Протокол ХХІІІ єпархіяльного собору Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви

(Харків, 24 (11) квітня 2013 р.)

ПРИСУТНІ: 38 делегатів від парафій і братств, Колеґії Патріярха Мстислава.

СЛУХАЛИ: 1. Доповідь о. Йосипа Дрекала «Євангелізаційний вимір людського спілкування».

Електронна версія буде додана.

Виступи настоятелів парафіяльних громад прот. Іван Лещик (Миколаїв), о. Станіслав Аштраф’ян (с. Соколове), о. Дмитро Романків (м. Сватове), Оксана Підопригора (Харків).

УХВАЛИЛИ: Освячений Єпархіяльний Собор ухвалює:

  1. Настоятелям переймати досвід інших єпархій та Церков щодо організації спілкування членів парафіяльної громади.
  2. Сприяти утворенню й розвитку при парафіях братств і сестрицтв.
  3. Дбати про організацію при громадах реґулярних зустрічей молоді.
  4. Передбачати при підготовці до свят нагоду для позалітургійних зустрічей мирян, спільної праці в парафії.
  5. Розвивати практику спільної безалкогольної зустрічі при парафіях великих церковних свят, днів народження та іменин парафіян.
  6. Використовувати нагоди для спільних прощ та поїздок на храмові свята до інших громад, на спільний відпочинок.

СЛУХАЛИ: 2. Доповідь архиєпископа Ігоря «Випробування антиклерикалізмом».

Привид антиклерикалізму

Те, що здавалося два десятиріччя тому пережитим і навіки забутим, раптом на наших очах повертається в повсякденне життя посткомуністичних країн. Антиклерикалізм, тобто вороже ставлення до Церкви й священнослужителів, все помітніше відчуває на собі кожен член клиру, який зважиться прислухатися до громадської думки. Частіше й частіше лунає саркастичний осуд «зажерливих попів», які нібито думають тільки про власне збагачення, дорогі автомобілі, може, ще про будівництво храму, але ніяк не про реальні проблеми своєї пастви.

Минулий рік позначився скандальним судом над московським феміністичним панк-рок-гуртом із малопристойною назвою – організатором блюзнірського панк-молебня в Храмі Христа Спасителя. Цей суд виявив, наскільки потужним стало не лише в Росії, але й у нашій країні, принаймні в ліберальних колах, роздратування самовпевненістю Церкви й злиттям її з владою. І коли за кілька днів після московського суду одіозна київська група «Femen» прилюдно спиляла хрест пам’яти жертвам політичних репресій, встановлений вірними УГКЦ біля колишнього «Жовтневого палацу» в Києві, це навіть не викликало потужного суспільного резонансу.

Столицю вже давно лихоманить від конфліктів довкола паркових зон і майданчиків відпочинку, що займаються під будівництво храмів. Масова свідомість і тут узагальнює картину, будуючи образ аґресивних церковників, які відбирають землю, рубають дерева й витоптують газони, аби спорудити нове підприємство для викачування грошей із легковірних бабусь та екзальтованих дівиць. Церкву в очах пересічного киянина систематично представляють злочинного вигляду мовчазні молодики та огрядні бородані за їхніми плечима, які ставляться до мешканців довколишніх будинків із зневажливою зверхністю.

Анатомія міфу

Такий міфологізований образ Церкви утверджується в масовій свідомості не спонтанно. З медійного простору, хіба що за винятком малопопулярних конфесійних ресурсів, якось непомітно зник образ жертовного безсрібника в рясі, здатного до останку присвятити себе служінню ближньому. Та й церковна молитва презентується хіба що як урочисте, пишне дійство, сакральний зміст якого губиться за блиском коштовностей.

Які асоціяції виникають у споживача російськомовних та й україномовних медіа-ресурсів при слові «Церква»? Годинники за кількадесят тисяч євро, ексклюзивні авто з дивними номерами, самобуд в охоронній зоні Києва, хамство на адресу журналістів, п’яний водій із священичим посвідченням, ДТП з людськими жертвами, спричинені священнослужителями – ось тільки деякі з характерних сюжетів, які формують нині в нас образ Церкви.

Часом здається, що телеканали й популярні веб-портали заповзялися виконувати чиюсь підступну програму дискредитації Церкви й роздмухування в суспільстві критичного ставлення до неї. Оскільки ж ліберальні середовища в Західній Європі й обох Америках відлякують нас дискримінаційними обмеженнями для проповіді євангельських цінностей, накладеними з фальшивих мотивів «політкоректности», виникає спокуса пов’язати це в далекосяжну систему чергового наступу антихристиянських сил на Церкву.

Самодискредитація

Однак ця спокуса слабшає, коли Церква сама здійснює вчинки, що сприяють її дискредитації. Скажімо, з викликом демонструє свої партійні симпатії перед виборами, активно займається комерцією та підкреслює свою близькість до влади. Постійні скандали з розцінками за треби підживлюють суспільне неприйняття Церкви як нібито комерційної установи більше за будь-яку атеїстичну пропаґанду.

На жаль, в Україні все ще важко засвоюється нова культура присутности Церкви в суспільстві, яку змушена опановувати християнська спільнота в постіндустріяльному світі. Дуже промовистою була реакція одного з київських церковних лідерів на скромний спосіб життя нового понтифіка: «Я не схвалюю такі дії, тому що це робота на показ». Автор цієї репліки не схотів прийняти нової моделі поведінки, демонстрованої у відповідь на загрозливу секуляризацію Заходу, сподіваючись, що ми живемо в іншому суспільстві й до нас ці тенденції не дійдуть. А тому без машин представницької марки з трьома сімками на номерах годі сподіватися на гідне очолювання Церкви.

Ось останній приклад реакції мирянина на невластивий християнинові розкішний спосіб життя священнослужителів із листа, одержаного мною буквально сьогодні вранці: «Служители Бога» разочаровали. Такое впечатление, что там служат маркетологи, финансисты но не священники. О каком смирении идет речь? Если священик ездит на машине бизнес класса, поверхносно ставится до паствы и пользуется очень дорогими гаджетами. Что у вас там происходит?»

Міжконфесійні стосунки, зберігаючи характер нездорової конкуренції, як ніщо інше, дискредитують Церкву й суперечать євангельському закликові любити ближнього, як себе самого (Мт. 19:19). Прикметно, що найбільш ворожого ставлення з боку клириків панівної юрисдикції наші громади зазнають там, де рівень політизації церковного життя найбільший, а московські храми стають осередками пропаґанди «русского міра». І кожен виступ таких клириків проти нашої єпархії викликає відразу до них їхніх же парафіян і відхід мирян від Церкви.

Ми могли б сказати, що Харківсько-Полтавської єпархії ці проблеми не стосуються. Розкіш нам не загрожує, стосунки з владою та з більшістю політичних партій у нас прохолодні, комерцією жодна з парафій не займається, наші священики демонструють коректне ставлення до інших православних юрисдикцій.

Однак, попри всі юрисдикційні поділи, ми належимо до єдиної Православної Церкви і з патріярхом Кирилом, і з предстоятелем УПЦ-КП, і навіть із сумнозвісним митрополитом Мефодієм Кудряковим. І всі брутальні вчинки, непродумані вислови, комерційні скандали, політичні авантюри, котрі походять із їхніх середовищ, визначають ставлення і до кожного з нас та до всіх нас разом як єпархіяльної спільноти. Напише чергову дурницю тернопільський прес-секретар, проголоситься під виглядом «об’єднання» черговий розкол в УАПЦ – і ми мусимо відповідати на складні питання про мотиви й сенс їхніх дій. І відповідати так, аби не зашкодити не тільки нам самим, але й Церкві як цілості. Тут не відбудешся словами «нас це не стосується». Ні, таки стосується.

Місія єпархіяльної спільноти

Саме ці небезпечні зміни в суспільному сприйнятті Церкви відкривають нову сторінку в житті Харківсько-Полтавської єпархії. Відкривають важливість її покликання, її місії, надзвичайно важливої для всієї повноти Православної Церкви в Україні.

Адже ми маємо те, чого нині так бракує і МП, і КП, – маємо досвід скромного, смиренного виконання своєї християнської, апостольської місії в дехристиянізованому суспільстві.

Маємо практику спирання на Бога і на власні сили, бо завжди були позбавлені і олігархів-меценатів, і опікунів із владних кабінетів.

Маємо щастя бути убогими в Христі – і пам’ятати про убогість ближнього, жити з ним одним життям, не відділятися від нього клановими бар’єрами.

Завдання кожного з нас полягає в тому, щоб оцінити й належно реалізувати ці таланти, подаровані нам Божим Провидінням. А для цього не треба чинити якихось особливих подвигів. Треба й далі жити повноцінним духовним життям, черпаючи натхнення в уставній молитві й у таїнственних дарах Христа Його Церкві. Наша суспільна позиція і надалі має залишатися чіткою й самостійною, без запобігливого схиляння перед суспільними авторитетами, без обмеження себе виключними стосунками з однією партійною структурою чи громадським рухом. Пріоритетом у служінні наших громад є й буде проповідь Євангелія, а не пропаґанда тих чи інших суспільних ідеологій. Ми маємо лишатися самими собою: Церквою, що шанує й плекає свою апостольську тотожність. Бо лише справжня Церква, а не медійний фантом, може бути переконливою відповіддю на нові виклики антиклерикалізму.

І коли ми стаємо об’єктом безглуздих звинувачень і образ з боку клириків інших юрисдикцій, наше завдання – не стільки захиститися самим від кривди, скільки захистити Церкву від небезпеки ототожнення її зі скандальними носіями ідеології зла. В жодному разі не можна опускатися до банальної сварки, обміну образами. Але кожен винний у розпалюванні міжконфесійної ворожнечі має розглядатися як кримінальний злочинець, а не священнослужитель чи мирянин. І наслідки відповідні: складати протокол, записувати свідчення очевидців, подавати скаргу до прокурора, а її копію неодмінно надсилати до єпархіяльної консисторії та обласного управління в справах релігій. Непогано також надіслати її до комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності.

Стійкість у вірі й стабільність у житті спільноти – гідна християнська позиція, особливо важлива в час суспільної нестабільности, кризи. Незліченні «об’єднавчі ініціятиви», що закінчуються блуканням безхатченків у рясах поміж юрисдикціями, небезпечні плеканням у суспільстві комплексу пристосованця – однієї з найпідступніших хвороб сучасного українського суспільства. Незмінність юрисдикційної належности нашої єпархії від часу її об’єднання з УАПЦ 1942 р. – це скарб, цінність якого особливо зростає, коли Церкву прагнуть зобразити юрбою конформістів, ладних за першим сигналом приєднуватися до сильніших і впливовіших.

Але ж «засвіченого світильника ніхто в сховок не ставить, ані під посудину, але на свічник, щоб бачили світло, хто входить» (Лк. 11:33). Виконання апостольської місії зобов’язує нас щедро ділитися своїми скарбами зі світом. А це передбачає активну присутність в інформаційному просторі. Присутність не лише єпархіяльного архиєрея й контрольованих ним ресурсів, але й кожного зі священиків, кожної парафіяльної громади. Вже настає час, коли для громади непристойно не мати власної веб-сторінки або сторінки на «Фейсбуку». І якщо ще три роки тому можна було лише рекомендувати священикам активніше послугуватися електронною поштою та засобами соціяльних мереж, то тепер це стає не менш необхідним, аніж мати стільничковий телефон.

Свідчення світові вимагає бути винахідливим, доброзичливим і вимогливим до себе. Стиль спілкування, нав’язуваний молодіжною субкультурою, не відповідає місії священика. Але й архаїчна манера проповідників початку ХХ ст. навряд чи доречна в сучасному спілкуванні. Не ховаючись за павутинням порожніх фраз треба вміти лаконічно, переконливо й об’єктивно розповісти про зміст дорученої Церкві вічної новини про спасіння, про власний досвід служіння, про парафіяльне життя, про глибинну сутність Христової Церкви. Знімки храму, парафіян, святкових і повсякденних богослужінь, аудіо- і відеоматеріяли про життя громади вже нескладно представити в інформаційних мережах, навіть не маючи відповідного фаху. Це потребує відносно невеликих коштів, хоча й вимагає певних зусиль і самого священика, і його помічників. Та з іншого боку, інформаційне забезпечення життя парафіяльної громади робить її присутність у світі ширшою, ефективнішою, сприяє налагодженню поступального ритму в служінні.

Ми не повинні творити інформаційних фантомів. Церква – справжня, автентична Христова Церква! – не потребує штучних прикрас. Лише правда про життя наших громад, про побут священиків, про апостольську місію Церкви може протистояти нав’язуваним суспільству антиклерикальним стереотипам. До свідчення цієї правди всім своїм життям, до освітлення нею довколишнього світу закликає нас Господь, коли нагадує: «Ви світло для світу» (Мт. 5:14).

УХВАЛИЛИ:

  1. Зберігати в духовному житті парафій абсолютну пріоритетність єднання з Богом у таїнствах і спільній молитві.
  2. Надати систематичності доброчинній опіці громад над бідними, хворими і знедоленими, активніше залучати до доброчинної праці мирян.
  3. Дбати про постійне висвітлення життя парафій в інформаційному просторі.
  4. Забезпечити наявність у парафіяльному храмі інформаційних матеріялів про Харківсько-Полтавську єпархію та єпархіяльних видань, газети «Успенська вежа».
  5. Всім священикам відкрити електронні адреси й акаунти в мережі Фейсбук.
  6. Уникати участи в міжцерковних конфліктах, передавати про справи  образи гідности віруючих представниками інших конфесій до світського суду й прокуратури.

СЛУХАЛИ: 3. Повідомлення з деканатів.

Виступили прот. Олег Козуб (Харківський декан – 7 парафій, 7 священиків); прот. Ігор Литвин (Полтавський деканат – 3 парафії, 3 священики); о. Дмитро Присяжний (Київський деканат – 15 парафій, 9 священиків); прот. Сергій Підтягин (Луганський деканат – 2 парафії, 2 священики); прот. Іван Лещик (Таврійський деканат – 7 парафій, 6 священиків); о. Яків Кротов (м. Москва – 1 громада) о. Василь Крупа.

УХВАЛИЛИ:

  1. Схвалити працю деканів.
  2. Відзначити динамічний розвиток Свято-Духівської парафії сел. Ківшарівки (о. Леонід Даниленко), Успенської парафії с. Соколове (о. Станіслав Аштраф’ян).
  3. 3вернути увагу парафіяльних громад на необхідність засвідчувати християнську солідарність у стосунках між парафіями і священиками в межах деканату.

СЛУХАЛИ: 4. Про проведення єпархіяльної прощі до Зарваниці.

УХВАЛИЛИ: XХІІІ єпархіяльний собор Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви рекомендує

  1. Провести єпархіяльну прощу до Зарваниці 20-23 серпня 2013 р. за маршрутом: Унів – Зарваниця.
  2. Сполучити прощу з проведенням духовних бесід для парафіян (о. Станіслав Аштраф’ян).

СЛУХАЛИ: 5. Обрання Єпархіяльної Ради Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви.

УХВАЛИЛИ: Згідно зі статутом Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви обрати Єпархіяльну Раду в такому складі:

1.    Архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор.

2.    Митр. прот. Віталій Зубак (Харків)

3.    Прот. Іван Лещик (Миколаїв).

4.    Прот. Сергій Підтягин (Красний Луч).

5.    Вадим Приходченко (Харків).

6.    Михайло Личук (Кіровоград).

7.    Тарас Худін (Полтава).

СЛУХАЛИ: 6. Обрання Єпархіяльної Ревізійної Комісії.

УХВАЛИЛИ: Згідно зі статутом Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви обрати Єпархіяльну Ревізійну Комісію в такому складі:

1.    О. Дмитро Романків.

2.    Марія Луговенко.

3.    Ольга Усова.

СЛУХАЛИ: Звіт Єпархіяльного Суду.

Доповів о. Павло Кущ.

УХВАЛИЛИ:

  1. Підтвердити повноваження Єпархіяльного суду.
  2. Звіт прийняти до відома.
  3. Настоятелям стежити за коректним поданням документів до суду.

СЛУХАЛИ: Вшанування 20-річчя Колеґії Патріярха Мстислава.

Інформація прот. Сергія Підтягина про відзначення 20-річчя відкриття в Харкові вищої богословської школи.

УХВАЛИЛИ: Провести урочисте вшанування 20-річчя Колеґії Патріярха Мстислава 2013 р.

Доручити інспекторові Колеґії прот. Сергієві Підтягину та методистові Тетяні Трофименко скласти програму ювілейного святкування.

 

Голова

† Ігор

архиєпископ Харківський і Полтавський

 

(Переглянуто 21 разів, 1 переглядів сьогодні)