В інфопростір, насичений радістю і відчуттям епохальности подій, пов’язаних з Томосом,  закралися  обурення і  нарікання на участь у визначній події на Фанарі кримінального авторитета Наріка. Ця ситуація сконденсовано нагадала мені власні переживання початку 1990-х. У той момент для таких, як я, неофітів у громадському, політичному, церковному житті ідея розбудови і служіння своїй державі сприймалась як абсолютно жертовна, необмежена в часі праця, ще й  підсилена комплексом провини: «Поки ти там по університетах, аспірантурах блукала – справжні патріоти сиділи по тюрмах, виборюючи те, що дісталось тобі згодом без жодних зусиль».

Отож з початку 1990-х вдень і вночі на вул. Сумській 43 в центрі Харкова, де мали свої офіси різні національно-патріотичні структури, писалися програми розвитку, видавалися газети, часописи, чи не щодня готувалися патріотичні акції. Людей – інтелігентних, творчих, реально класних фахівців у різних сферах – було море. Та до 1998 року  це живе й бурхливе людське море перетворилося на пустку. Ейфорія державотворчих бажань у багатьох людей обернулася на повну в них зневіру. І це було пов’язано не лише з олігархізацією державної системи і злиттям партноменклатури з криміналом, а також, і це ще гірше, із  розчаруванням у багатьох національно-патріотичних лідерах. Тоді ж  українські культурно-просвітницькі організації чимдалі нижче скочувалися на  рівень тусовок для марґінальних типів і асоціяльного елементу.

Судячи з дописів і коментарів під постами у Фейсбук, того ж Романа Сініцина, подібні до моїх колишніх постів про політику, серед нинішнього покоління молодих активістіві взагалі мислячих людей поширюються гірко іронічні настрої  у сприйнятті новоутвореної Помісної Церкви України, як і взагалі будь-яких Церков. У коментарях перераховуються злочинці, які отримують нині  від церковних ієрархів нагороди, красуються на фото поруч із державними чиновниками, виступають у ролі «визначних» волонтерів і благодійників. І при цьому висновки в коментарях проєктуються на Церкву як одну із хитрих схем легких грошей, таку собі замануху за рахунок учорашніх злочинців, політиків – маніпуляторів і «дурних, забобонних бабів».

У чому помилковість цих поглядів? І як можна запобігти в собі самих таким настроям?

Мені особисто на ці питання допомогла дати відповіді передріздвяна недільна проповідь архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря. Його думка про сучасну епоху т.зв. постправди і ставлення до неї Церкви Христової.

Те, що епоха постправди, як часто називають наше сьогодення, полягає в тому, що з кримінального авторитета Наріка медійними засобами можна зробити віртуальний образ благопристойного громадянина Петровського – це факт. Але Церква, небесним главою якої є Христос, ніколи не визнає епохи післяправди, бо стоїть  на тому, щоби ми жили за правдою і були вільними від брехні й фальшу.

А також – досвід. Спиратися на власний досвід, не витісняючи з пам’яти навіть те, за що соромно. Бо це теж життєве надбання, і воно є запобіжником перед потенційними помилками й викликами в майбутньому. І такий самий принцип мав би діяти в історії людства, нашій національної історії. Адже на правді, як життєвому взірці, основане Євангеліє.

Напередодні Різдва Христового на літургії читається євангельське зачало, в якому перераховуються десятки імен попередників  за кров’ю Маріїного Сина. Чи вони всі були бездоганними? Та ні.  В історії життя праотців Авраама, Ісаака, Якова можна знайти ситуації, які характеризують їх не з кращого боку. Найчастіше як предок Ісуса за кров’ю  згадується цар Давид. Це ж він до безтями закохався у Вірсавію і спланував убивство її чоловіка Урії. Пізніше він покаявся за це, і плодом його покаяння є 50-тий псалом.   Але можливо з цим фактом пов’язані і подальші потрясіння, які пережило людство до приходу Спасителя. Хоч  у цьому досвіді визрівала  й необхідність приходу в світ Спасителя.

Так от і з постанням нової Помісної Церкви України. Її історія не починається з чистого аркуша. Адже якби  на початку 1990-х років  не було руху за творення Української Автокефальної Православної Церкви в Україні, напевно і не було б ані Церкви Київського Патріархату, створеної партноменклатурою на противагу УАПЦ, ані підписання Томосу, бо ні в кого б не виникало бажання мати в Україні автокефальну Церкву.

Нині ж у Стамбулі хто стояв біля патріярха Варфоломея, який підписував Томос? Переважно люди, які 25-30 років тому були комуністами і атеїстами. І кого  найбільше згадують сьогодні і вшановують як предтечу підписання Томосу?  Колишнього предстоятеля УПЦ КП і керівника київського екзархату РПЦ у 1980-ті роки, який на початку 1990-х  знущально, з образами і приниженням висловлювався про  українську автокефалію.

Та ще прикріше те, що за весь останній рік не було ані згадок, ані висловів вдячності тим, хто справді спричинився до підписання Томосу. Бракувало згадок про патріярха Мстислава, який готував для нього ґрунт, але уявляв собі зовсім по іншому цю процедуру. На початку 1990-х тут, в Україні, він нагадував нам знов і знов: «Визнайте самі себе і тоді вас усі визнають. Приходьте не як прохачі, а як люди з власним досвідом, із власним душевним багатством. Не забувайте про ті скарби київської духовности, які в нас є. Нам немає чого соромитися перед греками чи іншими націями». Не згадується ніде і про двох мужніх скромних священиків зі Львова – о. Володимира Ярему і о. Івана Пашулю, які  19 серпня 1989 р. у Петропавлівській церкві Львова оголосили про відхід від Московського Патріархату і, не чекаючи жодних томосів, почали поминати на богослужіннях тодішнього Вселенського Патріярха Димитрія, попередника нинішнього Константинопольського Патріярха Варфоломея».

Цей досвід у нашій сучасній історії варто озвучувати і для того, щоб нова Помісна Церква України його врахувала й засвоїла, пам’ятаючи, що «Цар світу народжується не в Іродовому палаці, а в скромному вертепі, у печері для худоби під Віфлеємом. І кладеться у звичайні ясла, з яких годували худобу. Скромність і покора – ось ті чесноти, які відкриває нам Христос. А також вміння знайти облуду і оминути її. Не ставати пасткою суспільної омани. Бути цілеспрямованими у пошуках Христа, вірними своїй Церкві».

09.01.2019

Ольга Різниченко,

титар Свято-Дмитрівської церкви УАПЦ

(Переглянуто 363 разів, 4 переглядів сьогодні)