DSC_0010

Інтерв’ю Людмили Зузяк  для газети «Верховинські вісті» 

(село Криворівня Верховинського району Івано-Франківської обл., 19 липня 2015 р.)

 

Архиєпископ Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви (оновленої) є одним із небагатьох інтелектуалів у церковному середовищі. Крім свого високого сану в церковній ієрархії, займається науковою працею: захистив докторську дисертацію і працює в Харківському університеті ім. Каразіна та Києво-Могилянській академії. У свої молоді роки працював філологом у школах Харківщини, навіть, має невеликий досвід праці у редакції. Його знання мають велику вагу, бо проникнуті енергіями Духу – а це вже називається мудрістю.

Владика Ігор (Ісіченко) робить сміливі кроки у пошуку моделі міжцерковних взаємин. На його думку, формальне об’єднання Українських Церков ще нічого не означатиме. Бажаний шлях до Єдиної Помісної Церкви в Україні – це спільне творення Церкви, відкритої на всі виклики, які підносить життя, готової вести діалог із сучасним світом, вільної від диктату влади, від корупції та подвійних стандартів моралі. А це вже залежить від особистих якостей та особистої харизми кожного священика. Здорові частини кожної Церкви мають об’єднатися у намаганні спільно творити здорове тіло нації. Також розмовляємо про розуміння нашої ідентичності, усвідомлення нашої української місії та гідне її виконання, і роль Церкви у цьому.

– Незважаючи на те, що ви є ієрархом, маєте активну громадянську позицію. Що вас до цього спонукає?

– Ще перед тим, як стати ієрархом, я брав активну участь у суспільно-політичному житті Харківщини. Народився, правда, я далеко від Слобожанщини – там, де мої батьки працювали, на цілині. Але коли мені було кілька місяців, повернувся на батьківщину, і з 1956 року живу на Харківщині. Там навчався в університеті, і у тому самому університеті, який сьогодні називається «Харківський національний університет ім. Каразіна», працюю із 1981 року на кафедрі історії української літератури, тепер – уже професором: я захистив у 1987 році кандидатську, а в 2009 році – докторську дисертацію. Також я викладаю у Києво-Могилянській академії.

Мені вдалося уникнути членства у компартії. Коли ж почалися процеси духовного відродження, із 1988 року, я робив, що міг, для того, аби комунізм відійшов у минуле. Я брав участь у створенні першого культурологічного клубу «Спадщина», був одним із співголів РУХу, коли він створився на Харківщині, виявив ініціативу в організації Українського православного братства на Харківщині, яке стало в нас першою суспільно-церковною організацією. Цього року, на Різдво Івана Хрестителя, ми відзначали 25-ліття з часу утворення братства. Воно стало дуже важливим чинником у формуванні церковної структури, у творенні на Слобожанщині Української Церкви. Спочатку мирянська організація в нас утворювалася як відкрита для православних різних визнань Але коли Російська Церква протиставила себе не тільки українському політичному рухові, але і духовному відродженню, і розвиткові національної культури, Братство ввійшло до складу Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозванного Української Автокефальної Православної Церкви. Невдовзі мене обрали головою Всеукраїнського братства. Це сталося в грудні 1991 року. І я очолював Братство до кінця 1992 року.

Ставши головою Братства, я вирішив: якщо вже присвячую себе Церкві, то робитиму це цілковито. І прийняв монашество. Щоб не робити з цього сенсації, я постригався непомітно, у Михайлівському Золотоверхому монастирі, який тоді ще належав до УАПЦ.

Потім, коли у Церкві стався розкол і Патріарх Мстислав лишився з меншістю Церкви, то з його волі і бажання я прийняв спочатку дияконський сан, буквально через декілька днів – священичий, а за кілька місяців став єпископом: 12 липня 1993 року. Відтоді я стараюся, відзначивши день моєї хіротонії, брати тиждень для того, щоб зробити собі реколекції, духовний відпочинок.

– То це зараз якраз і є той час?

– Саме так.

– У вашій біографії є такий широко відомий факт: Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ, яку ви очолюєте, свого часу відмежувалася від митрополита Мефодія (Кудрякова), земна дорога котрого, до речі, вже завершилася. Як ви тепер, через десять років, оцінюєте цей свій вчинок?

– Зараз він знаходить свій розвиток. Але тут ми мусимо заглибитися трішки в історію, щоб зрозуміти передумови цього дистанціювання. Українська Церква у Харкові почала формуватися ще з початку 1920-х років. Ми мали прекрасних архиєреїв, скажімо, владику Олександра (Ярещенка), родичі якого досі живуть у Харкові. Коли я став єпископом, ми ще мали щастя бачити у Харкові у церкві парафіян, які ходили до церкви у 20-ті роки та у роки війни.

Харківсько-Полтавська єпархія, власне, і народилася у війну. Це була дуже драматична історія, характерна для Сходу України. Перед війною Церква у нас була винищена повністю. А владика Феофіл (Булдовський), вижив завдяки тому, що пішов у внутрішнє підпілля. Він був уже стареньким і жив при якійсь родині у Харкові. І коли совєти відійшли на Схід, він виявився єдиним єпископом у місті. Тоді масово почали відкривати церкви, хрестили сотні людей. Зараз у це важко повірити, але в 1942 році більшість церков Харкова належали до Української Автокефальної Православної Церкви. Правда, тут я не зовсім точний: спершу це ще була просто Українська Церква. Владика Феофіл (Булдовський) обережно ставився до ідеї УАПЦ і коли вона почала відроджуватися на Волині, митрополит не квапився приєднуватися до неї. Тоді до Харкова приїхала така унікальна людина, як єпископ Мстислав (Скрипник). Він походив з наших країв, з Полтави, був племінником Симона Петлюри. А владика Феофіл (Булдовський) також походив із Полтави. Він був саме тим священиком, який хрестив Степана Скрипника – майбутнього єпископа Мстислава. Земляки зустрілися, переговорили, владика Мстислав пояснив засадничий устрій УАПЦ і тоді владика Феофіл (Булдовський) з усією Харківсько-Полтавською єпархією увійшов до її складу. Це сталося 27 липня 1942 року, і цю дату ми святкуємо як дату утворення нашої єпархії.

Для галицьких єпархій УАПЦ була явищем зовсім новим. На жаль, у свідомості значної частини священиків і православних мирян Галичини розуміння ідентичності УАПЦ є досить поверховим. Для нас же це – історично закорінена реальність. При цьому для відродження УАПЦ на Слобожанщині Галичина дала дуже багато. Власне кажучи, у нас по-справжньому церковне життя почалося завдяки священикам Петропавлівської церкви Львова, які почали приїздити до Харкова, відправляли в нас Літургію… До нас приїздили о.Іван Пашуля, о.Володимир Ярема – майбутній патріарх. Отже, саме на цій основі у нас і поставала Церква. Ми йшли в Церкву, може, не стільки із національних і патріотичних почуттів, скільки з прагнення знайти справжню Церкву, автентичну, вільну від прислужництва владі, від колаборантства, яким позначався Московський патріархат, від кланових хвороб, якими хворіло російське духовенство. Альтернативу РПЦ ми шукали в нашій власній традиції, традиції УАПЦ, що зберігалася в діаспорі. І після упокоєння патріарха Димитрія ми очікували, що наша Церква тепер уже вільно ввійде у структуру УАПЦ. Адже існували відповідні домовленості й Патріарх про це написав у своєму заповіті. Але раптом ми знов відчули себе повернутими в старі совєтські часи, коли адміністрація Президента Кучми поставила нам свого протеже на чолі Церкви. Ми певний час намагалися знайти компроміс і, поминаючи як главу Церкви митрополита Костянтина, водночас не розривали стосунки із іншою частиною УАПЦ в Україні. Але коли стало очевидним, що ця частина мириться з підневільним становищем Церкви, яке повертає нас у похмурі часи комуністичного диктату, тоді ми і відійшли від цієї структури, зберігаючи добрі стосунки з її владиками – Андрієм (Абрамчуком) з Івано-Франківська, Романом (Балащуком) із Вінниці, та й із владикою Макарієм (Малетичем) зі Львова.

– Нещодавно, 9 липня, відбулося засідання Архієрейського Собору УАПЦ, на якому йшлося про об’єднання з УПЦ КП. Перемовини не завершено, собор перенесено на пізніший термін. Чи не сприятиме це тому, щоби церковний хаос в Україні, на втіху зацікавленим, тривав якомога довше?

– Треба ставити питання в іншому ракурсі. Насамперед замислімося: а чи не є те, що ви називаєте «хаосом у релігійному житті України», Божим Даром? Бо коли ми говоримо про Церкву, ми повинні пам’ятати, що її насправді провадить Христос – або це не Церква. Якщо ми діємо всупереч волі Христа, то годі сподіватися успіху будь-яких об’єднавчих проєктів. Не забуваймо, що єдина церква, яка реально зберегла тяглість київської традиції – Греко-Католицька Церква. Адже православні церкви, які існують у нас, на жаль, пережили розрив традиції після 1686 р., коли наша Церква була підпорядкована Москві і почала інтенсивно асимілюватися. А Греко-Католицька Церква у замкненому середовищі Галичини, не розчиняючись у польському католицизмі, зуміла бережно плекати київську помісну традицію. І з кінця XIX століття, значною мірою завдяки митрополитові Андреєві Шептицькому, ювілей якого зараз ми відзначаємо, УГКЦ почала повертати собі ті риси української ідентичності, яких ми всі потребуємо в Україні.

Це надзвичайно важливий чинник у формуванні справжньої, а не формальної української помісності. Бо Помісна Церква незвідна до адміністративної єдности. Якщо творення церковної структури є самоціллю, то це марна справа. Якщо ж здорові частини кожної Церкви намагаються об’єднатися, аби творити здорове тіло нації, якого вона сьогодні потребує, отоді якраз і єдність Церви буде забезпечено. Це тепер позиція всієї Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ: Помісна Церква неможлива без єднання із УГКЦ. Це позиція, яку визначив у квітні цього року наш єпархіальний собор. Тепер у нас іде поступовий, але цілеспрямований і продуктивний діалог із керівництвом УГКЦ. Ми маємо робочі групи, які співпрацюють між собою. Єпархіальна рада, яка відбулася на початку липня, підтвердила продуктивність цього шляху

– В одному інтерв’ю якось ви сказали про феномен галицького православного сепаратизму. Що ви мали на увазі?

– Галицький сепаратизм виявлявся в окремі періоди і мав деструктивне значення для України. Якоюсь мірою феномен галицького сепаратизму ми спостерігаємо вже в москвофільстві. Тепер москвофільство виглядає для нас кумедним і явищем минулого, але воно відображає дуже небезпечну тенденцію замикання в собі, локалізації ціннісних пріоритетів, ігнорування простору поза Галичиною. Такий підхід і сьогодні характерний для окремих політиків, що розглядають «зазбручанську Україну» як тягар на ногах «проєвропейської» Галичини.

Мені дуже сподобалася одна фраза блаженнішого Любомира (Гузара), який казав про «єресь галичанства»в Церкві. Вона виявляється в намаганні підкреслити вищість західноукраїнської традиції, протиставити її Сходу і твердити, що Схід мало духовний, порівняно з Галичиною.

Тільки дуже поверхова людина може не помічати, що часто справжні цінності ховаються за зовні непоказною оболонкою. Схід мусив ховатися зі своїм внутрішнім життям протягом довгих століть російської окупації. Потрясіння на кшталт Голодомору 1932-33 років, геноцид, що розпочався після окупації нас червоними, навчив нас тримати свій внутрішній світ під міцним замком і не демонструвати його чужим. Це все треба зрозуміти і допомогти східним українцям відкритися щирим ставленням до них.

– Як ви оцінюєте екуменічні зусилля деяких священиків? Чи достатньо їх, щоб досягти мети – Єдиної Помісної Української Церкви? І щоб це було, як ви казали, духовне єднання, а не формальне.

– Слово «екуменізм» у другій половині ХХ століття було дуже дискредитоване. Совєти намагалися використати екуменічний рух як майданчик для пропаганди своїх поглядів. Російська Православна Церква займала ключові посади у Всесвітній Раді Церков та інших екуменічних організаціях. Тому для людини, яка жила в той час, саме слово «екуменізм» діє трішки насторожуюче. Коли ж говорити про перспективу відкриття тієї церковної єдності, яку Христос нам дає, то навіть досвід парафіяльних священиків засвідчує хиткість штучних міжконфесійних бар’єрів, зведених попередніми поколіннями. Ваш земляк, отець Іван Рибарук, настоятель парафії Різдва Пресвятої Богородиці у Криворівні, якнайкраще продовжує чудові традиції галицького греко-католицького священства XIX – початку ХХ століть, коли священик був духовним лідером загальнонаціонального масштабу. Попри те, що отець служив десь у маленькій парафії, у нього могли гостювати, як тут, у Криворівні, Франко, Коцюбинський, Леся Українка, він міг фінансувати важливі видавничі проекти, видавати газету тощо. Ось вам і чинник справжнього духовного єднання! Бо коли ми говоримо про міжцерковні стосунки, ми часто їх пов’язуємо із якимись зовнішніми формами єднання. Але ж сьогоднішній глобалізований світ ставить перед нами набагато масштабніший виклик – це виклик протистояння ідеології гедонізму, споживацтва, кар’єрного змагання. Якраз за таких умов реальне свідчення світові євангельських цінностей і робить цих священиків феноменами екуменічного масштабу. Так і формується здорова психологія церковної єдності, з якої, звичайно, не проблемою буде у свій час виростити справжню єдину Церкву.

Ніякої церковної єдності не може бути досягнуто, якщо на місцях домінують прагматичні мотиви служіння священиків. Бо коли священик думає про власний прибуток або про власний авторитет у парафії, свої зв’язки з владою, тоді, звичайно, ефект його участі у загальнонаціональному церковному житті буде нульовим.

– А чи достатній, на вашу думку, рівень освіти та інтелектуальний рівень священиків, і чи достатньо відкриті їхні серця для того, щоб провадити свою паству до обєднання у Христі?

– Чи був основоположник українського монашества преподобний Антоній Печерський освіченою людиною? Дуже сумніваюся. Можливо, він умів читати. Чи вмів писати – сумнівно.  Для священика ерудиція важлива, але не визначальна. Бо коли Церква відроджувалася у 1990-х роках, то не було часу вчитися у семінаріях. Можна позаздрити Римсько-Католицькій Церкві, яка могла надіслати в Україну вихованців вищих духовних шкіл із Польщі чи Словаччини, тим часом утворити тут школи, провести через повний курс семінарій власних абітурієнтів. Православні церкви цього не мали. До падіння Совєтського Союзу в Україні діяла одна-єдина, найгірша в РПЦ, Одеська духовна семінарія. До того ж, її вихованці готувалися до служіння не тільки Православній Церкві, а й російській національній ідеї. Коли постали нові виклики, то не було часу провести через повний курс семінарій тисячі священиків, які нам були потрібні. Але ті, хто зумів продовжити працю над собою, реалізувалися.

Проблема в тому, що навчання священика не повинно закінчуватись зі складанням останнього іспиту в семінарії. Якщо навчання не триває все життя, то священик неодмінно деградуватиме. Але є й інший аспект. Це – проблема формування священиків. Нині при вступі до семінарії частина абітурієнтів керується матеріальним мотивом. Їхні попередники, дорослі люди, які прийшли до Церкви з падінням СССР, мали за собою тривалі духовні пошуки, мали життєвий досвід. Це допомогло їм частково компенсувати недоліки духовної освіти.

Сьогодні ж для майбутнього священика дуже важливо зрозуміти, що його місія –духовне товаришування своїм парафіянам. Простуючи разом зі своїми парафіянами, він повинен учитися, в тому числі – у парафіян, навіть у маленьких діток. Бувають дарунки Божого Провидіння, які дають нам більше, ніж прослухана лекція або прочитана книжка. Отже, слід вчитися читати знаки, через котрі Бог нам повідомляє Свою Добру Новину. Читати у довколишньому житті, читати в книгах, працювати в інтернеті.

Звісно, інтернет може бути пасткою, коли соціальні мережі стають тільки компенсацією вузького кола спілкування у повсякденному житті або коли в них шукається якась слизька, скандальна інформація. Але ж на сьогодні в електронному просторі містяться багатющі скарби богословської думки: зацифровано книги, проповіді, інтерв’ю, фільми на релігійну тематику і багато-багато чого ще. Фейсбук стає майданчиком для спілкування з парафіянами, особливо – з молодшим середовищем.

– У час, коли мова йде про інтегрування України у світову спільноту, про те, що ми хочемо, аби нас поважали у Європі, мабуть, у цьому процесі все-таки важливою є роль Церкви, а значить знову ж таки і духовний та інтелектуальний рівень священиків?

– Може, навіть, важливий не стільки високий інтелектуальний рівень, як позбавлення провінційних хуторянських комплексів. Адже найбільшою нашою перешкодою до повноправного інтегрування в Європу є неготовність позбутися психології марґіналів, яку в нас формували завойовники: і в Австрійській імперії Галичина уявлялася дикунським закутком Європи, і в Російській імперії циркулював узагальнений образ простакуватого малороса, вірного служаки царя, недалекого і нездатного на інтелектуальні подвиги. Недавно Олег Табаков нам дуже виразно нагадав про цей стереотип, який, виявляється, і досі панує у свідомості навіть тих росіян, які відносять себе до культурних еліт.

Перемогти цей комплекс у собі – це значить відчути себе вільним. Насамперед Церква повинна відчувати себе вільною і мужньою. Без мужності, без відчуття своєї гідності, своєї належності до європейської традиції нема чого потикатися в Європу. Коли я був у Іспанії, їздячи місцями, пов’язаними із життям святої Терези Авільської, то намагався триматися осторонь від російських груп. Чому? Бо ці люди несуть у собі незагойний відбиток нахабного, самовдоволеного провінціалізму – те, що відразу показує відчуженість цієї людини від європейської культури. Адже основою ментальності європейця є відкритість до іншого, готовність допомогти йому, сміливість, відсутність комплексів меншовартості – те, що нам треба ще в собі формувати. А Церква якраз у цьому і мала би відігравати першорядну роль. Бо хто створив Європу? Європу створила Церква! І недарма покровителями Європи на Заході вважається преподобний Венедикт Нурсійський, а на Сході – рівноапостольні Кирило і Мефодій. Вони – творці Європи. Церква принесла на наш континент загальну освіту, навчала господарювати європейців після темних століть, які настали за падінням Римської імперії. Церква створила феномен демократичної Європи. Вона сформувала суспільство, де шануються права людини.

Саме тому Церква повинна сьогодні вчити нас бути європейцями. Вчити на прикладі тих великих мужів, які творили Європу: блаженного Августина, скажімо, чи Амвросія Медіоланського, рівноапостольних Кирила і Мефодія. Ми – давній європейський народ, який повертається до свого родинного дому, де без нас не могли відчути повноти. Європі бракувало нас, українців, нашої духовної традиції. Тому ми маємо свою місію, яку нам треба осягнути і гідно виконувати. І менше боятися. Не потрапляти у сіті темних сил, які з давніх часів намагаються переконати людство у тому, що Європою чи й цілим світом вже володіє диявол. А це не так. Бог володіє світом і немає тут іншого господаря, крім Нього!

(Переглянуто 480 разів, 1 переглядів сьогодні)