Протокол ХХІІ єпархіяльного собору Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви

(Харків, 14 (1) березня 2012 р.)

ПРИСУТНІ: 43 делегати від парафій, братств, Колеґії Патріярха Мстислава, єпархіяльної бібліотеки, єпархіяльної амбулаторії.

ПРИВІТАННЯ: З привітаннями до собору звернулися представник ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери Юрій Пономаренко, голова Харківської обласної організації ВО «Свобода» Ігор Швайка, заст. голови Львівського крайового братства апостола Андрія Первозваного Володимир Харко. Зачитано привітання від Конґресу Українських Націоналістів.

СЛУХАЛИ: 1. Доповідь о. Володимира Червонникова «Покликання до служіння священика й мирянина та засоби його формування».

Юрій Потикун (Соколове): Високопреосвященіший владико Ігорю!

Преподобні отці!

Шановні брати і сестри!

Навчаючись в колегії патріарха Мстислава я вважав, що наш курс в чотири особи є та буде найменшим курсом за всю історію навчань. Що він є прикра помилка часу. І ось ставши випускником, я бачу курс, кількість студентів в якому менша за наш. Зміна ситуації не відбулась.

Якщо подивитись на нашу Єпархію, бачимо що кількість парафій постійно зростає, а відповідно зростає кількість парафіян.

Я розумію, що штучно священиками та катехитами не становляться, їх повинен покликати Господь. Я на це і не зазіхаю. Я хочу розглянути інший, можна сказати формальний, аспект. Аспект упорядкування процесу по створенню потреби у фахівцях-катехитах та богословах на парафіях.

Давайте подивимось на навчальну сторону діяльності парафій (говорю на прикладі Свято-Успенської парафії с. Соколів). Вона складається з:

  1. Проповіді священика під час недільної та святкових літургій.
  2. Недільної катехитичної бесіди за чаєм.
  3. Індивідуальної духовної бесіди священика, яка теж відбувається, як правило, теж в неділю.

Тобто, ми маємо дотик до парафіянина лише в один день на тиждень, в неділю. Під час цього дотику потреби в додатковому фахівці-катехиті, практично, не існує. Завжди достатньо настоятеля.

На щотижневі богослужіння приходять лише наші постійні та надійні парафіяни, які складають скелет церкви. Але так звані «захожани» або невіруючі члени сімей та сусіди нашого «скелету» (парафіян) на ці навчання не потрапляють.

Господь через священика у Святій Євхаристії здійснює Смисл нашого тижневого життя. Найважливіша наша події тижня – є недільна Свята Євхаристія, є Тіло Христове, з яким ми з’єднуємось або свідками, якого стаємо.

А в чому смисл нашого дня? Понеділка? Вівторка? Четверга? Коли на богослужіння ми не потрапляємо. Яка центральна подія в кожному з цих днів для нашого парафіянина? Де Він, той Вівтар, на який ми кладемо щоденну жертву нашого серця? Кому підпорядковуємо, присвячуємо наш день із своєю працею, вихованням дітей, добрими справами, доланнями духовних та фізичних випробовувань, падіннями?

Святе письмо навчає нас – «коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері». Ми свято виконуємо цю індивідуально, кожному з нас, даровану настанову. Для спрощення назвемо таку молитву келійною.

З того, що Господь поблагословив весілля у Кані Галилейській та с того, що перед цим Господь сказав «і стануть вони одним Тілом», я для себе роблю висновок, що келійна, індивідуальна молитва існує також для Тіла Сім’ї. Висновок такий, що для сім’ї існує єдине «серце» сім’ї, яке належить Господу і яке ми разом з дружиною повинні покласти на жертовник щоденного вівтаря.

Як келійна молитва християнина передбачає його індивідуальну, відверту розмову з Богом, так і сімейна келійна молитва передбачає індивідуальну, відверту розмову з Богом, але вже двох частин єдиного Тіла – чоловіка та жінки разом. Вони (чоловік і жінка) повинні покласти на цей вівтар два серця. І ось ця келійна молитва сім’ї є найважливішою подією дня для цього подружжя. Це та, умовно, «міні»-Євхаристія, коли два в одному, в чистоті єдиного серця, приносять Господу славу і подяку дня, випробовування та падіння дня, покаяння та прощення дня.

Це найважливіша частина дня, якій підпорядковані всі справи дня. Коли ми чекаємо гостей, в сім’ях ми завжди робимо необхідні планування та приготування, звільняємося на цей час від повсякденних важливих та не зовсім справ, прибираємось та відповідно одягаємось. Так і тут. Цей момент в сім’ї найголовніший. Чоловік та жінка, всі діти інші члени сім’ї готують себе до участі в цій події.

Прикладом смислової та змістовної частини цієї події є недільна Літургія, як зразок можна взяти чин «Обідниці», але з проповіддю. Зміст (форма) може бути обрана індивідуально. А ось чотири аспекти смислу назву вголос:

  1. Визнання Господа Бога Головою власної сім’ї та визнання Його всім необхідним для набуття сім’єю та кожним з її членів Божої повноти.
  2. Визнання, що Господь покликав кожного з нас служити один одному, як Він служив нам.
  3. Відкриття кожним з членів сім’ї всіх ран душі, які ми приймаємо один від одного та від інших під час спілкування із світом. Знайдення отрути гріха в цих ранах. Сімейного каяття та прощення один одному та іншим людям.
  4. Сімейне пізнання Божого дотику до кожного з членів сім’ї (молитва, Святе письмо, Боже провидіння та діяння).

Коли я заб’ю руку, то і нога моя відчуває біль. Так і в сім’ї. Наведу приклад, як це може виглядати. За двадцять хвилин перед кожною вечерею вся сім’я відкладає всі свої справи, в тому числі і вечерю, сідає перед родинним іконостасом та приносить на вівтар свої серця у вище перелічених чотирьох аспектах. Потім йде вечеряти і під час вечері ділиться власними роздумами про щойно пережиту розмову з Богом, розмову перед Ним та розмову в присутності Нього.

Моя тема не сімейна церква і дискусію проте, яких рис вона може набувати, розвивати не буду. Я лише наголошую на те, що в сім’ї обов’язково повинна бути найголовніша, найцентральніша подія дня і, що цією подією є зустріч сім’ї у складі всіх її членів, як єдиного тіла (цілого), з Богом.

Моя тема – це нові покликання. Але саме тут в сімейній церкві відбувається щоденна проповідь, як і в неділю в церкві. Цю проповідь, як і в церкві говорить священик, але священик з членів сім’ї і для членів сім’ї. Він звичайно не має того сану, який встановлюється церквою, але місія його саме священська.

Всі члени сім’ї, які щоденно беруть участь у такому сімейному богослужінні вимушено беруть на себе обов’язки проповідників (катефитів та богословів). Як раз тут, в колі сім’ї, серед своїх, де нікого соромитися в умовах любові та підтримки, і з’являються перші зародки майбутніх покликань на служіння Богові, служіння Христовій церкві.

Це потім з’являються домашні церкви, коли дві чи три близьких духом одна до одної сім’ї в якийсь день тижня збираються та служать об’єднану «обідницю» з проповіддю. Проте, саме на цьому служінні Богові сімейні катехити та богослови в перших раз випробовують себе публічно, перед членами інших сімей.

Яка роль священика в цьому процесі? Яка роль приходського священика в процесі ініціації нових покликань до церкви? А відповідно ініціації нових студентів до колегії патріарха Мстислава?

Відповідь: Священик – керівник цього процесу. Священик не тільки той духовний наставник, що просвічує, як повинні духовно жити приходські сім’ї у повсякденному житті. Але й той, що повинен навчати керівників сімей (і чоловіків, і жінок):

–          як та які функції вони повинні нести в сім’ї;

–          що знати, чому та як навчати духовно членів сім’ї;

–          як власним прикладом бути зразком для них.

Священик повинен давати можливість розкритись керівникам сімейний церков, і катехитам, і богословам, на недільних церковних заходах.

Якщо, священик не очолить цього процесу, то у наших молодих Надій просто не буде шансу спочатку спробувати себе в якості проповідника перед сім’єю, а потім перед всією парафією. Тут можуть пригадатись слова: «Бо якщо справді будеш мовчати цього часу, то полегшення та врятування прийде для юдеїв з іншого місця, а ти… …А хто знає, чи не на час, як оцей, досягнув ти царства!»

Я зараз не говорю про студентів для повного курсу навчання. Я зараз говорю про навчання для керівників сімейних церков, домашніх церков, для «правих» та «лівих» рук священиків на приходах, яким в цей період не потрібна вища духовна освіта. Вони її ще не усвідомлюють, а інколи й лякаються. Але їм однозначно потрібна просто духовна освіта. Я говорю про річні курси навчання, про триденні курси навчання, про одноденні курси навчання, про тематичні інтернет-відео мости та конференції із викладачами колегії та духовними пастирями. Іншими словами, я говорю про безпосередній контакт колегії, тобто викладачів та керівників-організаторів з духовно-прагнучими парафіянами.

Таким чином пропоную.

Ініціювати в парафіях під керівництвом настоятелів процес створення умов для проявлення нових покликань в служінні Богові через активізацію діяльності сімейних та домашніх церков, недільних парафіяльних церковних заходів, іншими способами.

Керівництву колегії патріарха Мстислава запропонувати та впровадити ланку конкретних кроків до зближення з активними парафіянами (безпосереднього контакту) в церквах та пошуку серед них нових покликань, залучення їх до навчання в колегії.

Керівництву колегії патріарха Мстислава розробити відповідні програми курсів навчання для керівників сімейних та домашніх церков, організаторів катехитичних заходів при церквах та запропонувати їх парафіям.

Просити архієпископа Харківського та Полтавського УАПЦ високопреосвященишого владику Ігоря включити три вищезазначені напрямки в план роботи єпархії на наступний рік та призначити відповідальних за кожен з них.

УХВАЛИЛИ: Освячений Єпархіяльний Собор ухвалює:

  1. Ініціювати в парафіях під керівництвом настоятелів пошик нових покликань через активізацію катехитичної діяльности, організацію недільних парафіяльних заходів, інших форм навчання.
  2. Колеґії Патріярха Мстислава запропонувати та впровадити зближення з активними парафіянами в церквах та ініціювання нових покликань, пошук абітурієнтів.
  3. Колеґії Патріярха Мстислава розробити відповідні програми курсів навчання для катехитичних заходів при церквах та запропонувати їх парафіям.
  4. Просити архиєпископа Харківського та Полтавського Ігоря призначити відповідальних за кожен з трьох вище перелічених напрямків.

СЛУХАЛИ: 2. Доповідь архиєпископа Ігоря «Місія Харківсько-Полтавської єпархії в творенні єдиної Помісної Православної Церкви в Україні».

Ідея єдиної Помісної Православної Церкви в Україні настільки спрофанована її визиском у суто політичних проєктах, що часом здається непристойним оперувати цим поняттям у сучасних публікаціях. До того ж, політики, які бралися будувати єдину Помісну Церкву, самі зазвичай найбільш спричинялися до поділу суспільства. А пропоновані ними проєкти стимулювали все глибші й глибші протистояння між різними церковними юрисдикціями.

Тим не менше з цих політичних середовищ лунало найбільше несправедливих образ, безпідставних звинувачень, брутальних наклепів на адресу нашої єпархії. Її незалежна позиція викликала лють у осіб, вихованих у дусі зверхньо-матеріялістичного ставлення до Церкви. Ці особи виключали саму можливість того, що в конфліктній ситуації може мати рацію мужня меншість, а не пристосовницька більшість.

1992 року нам закидали протидію новоствореній «УПЦ-КП» президента Леоніда Кравчука, покликаній стати державною церквою в посткомуністичній Україні.

1995 року потай від нас Рада з національної безпеки й оборони за сприяння президента Леоніда Кучми проголосила нове об’єднання – «УАПЦ-КП». Нас почали ганьбити за ухиляння від вступу до нього.

Протягом 2000-2003 рр. нашу єпархію намагалися втягти до розколу, організованого з метою запобігти підпорядкуванню УАПЦ громадянинові США.

«Помаранчева» влада 2005 р. легко піймалася на гачок шахрайських обіцянок об’єднання УАПЦ та УПЦ-КП в єдину Помісну Церкву й забезпечила юридичний захист для бородатих рейдерів, котрі 4 лютого 2005 р. увірвалися в нашу київську Патріярхію, захопили її, а потім спробували підпорядкувати собі парафіяльні громади.

Невдовзі мине двадцять років із часу початку наймасштабнішого з «об’єднавчих» експериментів, проведеного президентом Леонідом Кравчуком і його оточенням. За цей час поряд із нащадками Київського екзархату РПЦ – УПЦ-МП та УПЦ-КП – й збереженою частиною УАПЦ утворилися самодостатні релігійні об’єднання Мефодія Кудрякова й Мойсея Кулика, групи громад, що ідентифікують себе як «Істинно-Православна Церква», «Російська Православна Церква за рубежем». Уламки розколу 1995-1997 рр. («УАПЦ-КП») діють на Львівщині й на Волині. Зростає число ні від кого не залежних – акефальних – православних громад. Реальний духовний стан УПЦ-КП, приховуваний за міражами статистики, не викликає оптимізму.

Скандальні приїзди в Україну патріярха Московського Кирила та раптове відкриття закулісних ігор довкола кафедри предстоятеля УПЦ-МП покінчили з одним із найстійкіших міфів зі сфери церковної політики: про існування в УПЦ-МП патріотичної української фракції, яка готова відірватися від Москви й започаткувати «єдину Помісну Церкву» в Україні. Виявилося, що цей міф був потрібен для надання респектабельности одній із груп у змаганні за контроль над управлінням УПЦ-МП, – і не більше.

Як не розгубитися посеред цієї каламуті? Як урятуватися від песимізму й втрати віри в майбутнє Церкви? Для кожного з нас це означає – відкрити повноту церковної місії в повсякденному русі до Христа нашої єпархіяльної спільноти, кожної з парафіяльних громад, мирянських організацій і єпархіяльних інститутів. Адже поза Христом не може бути ані «єдиної Помісної», ані жодної іншої Церкви.

А перебувати з Христом часом означає прирікати себе на роль меншости, яку намагаються звести до ролі марґіналів. Апостольська громада виглядала жалюгідною купкою малописьменних провінціялів не лише в очах римського прокуратора, але й з погляду пересічного юдея. Прихильники Нікейського Символу віри за часів підтримки римськими імператорами аріянства здавалися переможеною опозицією. Тріумф іконоборництва на християнському Сході перетворив на переслідувану меншину тих, хто зберіг вірність православ’ю. Та й у недавні часи атеїстичної диктатури кожен аґітатор прагнув зобразити християн атавістичною групкою, яка тане з наближенням комунізму.

Господь же, промовляючи до Мойсея на Синайській горі, не забув застерегти: «Не будеш з більшістю, щоб чинити зло. І не будеш висловлюватися про позов, прихиляючись до більшості, щоб перегнути правду» (Вих. 23:2). Наша єпархія лишилася в меншості, коли зберегла вірність заповітові Патріярха Димитрія та ухвалам Четвертого Помісного собору 2000 р. Вона не приєдналася до демаршу групи галицьких архиєреїв і очолюваних ними єпархій, що відмовилися визнавати повноваження митрополита Константина як єдиного легітимного глави Української Автокефальної Православної Церкви й почали поминати іншу особу як київського митрополита. Не минало й року, щоб ця група не декларувала намірів із кимось єднатися, не утворювала для цього спеціяльні комісії. Однак усі декларації виявлялися однаково безплідними та лише приховували поступову деґрадацію цієї групи.

Харківсько-Полтавська єпархія протягом останніх 12 років послідовно дотримувалася доктринальної засади виходу з церковної кризи єдиним канонічним шляхом: через повернення історичних спадкоємців Київської митрополії  Константинопольського Патріярхату під омофор Церкви-Матері. Це не наш вибір. Його вже зробив єпископат Українських Православних Церков поза межами України, в тому числі й провід Української Автокефальної Православної Церкви, до якої ми належимо. Ми лише покірно приймаємо цей вибір, а відтак передаємо ініціятиву в організації доцентрового руху українських православних спільнот нашому духовному проводові в діяспорі.

Це не означає, що нам належить пасивно очікувати на вирішення своєї долі. Але годиться пам’ятати: проходячи іспит нашої покори, ми даємо свідчення канонічної дисципліни, брак якої так фатально позначався на українській православній спільноті у вирішальні миті її новітньої історії. З погляду державного законодавства України Харківсько-Полтавська єпархія діє як незалежне релігійне об’єднання, підлягаючи лише власному соборові та єпархіяльному архиєреєві. Однак для церковної людини канонічне право має беззастережний пріоритет над державними законами. А з позицій канонічного права Харківсько-Полтавська єпархія з 27 липня 1942 р. є лише частиною Української Автокефальної Православної Церкви, керується ухвалами її соборів, рішеннями її єпископату. Тому, скажімо, вручення вищих церковних нагород або прийняття до клиру єпархії осіб у єпископському сані є прероґативою митрополита і митрополичої ради Української Автокефальної Православної Церкви. Наша справа – співдіяти зусиллям українських єпархій Константинопольського Патріярхату, а не примножувати хаос у церковному житті України самочинними діями, не узгодженими з церковною владою. Ми мусимо повною мірою реалізувати свої можливості у визначених статутом межах, але не повинні виходити за ці межі, перебираючи невластиві єпархії повноваження.

Приємно, що розуміння цього поволі приходить до інших єпархій Української Автокефальної Православної Церкви в Україні. Минулого року почався процес повернення з розколу парафій Хмельницької єпархії. На жаль, цей процес всіляко гальмується місцевою владою, котра вдається до психологічного тиску на священиків і парафіян, відмовляється від реєстрації змін і доповнень до статутів. Але перші громади змогли подолати протидію й відверто заявили про свою належність до Української Автокефальної Православної Церкви, очолюваної митрополитом Константином. Цей шлях відкритий і для інших єпархій. Схоже, що його вже розпочинає Вінницька єпархія. На черзі Галичина та залежні від неї парафії Волині й Таврії.

Неприпустимою помилкою було б, однак, зводити весь багатогранний процес творення єдиної Помісної Церкви до розв’язання канонічних проблем. Знов і знов нагадаймо собі: єдність Церкви неможлива, якщо не здійснюється довкола Христа, її містичного Глави. Єднання ж довкола Христа означає звільнення від рабської психології, від пристосовництва й заробітчанства. Шлях до єдиної Церкви пролягає через утвердження євангельських пріоритетів у повсякденному житті кожної громади, через плекання місійної активности й особистого благочестя. Найбезпосередніший внесок парафіяльних громад і єпархіяльних інститутів у цей процес – оздоровлення духовного життя, його запліднення ревною молитвою, навчанням Божого слова, свідомим і частим прийняттям Святих Таїн. Спокійна, скромна й авторитетна присутність наших громад у суспільному житті має втілювати твердість скелі Петрової, апостольської віри, непохитної за будь-яких штормів у житейському морі.

Помісність Церкви забезпечується не стільки існуванням власного адміністративного центру, скільки збереженням ідентичности обряду, власних святців, місцевих особливостей канонічного права, устрою парафіяльного життя, богословської традиції, питомих рис сакрального мистецтва. Живе свідчення національної самобутности Української Церкви, здійснюване на Сході, Півдні та навіть і в центрі України Харківсько-Полтавською єпархією, спрямовує нас не в минуле, а в майбутнє, робить активними учасниками доцентрового руху, покликаного відновити занедбану гармонію духовного світу нашого християнського народу.

Більшість парафіяльних громад нашої єпархії мусила пройти спокусливі пропозиції наслідувати російських сусідів. Чи то вбрати їхні ризи, чи понапинати на всіх жінок темні хустки, чи повісити в куточку ікону Казанської Богородиці або й новоканонізованої Мотронушки. Часом у розмовах виривалися заспокійливі пояснення до неофітів: «Та в нас те саме, що в Російській Церкві, тільки правиться по-українському».

Ні, в нас не може бути того самого – устрою, обряду, архітектури, співу! Бо в чому тоді сенс паралельного існування двох різних юрисдикцій на одній території? Внесок Харківсько-Полтавської єпархії в творення єдиної Помісної Церкви полягає в сміливому й цілеспрямованому звільненні парафіян і парафіяльних громад від комплексів меншовартости та постколоніяльних синдромів. Подолання реліктів синодального устрою й чужорідної сакральної культури – істотна частина нашої місії, а водночас випробування, яке мають пройти на шляху до єдиної Помісної Церкви всі спадкоємці Аскольдового й Володимирового хрещення.

Перспектива віднайдення київської церковної ідентичности невіддільна від пошуку сучасної мови здійснення євангельської місії в Україні. Ця мова мусить виростати з помісної традиції, але орієнтуватися на характер сприйняття сучасника, на модерні засоби масової комунікації. Активна праця в електронних мережах, одна з перших в Україні єпархіяльних веб-сторінок, унікальний досвід електронної бібліотеки о. Якова Кротова, постійний контакт єпископа, священиків і мирян через соціяльні мережі та електронну пошту – це і є наш внесок у творення сучасної церковної культури комунікації. А її цілісність – ще один чинник виростання в єдину Помісну Церкву.

Але найголовніша наша місія – давати свідчення того, що Православна Церква може й нині бути спільнотою побожних християн, а не фарисеїв і кон’юнктурників. Парадоксальним чином цю аксіому нині необхідно доводити. Багато хто ще пам’ятає, як любив Патріярх Димитрій згадувати почутий у російському храмі найвищий комплімент його настоятелеві: «Він навіть людина віруюча». Святішого жахало, що віра священика може оцінюватися як рідкісна чеснота, а не норма. На жаль, з тих часів православний клир не став багатшим на приклади живої віри. Саме припущення того, що Церква може бути чистою від зла, викликає в малограмотних тролів з хащів Інтернету звинувачення … в єресі катарів. Але ж хіба не вчить апостол народів Церкву бути «чистою дівою Христові» (2 Кор. 11:2)?

Звільнення Церкви від брутальности й лицемірства, від кримінальних стосунків і симонії, формування в громадах атмосфери родинної любови, взаємопідтримки та взаєморозуміння, – неймовірно важлива пастирська місія. Її виконання є найвідповідальнішим суспільним обов’язком Церкви, покликаної протистояти подрібненню Божого люду на самодостатні амбітні одиниці. Наша єдність виростає з любови, чистої християнської любови до Бога і ближнього. «Перебувайте в любові Моїй!» (Ін. 15:9) – кличе нас Христос. І наш досвід перебування в любові, долання взаємних упередженостей і підозр, досвід захисту своєї душі від бруду й ненависти – унікальний за своєю ціною внесок у підмурок помісної частини неподільної Христової Церкви, яка зростає «у чистоті, у знанні, у довготерпеливості, у лагідності, у Святому Дусі, у щирій любові» (2 Кор. 6:6).

У філософії постмодернізму популярне поняття «симулякр» –  «дійсність, яка приховує той факт, що її немає» (Жан Бодріяр). У політичному просторі сучасної України, сповненому фантомів, феномен «єдиної Помісної Церкви» уявляється таким самим симулякром. Натомість місією нашої єпархії, та й кожної православної спільноти України, що дбає про майбутнє, є творення єдиної Помісної Православної Церкви у реальному просторі нашого земного буття. В екзистенційній реальності, що завдяки Церкві відкривається у вічність. І ми мірою наших скромних можливостей виконували й виконуватимемо цю апостольську місію. Без зайвого галасу, але цілеспрямовано й наполегливо. Головне ж – за благодатною співдією Святого Духа, «що завжди немічних уздоровляє і недостачу поповняє» (чин хіротонії).

УХВАЛИЛИ:

  1. Підтвердити непохитну вірність Харківсько-Полтавської єпархії ухвалам Помісного собору Української Автокефальної Православної Церкви 2000 р., заповітові Патріярха Димитрія та ухвалам єпархіяльних соборів 2000-2011 рр. про визнання Блаженнішого митрополита Константина єдиним канонічним предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви в Україні й діяспорі.
  2. Рекомендувати провести в парафіяльних громадах урочисті богослужіння та збори з нагоди 40-річчя архипастирського служіння митрополита Константина, що виповнюється 7 травня 2012 р. Архиєрейська Свята Літургія з цієї нагоди, сполучена з храмовим святом, буде відправлена в Полтаві 6 травня 2012 р.
  3. У зв’язку з тимчасовим виходом адміністративних органів управління Української Автокефальної Православної Церкви в Україні поза юрисдикцію митрополита Константина звернутися до Архиєрейського Собору, Митрополичої Ради Української Православної Церкви в США з проханням про здійснення ними духовної опіки й адміністративного нагляду за Харківсько-Полтавською єпархією на період до відновлення канонічного життя Української Автокефальної Православної Церкви в Україні.
  4. Визнати за церковним судом Української Православної Церкви в США право апеляційного суду вищої інстанції для Харківсько-Полтавської єпархії.
  5. З метою знайомства з позицією Харківсько-Полтавської єпархії християн поза межами України розширити інформаційне висвітлення єпархіяльного життя іноземними мовами (англійською – відповідальний буде визначений згодом – та російською – Олена Стефанова).

СЛУХАЛИ: 3. Повідомлення з деканатів.

Виступили прот. Ігор Герій (м. Кам’янець-Подільський), прот. Олег Козуб (Харківський декан – 7 парафій); прот. Ігор Литвин (Полтавський деканат – 3 парафії, 3 священики); о. Дмитро Присяжний (Київський деканат – 15 парафій, 10 священиків); прот. Сергій Підтягин (Луганський деканат – 2 парафії, 2 священики); прот. Іван Лещик (Таврійський деканат – 7 парафій, 5 священиків); о. Яків Кротов (м. Москва – 1 громада).

УХВАЛИЛИ:

1. Схвалити працю деканів.

2. Доручити деканам організувати участь парафіяльних громад у ювілейних урочистостях у Харкові 12-13 липня 2012 р.

3. До 1 липня 2012 р. деканам подати до консисторії списки кандидатів на нагородження церковними відзнаками.

4. Сприяти організації храмових свят у Глушківці з нагоди 10-річчя парафії (21 вересня 2012 р.) та в Боярці з нагоди 15-річчя Покровської парафії (14 жовтня 2012 р.).

5. Звернутися до Канівського міського голови Віктора Ніколенка з вимогою забезпечення повернення Вознесенського храму м. Канева парафії Вознесіння Господнього Української Автокефальної Православної Церкви до 13 травня 2012 р. та захистити громаду парафії Вознесіння Господнього м. Канева від провокаційних дій альтернативної релігійної організації.

 

СЛУХАЛИ: 4. Про проведення єпархіяльної прощі до Зарваниці.

УХВАЛИЛИ: XХІІ єпархіяльний собор Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви рекомендує провести єпархіяльну прощу до Зарваниці 20-23 серпня 2012 р. та сполучити з проведенням духовних бесід для парафіян.

 

СЛУХАЛИ: 5. Обрання Єпархіяльної Ради Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви.

УХВАЛИЛИ: Згідно зі статутом Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви обрати Єпархіяльну Раду в такому складі:

1.    Архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор.

2.    Прот. Віталій Зубак (Харків)

3.    Прот. Іван Лещик (Миколаїв).

4.    Митр. прот. Юрій Бойко (Київ).

5.    Вадим Приходченко (Харків).

6.    Михайло Личук (Кіровоград).

7.    Тарас Худін (Полтава).

СЛУХАЛИ: 6. Обрання Єпархіяльної Ревізійної Комісії.

УХВАЛИЛИ: Згідно зі статутом Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви обрати Єпархіяльну Ревізійну Комісію в такому складі:

1.    О. Дмитро Романків.

2.    Марія Луговенко.

3.    Ольга Усова.

СЛУХАЛИ: 6. Зустріч Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозваного в Каневі.

 

Інформацію Вадима Приходченка: Зустріч у Каневі проводиться 19-20 травня 2012 р. Запрошуються братства з різних областей. Проходить за звичайним розкладом.

СЛУХАЛИ: Набір до Колеґії Патріярха Мстислава.

Інформація прот. Сергія Підтягина про порядок вступу до Колеґії Патріярха Мстислава.

 

Голова

† Ігор

архиєпископ Харківський і Полтавський

 

(Переглянуто 46 разів, 1 переглядів сьогодні)