Протокол ХІХ єпархіяльного собору Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви (Харків, 12/25 березня 2009 р.)

ПРИСУТНІ: 47 делегатів від Колеґії Патріярха Мстислава, парафій, братств.

ПРИВІТАННЯ: З привітаннями до собору звернулися голова ХДС Володимир Стретович, голова ХОО ВО “Свобода” Ігор Швайка, голова ХОО партії “Християнсько-Демократичний Союз” Юрій Потикун, голова Харківської міської організації Української народної партії Богдан Волос, представник Львівської крайового братства апостола Андрія Первозваного Тарас Галушка.
СЛУХАЛИ: 1. Звернення до Блаженнішого митрополита Константина.
Ваше Блаженство!
Черговий, ХІХ собор Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви від імени всієї єпархіяльної спільноти запевняє Вас у вірності клиру й мирян Харківсько-Полтавської єпархії ухвалам Помісного Собору 2000 р. та заповітові Блаженної Пам’яти Патріярха Димитрія. Підносячи на богослужіннях молитви за Ваше Блаженство, щиро дякуємо Вам за християнську мужність і апостольську ревність, із якими Ви перебрали по упокоєнні Святішого Патріярха духовний провід нашою святою Церквою та здійснюєте його протягом цих дев’яти років.
Ми розуміємо, наскільки змінилася канонічна ситуація Української Автокефальної Православної Церкви в світі 1995 р., після входження наших єпархій у Західній Європі, Південній Америці й Австралії під омофор Всесвятішого Вселенського Патріярха. Тим більшим є відчуття нашої вдячности до всіх, завдяки кому православні християни в Україні змогли пережити 2008 р. радість зустрічі з Предстоятелем Церкви-Матері й почути його запевнення в турботі про ту частину нашої Церкви, котра ще перебуває на шляху канонічного повернення під юрисдикцію константинопольського архипастиря.
Просимо Ваше Блаженство й увесь провід Українських Православних Церков поза Україною не припиняти й надалі будівничої праці задля повернення всіх наших вірних до єдиної канонічно визнаної православної спільноти. Сподіваємося на Вашу пастирську мудрість і тверезу оцінку можливостей державних очільників і світського чиновництва, втручання яких так ускладнює наше церковне життя та дискредитує ідею єдиної Помісної Церкви.
Ми, вірні сини й доньки Вашого Блаженства, чекаємо на Ваші батьківські поради, не бажаючи чинити нічого, що б завадило унормуванню церковного життя не лише в Україні, але й у всій Соборній Христовій Церкві. Обіцяємо й надалі діяти виключно в межах Ваших духовних настанов. Просимо Вас про молитви та першосвятительське благословення.
СЛУХАЛИ: 2. Доповідь архиєпископа Ігоря Ісіченка “Адміністративні повноваження й обов’язки настоятеля парафії”.
Є одна спільна риса, яка визначає тяглість релігійного законодавства сталінських і хрущовських часів та перших двох неповних десятиріч посткомуністичної України.  Це неприйняття канонічного устрою Церкви й відмова визнавати її як цілість.
Скажімо, Харківське обласне управління в справах релігій ще й нині відмовляється реєструвати парафіяльні статути, якщо в них зазначено, що головою управи в силу свого канонічного статусу є настоятель. Такий підхід має свою антихристиянську логіку. Ліберальна влада воліла б бачити на чолі громади світську людину, а громаду – подобою до клубу. Зібралися, мовляв, “відправили релігійні потреби”, – і  кожен повертається до світського життя, аби пригадати про церкву за тиждень або й за рік.
Для нас же, православних християн, церковна громада, парафія – це двері до вічного життя, до Небесного Царства, на шляху до котрого Господь перевіряє серед іншого і наше вміння йти разом, згуртовано, спільно. Недарма Євангеліє так часто вживає образи пастиря й пастви. Ми маємо одного Начальника пастирів, Христа, але Він делеґує Свої повноваження Його помічникам, пастирям поодиноких отар, котрі простують власними шляхами туди, де буде “одна отара й один Пастир”.
Провадити ж отару – це означає не тільки йти попереду й давати голос, який слухають вівці. Це передбачає й уміння час від часу озиратися та батьківським зором оглядати, чи всі цілі, чи не загубився хто. А коли треба – то й залишити дев’яносто дев’ять овець і шукати одну загублену.
У наших реальних умовах це означає мистецтво управління спільнотою, вправність адміністратора. Безперечно, церковне управління починається з очолювання спільної молитви, відправи Святої Літургії та залучення громади до реґулярного таїнственного життя. Без повнокровного сакраментального життя церковній громаді загрожує перетворення на банальну громадську організацію або комерційну фірму. Але навіть залучення громади до богослужіння за наших умов порушеної церковної традиції вимагає певних – і часом чималих – організаційних зусиль. Треба поінформувати про час і місце відправи, навести переконливі арґументи за присутність на ній, дати елементарні поради для мирян щодо безпосередньої участи в молитві, забезпечити вільний доступ до храму й ефективний та непомітний контроль за його безпекою. Звичайно ми робимо все це на попередньому богослужінні шляхом оголошень, а часом вдаємося до вивішування оголошень у людних місцях. Про ефективність цих засобів може свідчити для кожного з нас кількість присутніх на недільному богослужінні.
Організація праці парафіяльної громади передбачає  чіткий облік парафіян, особисті контакти з ними настоятеля. Наш статут вимагає реєстрації парафіян у спеціяльній книзі. І там, де громади були втягнуті в різного роду конфліктні ситуації, книга реєстрації парафіян виявилася найнеобхіднішим документом. Справді, як визначити леґітимність двох зборів, що приймають протилежні рішення стосовно настоятельства о. Володимира Цянця в Каневі? Без реєстрації парафіян завжди лишається загроза проголошення парафіяльними зборами будь-якої зустрічі випадкових осіб, що не мають жодного відношення до Церкви, але за винагороду готові посидіти годину-дві на скликаному зацікавленими особами зібранні.
Документом про реєстрацію парафіян є окремий журнал із підписами членів громади й настоятеля або титаря. Але для оперативної праці зручно використовувати картотеку або ж електронну базу відомостей, яку легко можна перенести в сучасний мобільний телефон. Такі бази дають можливість налагодити оперативний зв’язок через телефон або електронну пошту, а також нагадують настоятелеві про дні народження, іменини, ювілейні дати його пастви, стимулюючи батьківську увагу до неї священика.
За сотні років до створення відповідних державних служб Церква провадила реєстрацію народжень, одружень, похоронів у метричних книгах. Там, де стосунки Церкви й держави визначаються духом партнерства, державні органи реєстрації актів громадянського стану просто використовують у своїх книгах парафіяльні записи про хрещення або шлюб. Комуністичні часи виховали в священиків і мирян мотивовану недовіру до церковних книг реєстрації хрещень і вінчань: відомо, що вони реґулярно перевірялися державними чиновниками, а інформація з цих книг використовувалася для переслідувань за віру тих, чиї імена фіґурували в церковних документах. З іншого боку, запис до церковних метричних книг рятував людей від смерти під час останньої війни. Кілька священиків було страчено німцями за те, що хрестили євреїв. Тому ще раз мушу нагадати: право ведення церковних метричних книг належить виключно настоятелеві, їх перевірку повноважні проводити особисто єпархіяльний архиєрей і декан, а більше ніхто не має права знайомитися з цими книгами.
Реєстрація хрещень і шлюбів має обов’язковий характер. І ці записи потрібні не лише Церкві. Трапляється, хоч і не часто, що виписки з церковних метричних книг замінюють втрачений державний документ. А часом у нас  просять довідок для вступу до церковних вищих шкіл, для вінчання в іншій Церкві, для одержання громадянства в арабських країнах. Для нас же самих метричні книги – незамінний вимір динаміки життя Церкви, підстава для планування майбутнього розвитку громад і джерело відомостей про наших вірних, які часто ще не залучені до активного парафіяльного життя.
Складніше з книгами обліку похоронів. Відправа чину похорону в храмі є в нашому реальному побуті рідкістю. Записувати відомості про спочилого надворі, коли чекає катафалк і довкола плачуть родичі, практично неможливо. В усякому разі, це могло б виглядати неповагою до оточення. Не знаю, чи реальне нині запровадження цих книг. Хоча колись вони, безперечно, мали свій сенс.
Найбільшою проблемою Православної Церкви в посткомуністичних країнах є збереження церковної спільноти. Масовий прихід до Церкви після падіння комунізму залишив у парафіях вельми слабкі сліди. Хтось із російських архиєреїв говорив, що після 1000-літнього ювілею хрещення Руси мільйони людей прийшли до Церкви, а радше “пройшли крізь Церкву”. Зрозуміло, є серед тих мільйонів вічні шукачі, які просто нездатні зупинитися й дослухатися до Христа. Однак більшість залишає активне парафіяльне життя, щойно його розпочавши, з причин суто суб’єктивних. Це і розчарування в новому середовищі, і невміння підтримувати ритм особистого молитовного життя, і брак уваги до себе. Кожна людина потребує уваги й вимагає її. Тож коли вона раптом не прийшла в неділю до храму, а цього ніхто не помітив, коли священик пройшов повз неї, не привітавшись, коли її день народження минув не зауваженим, це завжди породжує розчарування. Дехто має духовну силу перемогти спокусу втечі від байдужого оточення, а більшість і не намагається цього зробити.
У наших невеличких спільнотах не так важко виявляти знаки уваги до кожного парафіянина. Коли кого немає на недільній літургії, це відразу помітно. Поцікавтеся, потелефонуйте додому, розпитайте інших парафіян, ближчих до відсутнього. Практично завжди добрі наслідки дає телефонний дзвінок перед святом із завчасним вітанням і запрошенням на службу. Все частіше можна користуватися електронною поштою, мобільним зв’язком (розсилкою sms).
На жаль, мало де на Сході України зберігся звичай відвідин родин зі свяченою водою. Кожен же, хто стикався з цією традицією, знає, наскільки вона сприяє налагодженню тісніших стосунків між парафіянами й настоятелем. Варто шукати й сьогодні форм здійснення реґулярних пастирських відвідин родин парафіян на Йорданські свята, не виправдовуючи себе зміною способу життя й взаємним відчуженням людей. Ми ж бо й покликані протистояти цим процесам.
Діяльність парафіяльної канцелярії досить точно відображає активність пастирської праці, організує її, забезпечує її ритм і поступальність. Десь є можливість відвести під канцелярію цілу кімнату, десь вона сполучена з кабінетом настоятеля, десь це просто куточок у недобудованому храмі. Але скрізь має бути місце для офіційного прийняття настоятелем і титарем відвідувачів, що працює за затвердженим настоятелем розкладом. Хай це буде лише година на тиждень – однак щотижня в один і той самий день і час канцелярія має бути відкритою, а в ній має чергувати настоятель.
Крім сейфу з печаткою та статутом парафіяльної громади церковна канцелярія могла б уже мати телефон (очевидно, це може бути водночас мобільний телефон настоятеля), комп’ютер із виходом у мережу та принаймні кілька необхідних тек для паперів. Зрозуміло, що священикові найчастіше не до упорядкування паперів. Однак безлад у паперах обертається ще більшими витратами часу й енерґії, змушуючи годинами шукати необхідний лист або платіжну відомість. Тому навіть найбідніша громада без власних приміщень повинна мати теки для вхідних і вихідних паперів. При цьому вихідні папери датуються й нумеруються.
Засідання парафіяльної управи можуть стати неабиякою підтримкою для настоятеля – у цьому переконався кожен, хто зважився їх проводити реґулярно. Але важливо не обмежуватися усними неформальними нарадами. Варто не покладатися на пам’ять і документувати найважливіші наслідки кожного з засідань. Не йдеться про детальний запис того, хто що сказав і як точилися дискусії. Вказуються дата, присутні, що слухали, що ухвалили, підпис настоятеля й секретаря – і цього цілком досить. Однак протоколи управи стануть стимулом до планомірного здійснення проєктів пастирського служіння. Особливо, коли кожне засідання починатиметься з пригадування ухвал попереднього. І, звичайно, приймаючи ухвалу, треба визначити відповідального за її виконання й термін виконання.
Взагалі, планування роботи парафіяльної громади є в нас і досі слабким місцем. Здається, досить того, що нас дисциплінує церковний календар. Немає що говорити, Типікон чітко визначає пріоритети в парафіяльному житті. Багато хто з нас має зручні щоденники для священиків, які друкує останніми роками львівське видавництво “Свічадо”. Запис про свято чи день пам’яти святого займає в них лише частину сторінки. А скільки ще лишається вільного місця на сторінці – і часу, символічно позначеного цим місцем!.. Чи завжди ми раціонально його використовуємо?
Електронний або паперовий щоденник – необхідна деталь канцелярії та побуту настоятеля. Ясна річ, ніхто не спланує похорону, котрий може зруйнувати найчіткіші плани. Але можна передбачити, що похорони правляться все ж близько полудня, а не вранці чи ввечері. Тож і зустрічі, відвідини установ, шкіл, лікарень, катехизацію парафіян можна просто призначати на інший час.Авто      Здається, вже з 1993 р. в єпархіяльній консисторії прийом відвідувачів провадиться двічі на тиждень, у середу й суботу з 12.00 до 17.00. Це автоматично визначає час зустрічей із відвідувачами й орієнтує парафіяльні канцелярії на вибір свого графіку праці. Очевидно, субота як вільний для більшості парафіян день у кожній громаді є природно найінтенсивнішим для позалітургійних заходів. А от середу варто звільнити, щоб у разі потреби можна було б у цей день відвідати Харків.
Що варто планувати насамперед? Очевидно, участь у загальноєпархіяльних заходах: польових богослужіннях, вшануванні державних і національних свят, прощах. Але разом із тим я б радив визнати пріоритетними навчальні заняття різних видів (катехизація дорослих, недільна школа для дітей, гуртки вивчення Біблії тощо) та доброчинні акції. Останнє особливо важливе нині, коли економічна криза боляче зачепила багатьох співвітчизників. Кожна парафіяльна громада може взяти під опіку дитячий будинок, лікарню, будинок ветеранів праці, притулок для бездомних і безпритульних дітей. Досвід допомоги постраждалим від повені в Прикарпатті показав, що ми можемо розраховувати не лише на наших парафіян, а й на багатьох людей з-поза церковної огорожі, які приносили до громад старий одяг, непотрібні речі, а часом гроші, продукти. Місією наших сестрицтв має стати збирання й розподіл цієї допомоги серед тих, хто потребує. Гріх давати гроші шахраям і пиякам як заохоту до паразитування на довірливості людей. Та обов’язок громад – шукати способи ефективної допомоги грішми й уживаними речами тим, хто цього потребує. А така доброчинна праця вимагає планування, організації, визначення відповідальних. І, звісна річ, благословення й духовної опіки настоятеля.
Складання бюджету – відповідальна й необхідна наука сучасної парафії. Вірячи в Божу ласку й допомогу доброчинців, ми маємо розраховувати лише на власні сили, на наявні в парафії кошти. Цих коштів небагато. Ми загалом знаємо напрямок витрат, але брак фінансового досвіду й культури планування можуть спричинити хаотичні та непродуктивні витрати. Витративши трохи часу на опанування азів бухгалтерської науки, на упорядкування різних напрямків фінансування, ми можемо зрештою уникнути помилок. А ще важливо, зберігаючи вирішальний голос за настоятелем, розв’язувати всі фінансові проблеми колеґіяльно. Мабуть, скрізь, де цього не робилося, рано чи пізно виникали проблеми й непорозуміння, які доводилося болісно та довго залагоджувати.
У зв’язку з цим варто звернути увагу на необхідність відкритого інформування громади про витрати. Погляньте на газети наших Церков у Канаді й США. Значна частина їхньої площі йде на перелік пожертв – навіть коли вони становлять кілька доларів. Так само на соборах оприлюднюються й витрати. Навряд чи є виправданням скромні масштаби наших витрат і острах перед податковою інспекцією. Ми просто не вміємо збирати й рахувати гроші. Адже, легковажно замовчуюючи фінансове життя громад, ми втрачаємо потужний стимул для додаткового фінансування. Кожна звичайна людина набагато охочіше допоможе грішми, знаючи, куди й як їх збираються витратити. Тим більше, що довколишнє життя так привчило нас боятися розкрадання пожертв.
Настоятель зобов’язаний здійснювати контроль за парафіяльними установами – навіть коли їх зовсім мало: управа, може, ще братство, крамниця. Але й адміністративна підпорядкованість громади єпархіяльній консисторії зобов’язує останню до реґулярного контролю громад. Формою цього контролю є звіти настоятеля та візитації архиєрея або декана. Канонічна візитація – це не просто відвідини громади з нагоди храмового свята. Це швидше ревізія, яка передбачає знайомство зі зберіганням Святих Таїн, мира, антимінса, станом вівтаря й храму, а також веденням метричних книг і парафіяльної документації. Такі візитації – неодмінна частина церковного, єпархіяльного життя. Це треба розуміти, сприяючи їхньому проведенню.
Здійснення настоятелем своїх повноважень адміністративного очолювання парафії може спричинити згіршення і парафіян, і самого настоятеля. Це трапляється не тільки тоді, коли настоятель недбало виконує свої обов’язки та демонструє байдужість до справ парафії, але й коли організаційні аспекти його служіння набувають самодостатнього характеру, втрачають молитовну основу та євангельське спрямування.
Гідне управління парафією – перспективна сфера моральної віднови спільноти. Адже лідер громади власним прикладом і активним залученням до парафіяльного життя інших здатен впливати на систему пріоритетів вірних, на повсякденний устрій їхнього життя. Тим важливіше неухильне дотримання засад, нехтування якими обертається в суспільному житті кризами й конфліктами: вірности слову, чіткости й пунктуальности у виконанні запланованого. Ніякими проповідями не виправити втрат, завданих нашими забудькуватістю, запізненнями, довільним кореґуванням планів.
Інформативне життя нашої єпархії є досить насичене. Ми маємо добрий, стабільний контакт із двома газетами: “Наша віра” й “Успенська вежа”. Оновлено єпархіяльну веб-сторінку, яка вже почала працювати за адресою http://uapc.org.ua/ й невдовзі дублюватиметься за більш відомою адресою www.uaoc.org.ua . Треба за це подякувати насамперед секретареві консисторії Дмитрові Шаповалову, а також харківським парафіянам, які клопоталися про оновлення сторінки, подавали свої поради. Невдовзі має активніше запрацювати особиста сторінка єпископа. Її проєкт уже можна оглянути за адресою www.bishop.kharkov.ua Буду вдячний за поради стосовно її вдосконалення. Завдяки заступникові голови Харківського крайового братства Віталієві Липинському запрацювала ще з вересня розсилка новин, яка нині охоплює настоятелів і парафіян з більшої половини наших громад. У Gmail  розташовано кілька наших фотогалерей. З часу минулого собору відкрили свої веб-сторінки Покровська парафія м. Боярки, Свято-Володимирська парафія м. Кіровограда, Різдво-Богородична парафія м. Києва.
Але ефект праці в інформаційному просторі для пересічної парафії все ще невеликий. Лише окремі священики мають власну електронну адресу й виходять в “Інтернет”. І це тоді, коли в особі о. Якова Кротова ми маємо такий чудовий приклад динамічної й ефективної присутности священика в мережі.
Кілька років тому електронна адреса, веб-сторінка виглядали для православної парафії, тим більше сільської, де й телефона часто не було, як розкіш. Нині це – деталь побуту, не менш важлива за стільничковий телефон, який, здається, вже опанували всі наші отці й більшість парафіян.
Я пропоную соборові зобов’язати всіх настоятелів парафій протягом цього року відкрити власні електронні адреси й навчитися реґулярно, бажано щодня, користуватися електронними скриньками. Це дозволить нам позбутися ще й досі наявної психології відмежованости парафії й фатального для громади замикання її у власних проблемах.
Крім того, пропоную вважати обов’язком кожної громади негайно по проведенні заходу, неодмінно того самого дня, переслати інформацію про нього до єпархіяльної пресової служби. Не варто розглядати таку інформацію як саморекламу. Досвід активної присутности парафії в світі необхідно поширювати для залучення до суспільних проєктів інших громад, для діяльного використання нами неоціненного потенціялу жертовности, котрий мають наші вірні.
Господь звертається через апостолів до кожного з нас, нагадуючи: “Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас, і вас настановив, щоб ішли ви й приносили плід, і щоб плід ваш зостався” (Ін. 15:16). Нехай же наша парафіяльна праця буде організована так, щоб плід нашої християнської ревности був рясним і стійким до негод.
Виступили в обговоренні прот. Ігор Литвин (Полтава), о. Олег Козуб (Циркуни), о. Дмитро Присяжний (Боярка), прот. Сергій Підтягин (Красний Луч), прот. Іван Лещик (Миколаїв).
УХВАЛИЛИ: Освячений Єпархіяльний Собор ухвалює:
1. Налагодити реґулярну працю парафіяльних канцелярій і визначити щотижневий графік праці.
2. Дбати про проведення й документування засідань парафіяльних управ.
3. Забезпечити планування парафіяльних заходів і формування бюджету.
4. Настоятелям парафій відкрити власні електронні адреси.
5. Деканам контролювати належне ведення метричних книг.
6. Оперативно інформувати пресову службу єпархії про події в парафії.
7. Вважати пріоритетною доброчинну допомогу парафіяльної громади тим, хто потребує. Стимулювати утворення сестрицтв і здійснення ними доброчинної допомоги.
8. Вимагати пояснення від митр. прот. Миколая Філіпова (Олександрія) про перешкоджання візитації парафії.
9. Уповноважити приймати членів парафії та виключати з парафії  парафіяльну управу. Відобразити це в статуті.
СЛУХАЛИ: 3. Доповідь прот. Віталія Зубака (Харків) “Літургійна однозгідність життя єпархії”.
Християнське богослужіння – складний онтологічний комплекс, що поєднує в собі велику кількість значущих, а отже, обов’язкових компонентів, які не просто символізують, а уособлюють чи навіть уприсутнюють ті Божественні реалії та явища, що позначають собою. Богослужіння – як ікона; ідея образу й подоби відображена в ньому з максимальною повнотою, виявлена в кожному компоненті: місце виконання – храм (його зовнішнє та внутрішнє оформлення); виконавці богослужіння – священнослужителі – особи, які через прийняття особливого таїнства були наділені Божою благодаттю священства; церковні обряди, священнодії, жести, що їх виконують за допомогою спеціальних освячених предметів та речовин. Богослужіння триває в особливому часовому вимірі, тут кожен день року, тижня, кожна година доби має присвяту, свій неповторний зміст, відображений у богослужінні.
Слово (молитви, виголоси, піснеспіви, читання) супроводжує кожну богослужбову дію: доповнює, пояснює, наповнює змістом. Чи не найсуттєвішим аспектом є богослужбовий канон, усталений церковною традицією. В Україні від часів св. Феодосія Печерського († 1074) уживався т. зв. Студитський Типікон (від царгородського монастиря св. Теодора Студита, а від 15 ст. його замінив Єрусалимський Типікон (з Лаври св. Сави б. Єрусалиму). Рукописні Типікони мають назву Устав, або “Око церковноє”. Типікон спершу друкувався окремими частинами, в кінці богослужбових книг (т. зв. Маркові глави), а далі з’явився окремим відбитком скорочено у Почаеві 1766 р. Повний Типікон під назвою “Устав Церковного ПЂнія” з’явився там само (1780). На західноукраїнських землях систематичний виклад Типікон видав Я. Досковський у Перемишлі (1852, дальші вид. 1870, 1903) та О. Микита в Ужгороді (1890, 1901). Останньою фундаментальною спробою укласти найближчий до української традиції на думку сучасних богословів є “Типік Церкве Руско-Католіческія” І. Дольницького (1899), котрий, хоча й не позбавлений окремих недоліків, може на сьогодні вважатися за зразок уставного правильника. За його вказівками виходять щорічні церковні устави, що їх звичайно друкують окремим відбитком або в календарях.
Усі ці складові богослужіння, співдіючи, творять той містичний комунікативний акт, що його визначає зв’язок “Бог – людина”.
Богослужіння давнє, як сама Церква. Однак, незважаючи на модифікації первіснохристиянської основи церковного обряду, численні етнокультурні нашарування, богослужіння залишається найбільш консервативним аспектом християнської релігії, що пильно зберігається та ретельно відтворюється. Воно – сучасне й архаїчне одночасно – дозволяє перебувати в духовній злуці із сотнями попередніх поколінь християн, забезпечуючи таким чином позачасову єдність Христової Церкви.
Виконання богослужіння, участь у ньому вимагає уважної й серйозної підготовки як від священнослужителя, так і від мирянина. Складний і важливий внутрішній зміст, прихований за зовнішньою формою богослужбового дійства, уповні відкривається для тих, хто усвідомлює значення та доцільність кожного його компонента. Знання богослужіння дозволяє зайняти позицію активного співучасника подій, які щодня відбуваються в храмі.
А проте очевидною є проблема, пов’язана із відсутністю уніфікованих перекладів богослужбових текстів та уставних правил, а що найгірше – добровільною відмовою окремими священниками служити одностайно, що часто буває викликано бажанням зробити службу оригінальною чи несхожою на богослужіння інших отців.
У 20-ті роки на Наддніпрянській Україні, зокрема в Харкові,  розгортається видання богослужбових книг (у перекладах митрополита Василя Липківського, архієпископів Олексія Дородницького та інших священиків УАПЦ). Цей перший комплект богослужбових текстів був дуже неповний, однак став підвалиною українізації обряду у ХХ ст.
Набагато вагомішим став другий комплект богослужбових книг, що його підготувала варшавська школа перекладу, лідером якої був Олександр Лотоцький. Ті видання багато в чому можуть бути взірцем для сьогоднішніх перекладачів, насамперед Октоїх та Служебник, видані з благословення митрополита Польської Православної Церкви Діонісія.
Третій етап – це діяльність УАПЦ в Західній Європі, зокрема в Німеччині, по другій світовій війні, пов’язана з ім’ям нашого земляка професора Івана Власовського. Ці традиції продовжувалися в українських церквах діаспори.
На сьогодні маємо багатий досвід УГКЦ, в якій, проте, також існують два основних напрямки перекладу богослужбової літератури – один, пов’язаний із діяльністю кола патріарха Йосипа Сліпого, та другий, репрезентований діяльністю отців-василиян, найближчий до традиції варшавської школи та перекладів УАПЦ 20-х років.
також переклади, здійснені за останні роки представниками Київського Патріархату.
У перекладах українською мовою богослужбових текстів, як і перекладах Святого Письма, борються різні, часом протилежні тенденції: тенденція до спрощення, наповнення тексту просторіччям (наприклад, “Батьку” – в молитві “Отче наш”), точний філологічний переклад безпосередньо з  грецької мови, що є важким до читання, а головне – до співання під час служби; тенденція до архаїзації, збереження й культивування церковнослов’янських форм, що нібито забезпечують урочистість і піднесеність конфесійного стилю.
Зрозуміло, що вся ця різноманітність шкіл перекладу богослужбових текстів породжує небезпечну на сьогодні строкатість, уможливлюючи навіть таку ситуацію, коли священик виголошує один прокимен, а хор відспівує йому зовсім інший текст. Відомі вам усім і інші різночитання, пов’язані з різними перекладами, скажімо, “в миру Господові помолімось” та “в спокої Господові помолімось”, “від Отця рожденного” та “від Отця нарожденного”; “дякуємо” та “благодаримо”; “плоть” – “тіло”; “приємна” – “благоприємна” – “благоприйнятна”; “за багатьох” – “за многих”; пам’ять “вшановуємо” – “творимо” – “звершуємо” тощо.
Отож, якщо на початку четвертого відродження в парафіях УАПЦ не було іншого виходу, як користуватися самоперекладеною богослужбовою літературою або запозиченою з української діаспори, то на сьогодні не можна говорити про дефіцит богослужбової літератури українською мовою. Також в цей перехідний період часто використовувалася російська довідкова література для вирішення складних питань парафіяльного устрою, більшість з яких регламентувалася указами місцевих консисторій, а деякі синодом російської церкви.
1995 року УАПЦ започаткувала практику розв’язання складних уставних питань на зборах східноукраїнського духовенства з подальшим благословенням для виконання правлячими архієреями (йдеться, наприклад, про відокремлення таїнства покаяння від причастя та ін.). Так, в “Ухвалі зборів духівництва УАПЦ Східної України” 1995 року наголошено, що “національні особливості російського православ’я – церковнослов’янську богослужбову мову російського ізводу, московські облачення, спосіб відправлення окремих богослужбових чинів, особливе шанування російських подвижників православ’я і святинь – можна допускати на певний перехідний період у конкретних східноукраїнських парафіях з перспективою поступового звільнення від них. Основою цих обрядових змін має бути праця спеціяльної богословської комісії для Східної України, котра мусить опиратися на практику українського обряду доби Петра Могили з врахуванням досвіду сучасних зарубіжних Православних Церков”. АвтоОтож, саме вітчизняна традиція має стати головною для щоденного служіння пастирів Харківсько-Полтавської єпархії. Однак на сьогодні, керуючись уставними рекомендаціями МП, значна кількість священиків запроваджує на своїх парафіях “запозичені” церковні практики. Так дехто використовує на Великдень червоні ризи тільки тому, що цей колір зазначений в щорічному випуску “богослужбових указаній” видання московської патріархії. Натомість про звичай вживати в українському обряді ризи вишивані білі або золоті в календарі не записано. Але якщо ми бездумно будемо виконувати усе з “богослужбових указаній”, то можемо прийти до святкування відомих тільки в Росії місцевих святих, російських свят на честь Казанської ікони Божої Матері та інших місцевих ікон, імператорської сім’ї та ін. УАПЦ користується православним українським обрядом, про який можемо прочитати в типіконі Дольницького, де даються вказівки щодо відправ у порівнянні. Базою при цьому служать Львівський та Грецький типики, Церковне Око. Читаючи “Настільну книгу церковнослужителя” прот. Сергія Булгакова, знаходимо там описи відмінностей обряду, які, за його словами, допускаються в деяких єпархіях “Запада и Юга России”, – власне саме вони становлять специфіку вітчизняного обряду, однак їх не слід плутати із порушенням узаконених церквою богослужбових текстів та уставних правил.
Робота щодо усталення цих текстів провадилася в УАПЦ протягом 1990-х років. Особливо це стосувалося діяльності архієрейського собору, котрий як вища духовна влада в Церкві мав би цілком зосередитися на суто духовних проблемах, що потребують розв’язання: уніфікації обрядового життя, визначення переліку дозволених до вжитку українських перекладів богослужбових книг, канонізації святих, упорядкуванню українських святців і церковного календаря, опертого на місцеві традиції. На засіданні архієрейського собору від 27 лютого 1997-го року було створено Літургійну комісію, покликану дбати про однозгідність і відповідність вимогам візантійсько-українського богослужбового уставу церковних богослужбових книг, використовуваних УАПЦ, перевірку правильності перекладів грецьких і церковно-слов’янських богослужбових текстів українською мовою, організацію здійснення цих перекладів, налагодження контактів із перекладацькими та богословськими осередками інших Церков східного обряду для узгіднення тексту богослужбових книг, координацію видання церковних книг єпархіями та парафіями УАПЦ.
Власне, потреба заснування такої комісії зумовлювалася розумінням руйнівної ролі співіснування в Церкві різних текстів перекладу Святої Літургії українською мовою. Для унормування літургійного життя й узгодження текстів Святої Літургії, що вживаються різними Церквами візантійсько-українського обряду слід відмовитися від нових перекладів, не узгоджених між Літургійними комісіями різних українських Церков, та залишити у вжитку тільки переклад, вже затверджений трьома предстоятелями Українських Церков у діаспорі.
Таїнство Євхаристії, звернене до вірних усіх часів і народів. Зберігаючи таїнственний зміст Євхаристії, Свята Апостольська Православна Церква завжди намагалася сприяти його осягненню культурами різних епох і національних традицій через текст Святої Літургії.
У міру інкультурації православ’я в життя болгарів, македонців, сербів, українців, білорусів, росіян, а протягом певного часу також румунів, ці народи виробили різні мовні редакції тексту Святої Літургії. Крім того, текст Святої Літургії протягом IV-XVII ст. зазнав певних змін і в Східних Церквах з грецькою мовою богослужіння: Константинопольській, Олександрійській, Антіохійській, Єрусалимській.
Тому існують видимі розбіжності поміж церковнослов’янськими перекладами Святої Літургії, що поширювалися в Київській митрополії протягом X-XVII ст. Після ж підпорядкування Київської митрополії Московському патріярхату 1686 р. українські церковні книги були витіснені книгами московського друку, істотно зміненими в редакції синодального періоду.
Відновлення автокефальної Української Православної Церкви та відродження автентичної візантійсько-української богослужбової традиції набуло в ХХ ст. різних канонічних форм. Але всі вони були пов’язані з намаганням відновити штучно перерваний природній розвиток українського православ’я, використовуючи новітній досвід служіння Христової Церкви в світі. Поряд з церковнослов’янською мовою, поступово витісняючи її, входить до богослужбового вжитку сучасна українська літературна мова.
Унормування української богослужбової мови виявилося, однак, вельми непростим з огляду на чужинецьке панування в Україні, встановлення большевицького богоборницького режиму та вироблення різних лінґвістичних шкіл у підсовєцькій Україні та в діяспорі.
Крім того, кілька тисяч православних парафій в Україні досі зберігають належність до чужоземної Московської Патріярхії та відповідно візантійсько-російський обряд і виконані в його традиції переклади русифікованою церковнослов’янською мовою. Після літургійної реформи, започаткованої II Ватиканським собором Католицької Церкви, українські греко-католики створили власні переклади церковних книг сучасною українською літературною мовою, зіперті на богослужбову традицію Української Греко-Католицької Церкви. Ці книги через брак власних видань також почали подекуди використовуватися в православних парафіях.
Співіснування різних перекладів церковних богослужінь, часом з відмінними богослужбовими рубриками, деякими відмінностями в обрядовій практиці становить реальну небезпеку таїнственній єдности Помісної Церкви. Налагодження стабільного канонічного церковного життя згідно з православним богослужбовим уставом неодмінно передбачає вироблення уніфікованих перекладів церковних книг, а насамперед тексту Святої Літургії.
Саме тому Арахиєрейський собор Української Автокефальної Православної Церкви 26 лютого р.Б.1998 ухвалив прийняття єдиного літургійного тексту всіма парафіями.  В ухвалі говориться:Авто”Благословляємо в усіх храмах Української Автокефальної Православної Церкви, де Служба Божа відправляється українською мовою, протягом 1998 р. залишити у вжитку текст Святої Літургії Василія Великого, Іоана Золотоустого та Григорія Двоєслова в перекладі “Служебника” 1963 р., виданого з благословення високопреосвященніших митрополитів Іоана (УПЦ в США), Іларіона (УГПЦ в Канаді), Ніканора (УАПЦ на еміґрації) з окремими редакційними виправленнями згідно до доданого тексту. Інші переклади Святої Літургії українською мовою дозволяється вживати не пізніше Різдва Христового 1998-1999 р.
Відтепер для богослужбового і приватного вжитку допускається єдиний переклад тексту молитви “Отче наш” українською мовою згідно з цим виданням “Служебника”: “Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться iм’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небi, так i на землi. Хлiб наш насущний дай нам сьогоднi, i прости нам провини нашi, як i ми прощаємо винуватцям нашим; i не введи нас у спокусу, але визволи нас вiд лукавого. (Якщо священик, виголошує: Бо Твоє є Царство, i сила, i слава, Отця, і Сина, і Святого Духа нинi, i повсякчас, i на вiки вiчнi.) Амiнь”.
Як основа для упорядкування перекладів змінюваних частин тексту Святої Літургії (прокименів, алилуяріїв, причасних, святкових антифонів) та інших богослужінь пропонується “Псалтир”, виданий з благословення високопреосвященнішого митрополита Полікарпа Сікорського 1947 р. в Мюнхені”.
На жаль, відцентровий рух єпархій в Українській Церкві викликав паузу у цій практиці, що триває й  донині. Однак це не означає, що потреба використання уніфікованих текстів також була скасованою. Навпаки, в умовах теперішньої дійсності, коли Московська Патріархія активізувала зусилля до знищення будь якої автономності української частини своєї Церкви, розгортається політична криза в Україні, набуває гостроти криза в міжнародних стосунках, а головне – кризовий стан, в якому співіснують різні гілки українського православ’я, потреба єдності відчувається надзвичайно гостро. Задля виживання в цих умовах нашим парафіям важливо гуртуватися, відчувати себе Церквою, котра становить собою  співприсутність у Христі, а відтак єдиними мусять бути і всі вірні – священнослужителі та миряни. Найвища реалізація Церкви – гуртування довкола євхаристійної чаші – престолу, однодумність у молитві.
На жаль, співучасть громад  та священослужителів у спільних богослужіннях  показує далеку від ідеальної практику відправ уставних богослужінь. Строкатість, різноманітність використвуваної літератури, своєрідна манера відправи деяких священнослужителів викликає подив і інколи справляє відштовхуюче враження. Інколи можна побачити, як священнослужитель, намагаючись у такий спосіб виглядати оригінальним, інколи младостарствує, вважаючи що без його богослужбових експериментів миряни не здатні оцінити глибину божественної літургії та інших служб.
Відомі негативні відгуки львівських братчиків, які відвідали один із слобожанських храмів та були спантеличені  побаченим: настоятель, часто-часто розхитуючись з боку в бік, наче маятник, у шаманській манері щось вичитував церковнослов’янською мовою. Очевидно, що у наведених випадках не йдеться не тільки про те, щоб використовувати уніфікований текст богослужіння, але й про елементарне улягання постановам про використання української мови як богослужбової. Іншим прикладом позаканонічної діяльності може слугувати вичитування вголос таємних молитов, котре створює “специфіку” окремих парафій і також шкодить відчуттю церковної єдності, бо ж відразу звертає на себе увагу представників інших громад.
Що ж можна зробити, аби кожен вірний, відвідавши будь який з храмів УАПЦ, відчув себе в рідній церкві? Відповісти на євангельський заклик до однодумності, приводячи до ладу богослужбову літературу та обрядові звичаї. Безперечною є потреба відновити працю Літургійної комісії для узгодження богослужбової літератури, але головне – дійти згоди щодо розуміння потрібності однакового служіння. Тож на сьогодні логічним видається запропонувати усім священикам Харківсько-Полтавської єпархії пильнувати вимог документів, які існують на сьогодні; користуватися виданими УАПЦ богослужбовими текстами, що ґрунтуються на типіконі Дольницького та мають благословіння предстоятелів Української церкви у Бавндбруку. Пропоную також від  імені собору звернутися до правлячого архієрея з пропозицією утворити літургічно-богословську комісію та видавати спеціальний обіжник для того, щоб усі священики парафій Харківсько-Полтавської єпархії однаково правили богослужіння.
УХВАЛИЛИ: Освячений Єпархіяльний Собор ухвалює:
1. Дбати про упорядкування богослужбового життя єпархії відповідно до чинних ухвал Архиєрейського собору та зборів східноукраїнського духовенства.
2. Створити Єпархіяльну літургійну комісію.
3. Затвердити положення про Літургійну комісію Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ.
4. Згідно з Положенням про Літургійну комісію Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви обрати Літургійну комісію в такому складі:
Прот. Віталій Зубак.
О. Йосиф Дрекало (голова).
Олена Стефанова.
Положення про Літургійну комісію Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви
1. Літургійна комісія  (далі – Літургійна комісія) є консультативним і експертним органом Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ).
2. Літургійна комісія створюється указом єпархіяльного архиєрея за рішенням єпархіяльного собору та діє у відповідності до канонічного права Православної Церкви, Статуту Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви (оновленої) і Статуту консисторії Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви.
3. Літургійна комісія канонічно підлягає єпархіяльному архиєрею, діючи при консисторії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ.
4. Літургійна комісія покликана дбати про однозгідність і відповідність вимогам візантійсько-українського богослужбового уставу церковних богослужбових книг, використовуваних Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ, перевірку правильності перекладів грецьких і церковно-слов’янських богослужбових текстів українською мовою, організацію здійснення цих перекладів, налагодження контактів із перекладацькими та богословськими осередками інших Церков східного обряду для узгіднення тексту богослужбових книг, координаціЇ видання церковних книг.
5. Керівництво працею  Літургійної комісії  здійснює Голова  Літургійної комісії, котрий призначається з числа клириків Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ і репрезентує  Літургійну комісію перед церковною та світською владою, стверджує рішення  Літургійної комісії власним підписом.
6. Секретар  Літургійної комісії провадить поточну документацію, веде протоколи засідань та листування, оформлює рішення й висновки  Літургійної комісії, формує архів Літургійної комісії. Секретар  Літургійної комісії призначається з числа вірних Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ указом єпархіяльного архиєрея за рекомендацією голови  Літургійної комісії.
7. До складу Літургійної комісії входять богослови-повноважні члени Літургійної комісії, редактори, перекладачі, експерти, технічні працівники, призначувані з числа клириків і мирян УАПЦ указом єпархіяльного архиєрея за рекомендацією голови  Літургійної комісії.
8. Офіційне схвалення Літургійної комісії є обов’язковим для церковних книг, використовуваних за богослужіннями Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ. Богослужбові книги й рукописи, що з’явилися до утворення Літургійної комісії, в міру видання офіційно схвалених текстів повинні вилучатися з парафіяльного вжитку й передаватися до бібліотек і архівів.
9. Офіційне схвалення богослужбових книг здійснюється на засіданні  Літургійної комісії, фіксується в протоколі й вноситься до рукопису книги словами “Схвалено Літургійною комісією  Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви” та підписом Голови Літургійної комісії.
10. Юридична адреса Літургійної комісії: Свято-Дмитрівська церква Полтавський шлях 44 Харків 61052.
СЛУХАЛИ: 5. Повідомлення о. Григорія Ганзія про вихід з клиру Харківсько-Полтавської єпархії через незгоду з богослужбовою традицією УАПЦ.
УХВАЛИЛИ: Повідомлення о. Григорія Ганзія прийняти до відома.
СЛУХАЛИ: 6. Про вшанування 300-річчя битви з московським військом під Полтавою.АвтоУХВАЛИЛИ: XVIIІ єпархіяльний собор Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви запрошує спільноту УАПЦ взяти участь у вшануванні 300-річчя битви з московським військом під Полтавою 4 липня 2009 р. Організацію доручити парафії вмч. Юрія Переможця (м.Полтави). Після відправи Заупокійної Служби Божої в Свято-Юріївській парафії провести хресний хід і відправити панахиди на полі битви.
СЛУХАЛИ: 7. Про відзначення 20-річчя відновлення УАПЦ в Україні.
УХВАЛИЛИ: XVII єпархіяльний собор Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви рекомендує
1. Вшанувати в парафіяльних громадах 20-річчя відновлення УАПЦ в Україні на свято Преображення Господнього, 19 серпня 2009 р.
2. З нагоди 20-річчя відродження УАПЦ рекомендується провести урочисті академії в парафіяльних громадах.
3. 20-23 серпня 2009 р. провести ювілейну єпархіяльну прощу до Зарваниці.
СЛУХАЛИ: 8. Обрання Єпархіяльної Ради Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви.
УХВАЛИЛИ: Згідно зі статутом Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви обрати до Єпархіяльну Раду в такому складі:
1. Архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор.
2. Прот. Сергій Підтягин (м.Красний Луч).
3. Прот. Ігор Литвин (м. Полтава).
4. Прот. Валерій Копійка (Київ).
5. Вадим Приходченко (Харків).
6. Яким Савчук (Боярка).
7. Людмила Загорняк (м. Очаків).
СЛУХАЛИ: 9. Обрання Єпархіяльної Ревізійної Комісії.
УХВАЛИЛИ: Згідно зі статутом Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви обрати Єпархіяльну Ревізійну Комісію в такому складі:
1. О. Дмитро Романків.
2. Марія Луговенко.
3. Ольга Усова.
СЛУХАЛИ: 10. Обрання єпархіяльного суду.
УХВАЛИЛИ: Згідно зі статутом Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви обрати Єпархіяльний Суд у такому складі:
1. О. Олег Усов.
2. О. Павло Кущ.
3. О. Станіслав Аштраф’ян.
СЛУХАЛИ: 11. Пропозиція о. Дмитра Присяжного про створення каси взаємодопомоги.
УХВАЛИЛИ: Просити о. Дмитра Присяжного підготувати до засідання єпархіяльної ради проєкт положення про касу взаємодопомоги.

(Переглянуто 42 разів, 1 переглядів сьогодні)