Доповідь Вадима Приходченка та Ніни Немировської

 

Про початки церковних братств, писав Іван Огієнко1 , згадувалося у Іпатіївському літописі (1134 та 1159 рр.).
Відродження братств та наповнення його діяльності новим змістом наступило в ХV столітті з початком національно-визвольних змагань українського народу та кризою в українському православ’ї. Вона полягала в зраді вищою духовною владою інтересів церкви й народу. Тому братство виступило як єдина реальна сила не тільки в обороні православної церкви, а і пожвавлення духовного її життя.
Історія України безпосередньо пов’язана з братським рухом, що виник 420 років тому у Львові, в Успенській Церкві, який згодом набув статусу ставропігії2. Згодом це явище стало масовим і поширилось на всю Україну.

       Братства на Слобожанщині поставали спочатку заселення переселенцями з Правобережної України, разом з будівництвами церков, населених пунктів. Вони сприяли розбудові церков і парафіяльного життя, освіті і благодійній діяльності, українській духовності і моральності та, можливо, поклали початок ремісницьким цехам3.
Відомий український історик Дмитро Іванович Багалій зазначав, що в Харкові у 1678 році існував братський двір при церкві Різдва. В актах Курязького монастиря 1700 року згадується братчик соборної церкви Григорій Голинський4.
Братські двори існували в Троїцькій церкві, Благовіщенській та інших церквах, тобто у всіх церквах Слобожанщини і Харкова. Вони були навіть у селах і містечках5.  А при Дмитрівській церкві, яка була збудована в середині ХVII століття, зберігся братський двір, школа, шпиталі  та притулок для бідних до середини ХІХ століття, незважаючи на заборону їх існування царицею Катериною ІІ. З передань харків’ян відомо, що демократичні традиції Дмитрівської церкви збереглися до початку ХХ століття і виявлялися в особливій пошані інтелігенції і міщан, які любили її відвідувати.
Це дає можливість стверджувати, що львівська братська традиція мала органічне продовження на Слобожанщині і вплинула на культуру, освіту та духовність українського «Нового Світу».
На початку ХVIII століття у чотирьох полках Слобідської України було 124 школи6. А наприкінці ХVІІІ століття українська культура зазнала найбільшої асиміляції з боку Російської імперії і виявлялася в найнижчому освітньому рівні українців серед інших народів імперії. Прояви моральної деградації населення Харкова спостерігалися в доносі городничого Пантелімонова, який зазначав : «В Харькове разного звания люди, наипаче великороссияне и греки, выбрасывали вывозимый из дворов навоз прямо на улицы, благодаря чему улицы были так загажены, что в дождливое время «за великою гразью» движения по ним совершалось с большой трудностью…»7  В ньому ж йшла мова також про обдурювання людей на ринках, обважування і продаж недоброякісного товару, чого раніше  в Харкові не траплялося.
Все це свідчило про занепад української духовної культури і утвердження московських впливів, що і в наш час позначаються на певній категорії харків’ян. «Замісць братерства ієрархія Московії і її прислужники проповідують примус, панування зовнішнього самодержавного характеру в самій церкві», – писав відомий благовісник України початку ХХ століття Володимир Чеховський. Він наголошував, що російські єпископи засвоюють в собі елементи влади князів і царів, панують в церкві проти вчення Христа, проти братерства (Матв. 20, 25-28) і заповітів апостолів (І Петра, 5, 3) 8
В 1917 році в середині листопада відбулися установчі збори українського «Братства воскресіння Христа», на яких прийнято ухвалу про необхідність здобуття Українською Православною Церквою автокефального устрою. Провідники цього руху робили перші кроки у напрямі автокефалії. Було утворено Організаційний Комітет, який повідомив про скликання всеукраїнського Собору 11 січня 1918 року. Це братство невдовзі перетворилося на Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). 25-30 травня 1924 року в соборі святої Софії в Києві відбулися Великі Микільські Збори, на яких виступив Василь Липківський з доповіддю «Братства в сучасній УАП Церкві…», привітавши діяльність братств як одну з давніх форм соборності в минулій історії Української Православної Церкви9.
5 лютого 1918 року у Житомирі було створено братство св. Спаса, в якому об’єднувалося національно свідоме духовенство і працювало для українського національно-церковного відродження. Після окупації України більшовиками частина членів братства переїхала на західну Волинь під Польщу і там продовжувала свою діяльність у рамках Духовного Правління у місці Володимирі9.
З приходом німців у лютому 1918 року на місці ВПЦР утворюються братства Кирила і Мефодія, що ставлять собі за мету відновлення організаційних церковних справ9.
Ми можемо припускати, що, як і в минулі століття, діяльність братств вплинула на відродження і характер розбудови українського церковного життя в 20-30 – х рр. минулого століття.
В липні 1990 року в Харкові виникло Українське Православне Братство, а потім його наступник – Харківське крайове братство ап. Андрія Первозванного УАПЦ. Розташовувалось воно в Українському фонді культури на колишній Миколаївській площі поряд із зруйнованим в 1929 році кафедральним Свято-Миколаївським собором УАПЦ, в якому проповідували в 20-х роках XX ст. високоосвічені архіпастирі Олександр Ярещенко та Іван Павловський10. Обравши шлях служіння Богові, українському народові, відродженню традицій української духовності і церкви, братство на перше місце ставило ідею “вчительної місії Церкви” на Слобожанщині, «поширення Слова Божого та знань про церкву через засоби масової інформації, розвитку православного мистецтва й культури на засаді фундаментальних цінностей Христової Церкви»11
5 квітня 1992 року відбувається перший собор Харківсько-Полтавської єпархії, який ставить за мету розбудову церковних структур і, зокрема, підготовку церковних кадрів, катехизацію населення Сходу України. Проте до відновлення єпархії цю місію брало на себе Харківське православне братство УАПЦ. Першим головою братства був кандидат філологічних наук, доцент Юрій Ісіченко, а його заступником – кандидат філологічних наук, доцент Віктор Маринчак. Обидва вони викладали в Харківському держаному університеті (нині – Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна).
До основного складу братства входили відомі науковці, викладачі, співробітники вузів Харкова, представники наукових та культурних закладів: відома харківська поетеса, кандидат філологічних наук Олександра Ковальова, художник Наталія Вирган, кореспондент радіо “Свобода” Владислав Проненко, молодший співробітник Літературного музею Харкова Олег Кучер, виконавиця авторських пісень Марія Бурмака, композитор Лариса Донник, студенти харківських ВНЗ та технікумів Наталя Ріпка, Ольга Щур, Юрій Донцов, Сергій Гук та інші..
Братство задекларувало свою діяльність із відновлення традиції вшанування на Фомину неділю пам’яті визначних харків’ян, – Дмитра Багалія, Миколи Сумцова, родини Алчевських, Олександра Потебні та інших. Братчики упорядковували могили, запрошували українських священиків із різних кінців України для відправи панахид, участі в проведенні вечорів пам’яті. У Харкові в таких заходах найчастіше брали участь о. Іван Пашуля, о. Микола Кавчак зі Львова та інші.
Перша Літургія УАПЦ у Харкові від часів другої світової війни була відправлена за жертвами голодомору 1932-1933 рр. у Палаці студентів “Гігант” – колишньому єпархіяльному училищі – 4 листопада 1990 року. Її відправив о. Іван Пашуля. Співали діти з недільної школи Петропавлівської церкви Львова Ця подія мала великий резонанс у місті й була гаряче підтримана громадськістю Харкова.
З 1991 року братство ап. Андрія Первозванного УАПЦ відновило на Харківщині традицію освячення джерел на Водохреща. Вперше освячували воду на джерелі в Сариному Яру, що на Шатилівці, після – в с. Циркунах. До цієї справи долучився священик УАПЦ із Києва, колишній диктор Українського радіо, о. Петро Бойко. 1992 року цю традицію підхопила УПЦ МП, а з 2001 року – УПЦ КП.
Святкування Різдва в місті Харкові від самого початку пов’язане із залученням вертепних десантів львів’ян, івано-франківців, що охоплювали не тільки місто Харків, а й навколишні населенні пункти, здобули велику прихильність населення Харкова. Від початку створення Братства на Різдво в Харківському лекторії товариства “Знання “ організовувались свята, концерти силами відомих діячів літератури і мистецтва, а також хором братства.
Паломницька Великодня поїздка членів братства до Львова в 1990 році відіграла найістотнішу роль у формуванні української православної спільноти, яка згодом стала наріжним каменем Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ.
Дбаючи про розвиток української духовної культури, братство започаткувало дні пам’яті Тараса Шевченка в Харкові (конференції, вечори пам’яті, панахиди, молебні), до проведення яких залучалися, крім харківських культурних, релігійних діячів і літераторів, Львівське, Київське братства, галицькі священики, українські релігійні діячі, такі як Євген Сверстюк,  покійний Патріарх Димитрій та багато інших.
Хочу окремо зазначити, що спільні дії львів’ян і харків’ян, їх бачення шляхів розвитку УАПЦ, організації духовного життя парафій, вимоги до критеріїв обрання кандидатів на свячення, розуміння соборноправності в нашій церкві співпадали і були визначальними в подальшій її розбудові. Ці стосунки можна охарактеризувати не просто як партнерські, а такі, які були освячені високими почуттями любові і братерства.
Завдяки зусиллям члена Харківського Православного братства ап. Андрія Первозваного УАПЦ, голови місійної комісії Владислава Проненка на початку 90-х років відбувалися місійні поїздки до Львова з обміну досвідом між членами братств.
Особливе значення для розвитку українського православ’я на східі України на поч. 90-х років мали відвідини Харкова о. Володимиром Яремою, о. Іваном Пашулею, членами Львівського братства. Братства спільна організовували візит до Харкова Патріарха Мстислава, надавали допомогу у становленні Іоанно-Богословської, Успенської та Свято-Дмитрівської громад УАПЦ м. Харкова, морально і матеріально підтримували парафії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ. За ініціативи голови Всеукраїнського братства ап. Андрія Первозванного монаха Ігоря (Юрія Ісіченка) на високому рівні були організовані спільні акції Харківського та Львівського братств із святкування 500-річчя Запорізької Січі, відкриття Всеукраїнського конкурсу “Червона рута” в 1991 році, вшанування пам’яті Патріарха Мстислава, гетьмана Івана Мазепи в Полтаві тощо.
Основою своєї діяльності братство ставить на меті відродження освітніх духовних традицій української Церкви. Особлива увага приділялась молоді, яку необхідно було прихилити до християнського світосприймання, допомогти молодим душам знайти свій шлях до Бога, пізнати традицію українського православ’я. Після закінчення курсів перші слухачі склали екзамени у Львівській семінарії УАПЦ і отримали посвідчення викладачів недільних шкіл [З.С.З]. У 1992 – 1993 роках продовжували діяти катехитичні курси при братстві ап. Андрія Первозванного, де братчики слухали лекції монаха Ігоря Ісіченка, Олега Кучера, Олександра Борзенка та Сергія Гука12.
З метою духовної освіти дітей весною 1992 року братство створює оргкомітет з організації недільної школи для дітей спільно з ТУМ “Просвіта” та товариством “Спадщина”. Ця братська недільна школа для дітей поклала початок недільним школам при храмах Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ: Свято-Дмитрівському, Іоано-Богословському, храмах Полтави, Луганщини та інших. Навчання дітей в школах проводять викладачі-професіонали, які за покликанням душі несуть Слово Боже дітям українською мовою, виховують в них християнську мораль.
Відновлена втретє Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ 23 серпня 1993 року на єпархіальних зборах ухвалила відкрити в Харкові філію Львівської духовної семінарії УАПЦ, що викликано було необхідністю підготовки священиків та катехитів, здатних для праці на посткомуністичному просторі Східної України. А 16 квітня 1994 року єпархіальні збори Харківсько-Полтавської єпархії ухвалили перетворити філію Львівської духовної семінарії на окрему вищу богословську школу – Колегію Патріарха Мстислава.
Колегія здійснює навчання і виховання священиків, церковнослужителів, богословів, церковних працівників відповідно до традицій Київської церкви та сучасної педагогічної методики. Серед студентів колегії значна кількість членів братства ап. Андрія Первозванного, які окрім здобуття духовної освіти, осягають особливості традицій української церкви та поширюють атмосферу, яка притаманна УАПЦ. Саме в цьому середовищі з’являються душпастирі, які представляють нову генерацію священнослужителів та катехити, які реалізують “вчительну місію церкви”, особливо в середовищі молоді.
Окремо необхідно підкреслити особливий внесок у розбудову духовної культури Східної України архієпископа Ігоря Ісіченка, колишньго голови Харківського крайового та Всеукраїнського братства. Саме вихованці  Харківського національного університету, що пройшли школу Харківського крайового братства, є гідними продовжувачами справ наукового керівника. Серед них є кандидат філологічних наук, методист Колегії Патріарха Мстислава Тетяна Трофименко, директор недільної школи Свято-Дмитрівського катехитично-пастирського центру в місті Харкові, кандидат філологічних наук Олена Матушок та інші випускники і студенти.
Значну роль у суспільному та культурному житті Харкова відіграє член братства, співробітник Літературного музею Харкова Ольга Різніченко. Історія Харківщини, нашої Церкви, Харківського крайового братства стає доступною багатьом українцям в Україні і за її межами завдяки ветеранові братства Владиславу Проненку.
Спільна діяльність Харківського і Львівських братств є тим світлом, що освітлює серця і уми українців на початку нового тисячоліття в дусі заповітних слів Патріарха Димитрія, що, в першу чергу, необхідно знати рідну культуру, культуру праці, культуру сім’ї, культуру суспільного життя, особливо духовну культуру. І як він заповідав, здійснювати ці завдання треба всім, особливо – будівничим Держави13.
В сучасних умовах кризового стану УАПЦ особлива роль братства у збереженні Церкви, її розбудові очевидна. За останні кілька років Харківське крайове братство, переживши кризу, зміцнилося і виходить на якісно новий рівень. Провокаційні дії Кудрякова і його компанії сприяли консолідації як самих членів братства, так і всіх здорових сил Харківщини, і окремих харків’ян, і різноманітних національно-демократичних сил. Це виявлялося під час пікетування захопленої Патріархії в Києві взимку 2005 року, а також в перебігу оборони храмів Харківсько-Полтавської єпархії восени минулого року (цілодобове чергування, інформування харківської громадськості і звернення уваги влади на протизаконні дії самозванців).
А місійна діяльність (прощі до Свято-Миколаївської церкви с. Циркуни, церкви Успіння Пресвятої Богородиці с. Соколове, церкви Св. Катерини с. Катеринівка, до могили Патріарха Димитрія м. Львова) дала духовне єднання і формування активного ядра братства. Спільно зі всеукраїнською громадською організацією «Українська родина» Братство скоординувало роздачу 4,5 тонн гуманітарної допомоги зі Швеції серед людей, що потребували матеріальної допомоги (парафіяни Харківсько-Полтавської єпархії, сиротинці, будинки літніх людей, родини священників та ін.). Члени братства сприяють утворенню парафіяльних бібліотек єпархії, фінансують видавництво календарів з історичними видами Свято-Дмитрівського храму. В пресі та наукових виданнях періодично з’являються публікації про діяльність Харківського крайового братства, статті з історії церкви тощо.
Ведуться ремонтні роботи приміщення братства. По завершенню ремонту планується розширити видавничу діяльність, створити архів, мультимедійну бібліотеку.
Маючи широкі перспективи, використовуючи багатий організаційний, місійний досвід Львівського крайового братства, ми сподіваємося зміцнення нашої Церкви, консолідації здорових сил довкола неї.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

1.      Огієнко І. Українська церква: у двох томах. Т.1.– К., Україна, 1993.– С. 123
2.      Полянська-Василенко Н. Історія України: у двох томах. Т.1. – К., Либідь, 1993. – С. 382
3.      Ворошилов Ю.І., Різниченко О.І. Художній альбом історії Слобожанщини. – Харків, 2006. – С. 4
4.      Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків, Дельта, 1993. – С. 185
5.      Філарет (Гумилевский), Историко-статистическое описание харьковской епархии. – Харьков, Университетская типография, 1853
6.      Полянська-Василенко Н. Історія України: у двох томах. Т.2. – К., Либідь, 1993. – С. 211
7.      Харк. істор. Арх.. Від. 1, № 290
8.      Чеховський В. За церкву, христову громаду, проти царства пітьми. Видання Церковної Ради першої парафії УПЦ Миколаївського Собору. – Франкфурт/Майн, 1947. – С. 6
9.      Мартирологія українських церков у 4 томах. Т.1, Українська православна церква. –Торонто-Балтимор. – Смолоскип, 1987. – С. 1018, С. 998., С. 999.
10. Немировська Н.Г., Апостольська місія братств ап. Андрія Первозваного УАПЦ в нових реаліях розбудови українського суспільства//Успенська вежа, 2005, серпень. – С. 4-5.
11. Ісіченко І. Готуючи дорогу Господню: до 10-річчя Харківського обласного братства ап. Андрія Первозваного. – Харків, Фавор, 2000. – С. 5
12. Благовісник відродження, 1992 рік, №12,16 червня. – С.З.
13. Патріарх Димитрій. Розмова про страшне сьогодення. –  К.: Світло для світла, 2001.– С.86-87.

(Переглянуто 68 разів, 1 переглядів сьогодні)