій.

Ми чудово розуміємо, що ворожі московські сили всіляко намагаються перешкодити цьому процесові поєднання, тому запевняємо вас у нашій підтримці та силі Петрового меча, яка захищає.

Також відділ Капеланської служби нашої організації єднається з вами у молитві для успішного проведення об’єднавчого собору та відновлення єдності Христової ризи нашої Української Церкви.

Нехай світлий празник Господнього Воскресіння цьогоріч буде ознаменований на лиці Матері України ще й радістю першого в історії нашого народу єднання двох гілом Української Церкви.

Голова проводу Конґресу Українських Націоналістів Степан Брацюнь:

Ваше Високопреосвященство! Всечесніші отці! Дорогі брати і сестри!

Конгрес Українських Націоналістів вітає Вас із початком роботи 26-ого  єпархіального  собору Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ.

Сьогодні Україна переживає найтяжчі часи з часу відновлення незалежності 24 серпня 1991 р.  Ми вкотре підтверджуємо перед усім світом наше право на Свободу, право на Незалежність, право бути єдиним Суверенним народом. Адже ми є велика християнська нація, яка черпає духовні сили через  віру у Господа Бога. У найгірші часи церква стояла опорою нації і береже цю місію досі. Ми пройшли великий тернистий  шлях, який освітлювало проміння Святого хрещення української землі. Цей промінь  Духа привів на Київські гори Святого Апостола Андрія Первозваного.  «На цих горах засяє благодать Божа, і буде місто велике, і церков багато воздвигне Бог». Саме від  цих  вічних Апостольських  слів походить наша духовна твердиня та її найвища Божа канонічність української Христової Церкви Київської традиції.

Священне Писання та Символ Віри розкриває нам догматичну істину, що від самого початку Церква утворена Господом Ісусом Христом, як єдине ціле, як Його Тіло, в якому Він є Главою, а всі вірні – членами. Як Господь Ісус Христос є один і єдиний, так і Церква Його може бути тільки одна і єдина. Дороговказом для віруючих християн  є слова молитви Спасителя до  Свого Небесного Отця:  «Як Ти, Отче, в Мені і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в нас єдине… щоб були єдине, як і Ми єдине; Я в них, і Ти в Мені; щоб вони були звершені в єдності» (Ін. 17:21-23).

Сьогоднішній 26-ий Собор  Харківсько-Полтавської єпархій УАПЦ розгляне  істинно історичні питання – реального й конструктивного відновлення єдності Церкви Київської традиції та творення Єдиної Помісної Церкви в Україні.

Не зважаючи на чисельні  намагання знищити Церкву, підпорядкувавши її залежній від Москви політичній кон’юнктурі, правдива Христова Церква в Україні зберегла свою ідентичність. Вона твердо стоїть на захисті євангельських цінностей, що втілюються у діяльності Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ.

Ми пишаємось тим, що протягом майже  двадцяти п’яти  років духовний зв’язок Конгресу Українських Націоналістів  із Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ залишається міцним і змістовним.

Ми висловлюємо слова глибокої поваги і вдячності Владиці Ігорю Ісіченку, який з великою вірою і мудрістю дбає про духовне здоров’я нашого народу і продовжує традиції найславніших ієрархів Української Церкви. «Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважалися завжди за Богом дані обов’язки» – так казав Патріарх і Кардинал Йосип Сліпий.

Вітаючи всечесних отців, усіх делегатів 26-ого Собору бажаємо щирого і відкритого діалогу,  мудрості, тактовності і впевненості   у прийнятті доленосних рішень у справі єдності Українських Церков, єдності нашого духовного життя, а від так і всього суспільства.

Ми віримо і підтримуємо Вас у правильності вибраного шляху.

Нехай Господь береже нас усіх і Україну.

СЛУХАЛИ: 1. Вибори робочих органів собору.

УХВАЛИЛИ:

  1. Обрати секретарем собору Оксану Підопригору.
  2. Обрати лічильну комісію в складі: Наталя Пономаренко, Олександр Гребенюк.

СЛУХАЛИ: 2. Доповідь архиєпископа Ігоря (Ісіченка) «Єднання в ім’я захисту православ’я».

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!

Вже рік ми йдемо важкою дорогою випробувань, оточувані наклепами й погрозами. Та й хіба тільки останній рік? А чи було інакше від часу відродження на Сході та Півдні України нашої Церкви?

Тим не менше, останній  рік був найважчим, бо нашими опонентами виявилися ті, хто не так давно молився поряд і причащався з однієї з нами чаші. Христос дав нам відчути власний біль, переданий євангелистом Матеєм у словах з Тайної вечері: «Хто руку свою вмочить у миску зо Мною, той видасть Мене» (Мт. 26: 23).

Чи були підстави для скандальної втечі з Харківсько-Полтавської єпархії великої групи священиків, за котрими відійшла більшість парафій? На перший погляд – ніяких. Адже що говорилося в ухвалі попереднього собору? «Звернутися до Блаженнішого Патріярха Святослава і синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви з проханням про братні поради щодо досягнення євхаристійного спілкування та адміністративної єдности Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви з Українською Греко-Католицькою Церквою як із співспадкоємницею київської духовної традиції». Звернутися по братні поради – і нічого більше! Ми не ухвалювали жодних змін ані в статуті, ні в канонічному підпорядкувнні. Я й досі поминаю на богослужіннях Вселенського Патріярха. Коли хто й був проти зближення з УГКЦ, він міг відстоювати свою позицію в єпархіяльній спільноті, а сьогодні на соборі запропонувати власну резолюцію.

Але опоненти просто втекли. Втекли не тільки від нас – це було б лише частиною проблеми. Вони втекли від діялогу, від самої перспективи єдности. І це ставить нас перед фундаментальною проблемою, яка виявляється щодалі більше помітною. Справжній вододіл у Православній Церкві пролягає нині не між московською та константинопольсько-американською політичними орієнтаціями, не між прихильниками ДНР-ЛНР та незалежної України. У різних юрисдикціях ми бачимо з одного боку середовища, відкриті до простування вперед, до діялогу з однодумцями, до апостольської винахідливости в служінні слова. І скрізь їм протистоять самовдоволені кола прихильників ізоляціонізму, ладних перетворити церкву на замкнену фортецю, нетерпиму до будь-яких змін, до пошуку нового. Як і колись, апостольській громаді протистоїть синедріон, готовий засудити всіх інакодумців.

Порівняймо риторику Банченського єпископа УПЦ МП Лонгина Жара й полемічні творіння нашого полтавського візаві Шкурупія. А принагідно згадаймо слова найвідомішого проповідника УПЦ МП Андрія Ткачова про учасників Революції Гідности: «Молюсь, чтобы Господь вселил страх и трепет в сердца и кости мятежников. Чтобы Бог послал им болезнь в доме и на улице, страх на улице и страх в доме, чтоб они покоя не имели, чтобы они сожрали друг друга, пусть гад сожрет гада – я жалеть о них не буду. Это страшные враги нашего будущего, и страшные враги сегодняшнего, настоящего. Я их не жалею, я о них не молюсь…Понаехало всяких раскольников и еретиков со всех краев, оккупировали центр города, воют нам свои молитвы непонятные, на полупонятном языке»?

Хіба є між цими трьома авторами щось відмінне? Ні, всі вони говорять однією мовою. Мовою ненависти й самомилування. Це мова, яка виключає діялог і не має нічого спільного з благовіствуванням Того, Хто навчав любити не лише однодумців, але й ворогів (Мт. 5:43-45). Для нас мова ненависти абсолютно неприйнятна, і не варто розраховувати на якесь порозуміння з її носіями. Вони бо здатні тільки ділити й протиставляти людей одне одному.

Тому вибір, який постав перед нами після втрати духовної опіки спочилого в Бозі митрополита УАПЦ Константина, полягає не лише в деталях назви єпархії та її канонічного підпорядкування. Це вибір між ненавистю й любов’ю, між стаґнацією, повільним помиранням, і розвитком, рухом уперед. Бо ж наше майбутнє залежить від того, з ким ми опинимося разом.

Ми вже маємо значний досвід контактів із іншими конфесіями та юрисдикціями. Ми бачили храми, на брамах яких висіли оголошення про заборону молитися за «уніятів, католиків, розкольників і самосвятів». Ми пережили безпідставні плітки та наклепи, поширювані номінально належними до однієї з нами церкви особами. Ми пам’ятаємо заборони львівського архиєрея УАПЦ священикам із його єпархії їздити викладати до Колеґії Патріярха Мстислава. Як же відрізняються від усього цього гостинні зустрічі наших прочан у Зарваниці, в Унівському, Крехівському, Бучацькому, Колодіївському, Улашківському монастирях!

За минулі понад чверть століття тисячі церковних і світських політиків маніпулювали поняттям об’єднання. Та щоразу сенс цього поняття вихолщувався сподіваннями на об’єднання церков згори, засобами адміністративного тиску, політичних угод, міждержавних компромісів, навіть фізичного впливу на священнослужителів. Бракувало в усіх цих моделях одного – любови. Любови й довіри між учасниками об’єднавчого процесу. На жаль, і Константинопольська Патріярхія, і предстоятелі українських православних церков (як материкових, так і діяспорних) перекладали місію об’єднання на світських державних лідерів, котрі ледве що давали собі раду з безпосередніми повноваженнями.

Фактично рік тому наш попередній єпархіяльний собор уперше звільнив спрофановане поняття об’єднання церков від авторитарного сенсу. Ми започаткували діялог, який був напрочуд шанобливо й дружньо підтриманий УГКЦ. Треба розуміти, наскільки неспівмірними є учасники діялогу. З одного боку – наша малесенька спільнота, з іншого – потужна динамічна церква, що перебуває в єдності з Апостольським престолом, не має проблем із канонічним визнанням і активно розбудовує свою освітню мережу, капеланську службу, соціяльні структури. Тим не менше, жодного разу безпосередні учасники діялогу з числа наших священиків і мирян не відчули ані зверхности, ні тиску з боку співрозмовників. Навпаки, Блаженніший патріярх Святослав, інші владики, голови комісій підкреслено уважно ставилися до наших пропозицій, активно шукали – і в Україні, і в Римі – канонічних можливостей до розробки моделі єдности, в якій ґарантовано збереглася б ідентичність нашої єпархії. І запропоновані нашому соборові пропозиції є наслідком інтенсивної річної праці, до якої були залучені десятки богословів. Прошу це врахувати й поставитися до одержаних пропозицій із належною увагою та пошаною.

Наше скромне прохання передбачало тільки допомогу в забезпеченні нам дальшого самотнього служіння, до якого ми з вами звикли. Але щедрі пропозиції, одержані від спеціяльно створеної комісії Синоду єпископів УГКЦ, відкривають перед нами незмірно ширші перспективи. Вони окреслені проєктом, одержаним делеґатами єпархіяльного собору. Нас запрошують до рівноправних партнерських стосунків на засадах персональної єпархії, статус якої передбачений Кодексом Канонічного Права. Наші громади входять до вселенської церковної спільноти, позбуваючись тавра «неканонічних» і ганебної залежности від примх українських і зарубіжних політиків, що постійно маніпулюють православним електоратом. Ми дістаємо повне право чесного поминання церковної влади, а не самовправного виголошення імен грецького та діяспорних архиєреїв, котрі не давали нам відповідного дозволу й не хочуть мати до нас ніякого відношення. Ми звільняємося від постійної необхідности шукати канонічні розв’язання проблем, давно вирішених на вселенському рівні.

Є речі, до яких важко звикнути. Незвично вживати поняття «персональна єпархія» чи «персональна парафія». Але це звичайний канонічний термін, що означає спільноту, організовану не за територіяльною, а за особистісною ознакою. Наша єпархія лишається єпархією вірних УАПЦ, входячи під юрисдикцію Верховного архиєпископа УГКЦ, а за його посередництвом – до вселенської християнської спільноти. А коли ми визнаємó цю юрисдикцію, ми зобов’язані шанувати її духовний провід, поминати його в єктеніях, формально визнати свою підпорядкованість церковній владі та зберігати їй вірність, так як завжди зберігала вірність церковній владі наша єпархія – часто залишаючись самотньою в розсвареній і поділеній УАПЦ.

Чи припиняємо ми бути православними й зберігати відношення до УАПЦ? Аж ніяк! Православними нас робить не реєстрація державними урядовцями, а віра. Віра, що базується на вченні святих апостолів, вселенських соборів, Отців і Учителів Церкви. На їхньому автентичному вченні, а не на схоластичних інтерпретаціях російських синодальних богословів! Цю віру ми й хочемо захистити від неминучої профанації, на яку б були приречені в разі дальшого збереження status quo. Ми йдемо на об’єднання, керовані цією вірою.

Чи зраджуємо ми пам’ять нашого Патріярха Димитрія? Адже відоме його критичне ставлення до процесів відродження УГКЦ наприкінці минулого сторіччя. Але пригадаймо-но, де приймав хрещення Володимир Ярема? В яку богословську школу він вступив? Саме греко-католицьке виховання сформувало релігійність Володимира Яреми, рятуючи його від цинізму й заробітчанського сприйняття священства, поширеного в РПЦ. На богословську освіту його благословив митрополит Андрей Шептицький. Вирішальними ж для прийняття Володимиром Яремою сану в РПЦ були арґументи о. Гавриїла Костельника про «возз’єднання» як шанс зберегти ідентичність галицького обряду й місцевого устрою парафіяльного життя.

І коли о. Володимир Ярема розпочав у Галичині рух за автокефалію, це був для нього не стільки рух за відокремлення від Москви, скільки за повернення до тієї духовної традиції, в якій він був вихований. Хто, як не Патріярх Димитрій, любив говорити про «чисту Церкву»! І, зрозуміла річ, ця Церква асоціювалася в нього не з анархічною групою самоврядних громад, де священиком може бути двічі одружений, а для єпископських свячень досить не мати офіційної дружини, а віра, виховання й освіта не обов’язкові. У цій групі він завжди був чужим.

Уявляючи ж собі поряд Євгена Сверстюка, я ні на мить не сумніваюся, що він би підтримав і схвалив наш вибір. Він неодмінно був би з нами, а не з тими, хто брутально викидав його з редакції газети «Наша віра» на засніжену Володимирську гірку.

А як раділи б нашому виборові колишні фундатори чи не всіх громад Харківсько-Полтавської єпархії – жертви депортацій із Галичини, що їх імена тепер виголошуються на заупокійних богослужіннях!

І ще одне ми мусимо завжди пам’ятати: вже третій рік на нашій землі точиться жорстока війна. Війна цивілізацій. Кремлівська пропаґанда воліє зобразити її війною православного Сходу з ліберальним Заходом. Пригадаймо нашу характеристику з листа патріярха Кирила Його Всесвятості Варфоломеєві та предстоятелям іншим православних церков: «Представители Греко-католической церкви и раскольничьих общин, выступавшие на киевском Майдане, открыто проповедовали ненависть к Православной Церкви, призывали к захвату православных святынь и искоренению Православия с территории Украины. С началом же боевых действий униаты и раскольники, получив в руки оружие, под видом антитеррористической операции стали осуществлять прямую агрессию в отношении духовенства канонической Украинской Православной Церкви на востоке страны… Униаты и примкнувшие к ним раскольники стараются одержать верх над каноническим Православием на Украине, в то время как Украинская Православная Церковь с терпением и мужеством продолжает в этих непростых условиях окормлять своих страдающих верных чад».

Це пише не світський політик, а предстоятель Церкви, що має найбільшу питому вагу в світовій православній спільноті. Ми для нього – лише об’єкт ненависти. Глава ж Римсько-Католицької Церкви в цей час, не беручись судити, хто винен у розпалюванні війни, просто закликає до гуманітарної допомоги для «тих, хто переносить наслідки насильства в Україні: тих, які перебувають на теренах, охоплених військовими діями, які вже викликали тисячі смертей». І наступної неділі, 24 квітня, в усіх католицьких парафіях провадитиметься збір коштів на допомогу постраждалій від аґресії Україні. Ось вам два підходи до нашої національної трагедії.

Бог поставив нас на межі двох світів. І сьогодні ми, люди Церкви, покликані захистити нашу духовну традицію, нашу паству від цинічного використання Церкви в політичних, імперських інтересах. Покликані захистити православ’я. Адже сенс поняття «православ’я» не зводиться до назви певної групи автокефальних східних церков візантійського обряду, що відійшли 1054 р. від єдності з римським архиєреєм. «Православ’я» чи по-грецькому «Ορθοδοξία», – визначення якості віри, її відповідності духові Вселенських Соборів і вченню Отців Церкви. Насамперед же – вірі апостолів, першоверховним серед яких ми визнаємо першого єпископа Риму Петра.

Війна, мимовільними учасниками якої ми з вами стали, – це, власне, і є та гібридна війна, про котру попереджав інший апостол, Павло: «Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби» (Еф. 6:12). Ця війна вимагає мужности і правди. А ще випробовує нашу християнську солідарність, наше розуміння суті православ’я. Я не сумніваюся, що сьогоднішній єпархіяльний собор прийме мудре, далекоглядне рішення, якого очікують далеко поза персональними межами наших парафіяльних громад. Рішення, котре твердо визначить наше місце в справді православній спадкоємниці Київської митрополії – УГКЦ, а відтак і в єдності зі Вселенською Церквою, очолюваною спадкоємцем першоверховного апостола.

Питання до архиєпископа Ігоря (Ісіченка) задали Наталія Пономаренко (Харків), Оксана Підопригора (Харків), Юрій Пономаренко (Харків), Олег Бондарук (Київ), Віталій Макаревич (Харків), В’ячеслав Труш (Лозова), Вадим Приходченко (Братство апостола Андрія Первозваного), Максим Інкін (Лозова).

Ієрей Леонід Сливканич (Олешки) запропонував додати до Ухвали 1 ХХVI єпархіяльного собору Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви пункт восьмий у такому вигляді: «Просити Блаженішого Отця і Главу УГКЦ Святослава передати персональні парафії з-поза географічних меж Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о) під архипастирську опіку єпархіяльного архиєрея Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о)».

Голосування за внесення доповнення. За – 40. Прийнято одноголосно.

Голосування за прийняття Ухвали 1 Собору в цілому. За – 39, проти – 1, утримались – 0.

УХВАЛИЛИ:

З глибокою вдячністю прийнявши братні поради Блаженнішого Отця і Глави УГКЦ Святослава і Синоду єпископів УГКЦ щодо досягнення євхаристійного спілкування та адміністративної єдности Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви з Українською Греко-Католицькою Церквою, XXVІ єпархіяльний собор Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви

ухвалює:

  1. Прийняти «Пропозиції щодо входження Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ у єдність з УГКЦ» за програму розвитку Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви та схвалити запропоновану ними програму входження Харківсько-Полтавської єпархії в євхаристійну й адміністративну єдність із УГКЦ.
  2. Ознайомити парафіяльні спільноти з «Пропозиціями щодо входження Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ у єдність з УГКЦ» та надіслати пропозиції, що виникнуть у перебігу обговорення, до єпархіяльної консисторії не пізніше 1 липня 2016 р. на електронну або поштову адресу консисторії.
  3. Створити редакційну комісію в складі архиєпископа Ігоря (Ісіченка), митр. прот. Віталія Зубака (Харків), прот. Івана Лещика (Миколаїв), прот. Ігоря Литвина (Полтава), прот. Дмитра Романківа (Сватове), Михайла Варенюка (Київ), Ігоря Капустянського (Національна гвардія України) для імплементації «Пропозицій щодо входження Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ у єдність з УГКЦ» в канонічні документи й практику церковного служіння Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ.
  4. У зв’язку з канонічною та юридичною некоректністю терміну «УАПЦ (о)» запропонувати єпархіяльній редакційній комісії, Синодальній робочій групі та Студійній групі УГКЦ послідовно використовувати відображений у реєстраційних документах термін «Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ (о)» як назву релігійного об’єднання, що входить в об’єднавчий процес.
  5. Редакційній комісії в тісному контакті з Синодальною робочою групою та Студійною групою УГКЦ розробити до 1 серпня 2016 р. канонічні документи, що забезпечуватимуть входження Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ у єдність з УГКЦ на засадах «Пропозицій щодо входження Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ у єдність з УГКЦ».
  6. Уповноважити архієпископа Харківського і Полтавського Ігоря до 14 серпня 2016 р. підготувати офіційне звернення до Синоду єпископів УГКЦ на основі обговорення «Пропозицій щодо входження Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ у єдність з УГКЦ» на єпархіяльному соборі та парафіяльних зборах, узагальненого редакційною комісією.
  7. Висловити надію, що Блаженніший Отець і Глава УГКЦ Святослав і Синод єпископів УГКЦ з розумінням поставляться до необхідності обережного й поступового впровадження змін у поминання церковної влади на парафіяльних богослужіннях.
  8. Просити Блаженнішого Отця і Главу УГКЦ Святослава передати персональні парафії з-поза географічних меж Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о) під архипастирську опіку єпархіяльного архиєрея Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о).

СЛУХАЛИ: 3. Обрання Єпархіяльної Ради Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви.

УХВАЛИЛИ: Згідно зі статутом Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви обрати Єпархіяльну Раду в такому складі:

  1. Архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор.
  2. Митр. прот. Віталій Зубак (Харків).
  3. Прот. Іван Лещик (Миколаїв).
  4. Прот. Дмитро Романків (Сватове).
  5. Олена Стефанова (Київ).
  6. Вадим Приходченко (Харків).
  7. Ніна Данилейко (Полтава).

Голосування: за – 39, проти – 0, утримався – 1.

СЛУХАЛИ: 4. Обрання Єпархіяльної Ревізійної Комісії.

УХВАЛИЛИ: Згідно зі статутом Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви обрати Єпархіяльну Ревізійну Комісію в такому складі:

  1.  О. Володимир Червонников.
  2.  Неля Фірсова.
  3.  Ольга Усова.

Голосування: за – 40, прийнято одноголосно.

СЛУХАЛИ: 5. Обрання Єпархіяльного Суду.

УХВАЛИЛИ: Обрати Єпархіяльний Суд у такому складі:

  1. О. Олег Усов (голова).
  2. О. Павло Кущ (секретар).
  3. Прот. Ігор Литвин.

Голосування: за – 39, проти – 0, утримався – 1.

 

† Ігор

архиєпископ Харківський і Полтавський

 

Оксана Підопригора

секретар собору

(Переглянуто 38 разів, 1 переглядів сьогодні)