Кияни, які жили на далеких Теремках років десять-дванадцять тому, не можуть не згадати колоритного сивого дідуся з розкішною бородою й лагідними очима. Його можна було зустріти на тролейбусній зупинці, в черзі за продуктами, а недільного ранку – на стежці біля окружної траси, яка вела до невеличкої Борисоглібської церкви. Навіть старші парафіянки, бувало, називали його просто «старим батюшкою», на відміну від «молодого батюшки» – настоятеля о. Юрія Бойка. І лише одиниці чули, що цей «старий батюшка» очолює не визнану владою Українську Автокефальну Православну Церкву й титулується «Патріярхом Київським і всієї України Димитрієм».
Отець Володимир Ярема мав уже 77 років, коли єпископат УАПЦ звернувся до нього з проханням прийняти патріяршество. Неформальним лідером УАПЦ він був і раніше, відколи в 1989 році першим заявив про перехід з Московського Патріярхату під владу митрополита УАПЦ Мстислава. Отець Володимир успадкував від батьків міцне селянське здоров’я, завжди був чужий шкідливих звичок, вів помірковане життя й зберігся для своїх років дуже добре. Тим не менше вік давався взнаки. Та й набридли постійні звинувачення в підпорядкуванні своєму впливу і парафії, і Львівської єпархії в цілому. Солідарність із отцем Яремою його численної родини, насамперед дітей, Святослава й Віри, що від початків належали до ядра мирянського руху УАПЦ, виглядала в темних очах недоброзичливців «владою клану Яремів». Отож о. Володимир вирішив відійти від церковних справ і спочити, віддаючись дослідженню сакрального мистецтва й підготовці до друку своєї книги «Іконопис Західної України ХІІ-XV ст.». Настоятельство в Петропавлівській церкві перебрав спочатку о.Іван Пашуля, а потім о. Микола Кавчак.
І ось у цей час помирає патріярх Мстислав. Вірна йому частина УАПЦ лишилася осиротілою, а діалог материкової та діаспорної спільнот не склався. Було очевидним, що жоден із українських єпископів не зможе очолити церкву. Тоді архиєпископ Петро Петрусь і запропонував звернутися до старенького о.Яреми та його родини з проханням дати згоду на монаший постриг, рукоположення в єпископи й вибір на патріярха піонера відродження УАПЦ. Інші єпископи підтримали владику. Підтримав його й о. Юрій Бойко.
Церква тоді ще не подолала кризу, викликану брутальним втручанням у її життя уряду президента Кравчука. УАПЦ не була визнана леґально, в Києві мала тільки одна маленьку капличку з бетонних блоків, а загальне число парафій не перевищувало 300. Крім Львівської єпархії, всі інші – Волинська, Дніпропетровська, Білоцерківська, Харківсько-Полтавська – налічували буквально по кілька громад, часто без храмів. Про єпископські резиденції та єпархіяльні центри не було мови. Заняття у Львівській семінарії проводилися в тісних кімнатах при консисторії. За цих умов титул патріярха не давав ані реальної влади, ні засобів до існування. Натомість прийняття цього титулу автоматично спрямовувало на особу всю ворожу силу посткомуністичного адмінресурсу.
Родина Яремів виступила категорично проти ідеї прийняття батьком патріяршества. Коли єпископи УАПЦ приїхали до їхнього дому, і дружина, і доньки о. Володимира відмовилися віддати його на наругу. Бо саме так і сприйняли архиєрейську пропозицію. Знаючи львівську атмосферу, вони попереджали, що ймовірна висвята лише породить низку пліток. Їмость о. Володимира, пані Юлія, нагадувала про цілковиту непристосованість чоловіка до самотнього життя: він завжди жив у родині, не переймався побутовими клопотами, не звик дбати про гроші, і розрив з родиною та окреме перебування в Києві стане для нього непосильним тягарем.
Довгі переконування єпископів дали наслідок. Дружина й частина дітей неохоче згодилися, якщо батько зважиться на постриг, прийняти його волю з пошаною. Їмость пообіцяла й сама стати в цьому разі монахинею, як належало за канонами. Вирішальним стало те, що о. Володимир, переконавшись у відсутності інших перспектив для УАПЦ, згодився на постриг за умови допомоги йому з боку інших єпископів. Допомоги не стільки матеріяльної, скільки організаційної, адміністративної: адже о. Володимир не мав жодного досвіду управління церковною структурою.
Серед найважчих переживань мого життя назавжди залишиться участь у чині монашого постригу о. Володимира Яреми. Його відправляв архиєпископ Петро Петрусь пізно ввечері 23 серпня 1993 р. в Петропавлівській церкві. Були присутні ще ми з о. Миколою Кавчаком і єромонахом Онуфрієм Думичем. О. Володимир, який того вечора став Димитрієм, на честь свт. Димитрія Ростовського, тримався мужньо, зосереджено. Але, мабуть, ніколи чин постригу так не нагадував похорону, як того разу. Трагічне відчуття посилювали голосні ридання одного з родичів, який увірвався до храму й намагався переконати присутніх змилосердитися над старцем. Я до смерті не забуду цих ридань…
Два тижні постриг тримався в таємниці. А вже 5 вересня 1993 р. в Борисоглібській церкві Києва о. Димитрія було висвячено на єпископа, 7 вересня обрано й 14 жовтня інтронізовано на патріярха. Під церквою Спаса не Берестові, де відбулася інтронізація, львівські жіночки радісно виспівували:
В нас велика слава нині – Патріярх на Україні.
Сам же Патріярх опинився на 15-му поверсі нового будинку на околиці Києва, без канцелярії, без допомоги, без матеріяльного забезпечення. «Християнський банк», заснований київськими парафіянами о. Юрія Бойка, зумів знайти й придбати помешкання, але відразу ж став об’єктом жорсткого тиску неприхильних до УАПЦ установ. Завирували плітки. Наляканий ними, Патріярх уникав використовувати для канцелярії запропоновані йому приміщення «Християнського банку» на території Свято-Михайлівського монастиря, відмовився від пропонованого транспорту, почав уникати контактів із організаторами банку. Згодом опонентами було підступно організовано крах банку й приміщення на Теремках було втрачено.
Кожному, хто бував у патріяршому помешканні в ці роки, смішно було чути про поширювані у Львові чутки про банківські капітали Патріярха. Помешкання виглядало просто убогим. Не дочекавшись обіцяних ремонту й умеблювання, ним заопікувалися діти Патріярха Димитрія. Вони придбали меблі, приїздили щомісяця, аби прибрати й приготувати їсти. Часом побутом займався келійник. Але нерідко бувало таке, що бракувало найелементарнішого. І тоді майже 80-річна людина живилася макаронами, а по молоко ходила сама, пішки спускаючись з 15-поверху, коли не було світла. Це ж був час інфляції, затримок зарплат, веєрних відчлючень електроенерґії. А на лекції, зустрічі, прийняття Патріярх часто їздив у громадському транспорті, підібравши під плащ поли ряси…
Львівська єпархія не просто відмовилася допомагати Патріярхові, але й зробила все для того, аби не допустити створення в Києві реального центру, водночас же заблокувати приїзд Патріярха до рідного міста. І досі в архіві зберігається колективний лист колишніх учнів і соратників Патріярха, які гостро критикують його за втручання в справи Львівської єпархії. Залюблений у Львів, Патріярх швидко переконався, що його переїзд до Києва багато кому був потрібен лише для усунення його з найбільшої єпархії УАПЦ. А зрозумівши – прийняв виклик. Він пережив зради, обмови, ганьбу від аморальної поведінки непокірних йому єпископів. Його примудрилися втягти в авантюру з «об’єднанням УАПЦ і УПЦ-КП», залучили до судового процесу проти «Християнського банку», а потім оголосили «виведеним поза штат» УАПЦ. Патріярх відповів посланням «Про спроби ліквідації УАПЦ в Україні», циклом «Розмов про страшне сьогодення», а вже перед смертю – поїздкою до США та заповітом про перехід УАПЦ під омофор митрополита Константина.
Він зумів зберегти совість і свободу – неймовірно важливі цінності для християнського ієрарха. Тож, хоча останні роки Патріярх прожив на межі злиднів, він був багатшим за більшість церковних ієрархів сучасного світу. Його обирали на наругу – він же відкрив духовні виміри патріяршої гідності, неприступні для багатьох сучасних носіїв патріярших реґалій. Цей сивий дідусь зумів стати справжнім Патріярхом, чесне пастирське слово якого лишається вагомим чинником церковного життя України. Тому не вгавають ганебні спроби очорнити світлу пам’ять спочилого дикими чутками й фальшивими звинуваченнями. І кожна нова плітка, лягаючи важким тягарем на сумління її автора, підносить у наших очах образ того, хто сподобився пройти свою Голгофу, заохочуваний Христовим словом: «Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене. Радійте та веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах!» (Мт. 5:11-12).

Архиєпископ Ігор Ісіченко

(Переглянуто 785 разів, 1 переглядів сьогодні)