Пастирське послання до 75-річчя утворення Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви

Слава Ісусу Христу!

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!

75 років тому, 27 липня1942 року, у розпал Другої світової війни, актом про об’єднання Харківсько-Полтавської єпархії з Українською Автокефальною Православною Церквою було покладено початок новітній історії нашої єпархіяльної спільноти. Історії вельми драматичної, сповненої переслідувань, обмов, несправедливих утисків, прихованої дискримінації і відвертих репресій. Один із творців і натхненників утворення Харківсько-Полтавської єпархії та її відродження 1992 року, єпископ Переяславський, а згодом митрополит і перший патріярх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав (Скрипник) був змушений еміґрувати на Захід. Лише в глибокій старості він повернувся на рідні землі, але й тут на схилі віку був зраджений власним єпископатом. А блаженної пам’яти митрополит Феофіл (Булдовський), єдиний з владик Української Автокефальної Православної Церкви, хто залишився зі своєю паствою попри загрозу повернення окупантів зі Сходу, помер у більшовицькій в’язниці…

За 25 років свого служіння в незалежній Україні наша єпархія витримала нові несподівані випробування. Їй доводилося протистояти тискові адміністративного ресурсу й політико-економічних еліт, які уявляли собі Церкву підконтрольною їм структурою, залученою до сфери кланових стосунків. Під час розколів 1992 і 1995-1996 рр. Харківсько-Полтавська єпархія зоставалася в абсолютній меншості, зберігаючи вірність патріярхові. А коли упокоївся святіший патріярх Димитрій (Ярема), наша єпархія – єдина з усіх! – продемонструвала відданість його заповітові, визнаючи канонічну владу митрополита Константина (Багана) як законного предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви в діяспорі, відтак же й в Україні.

Упокоєння митрополита Константина й відмова його наступника прийняти під свій омофор Харківсько-Полтавську єпархію поставила нас перед необхідністю по-новому визначати своє майбутнє. А це вимагає мужности, щирости й любови. Любови та віри в безмежне Боже милосердя, видимим знаком якого в світі є Церква. Адже не державні мужі, політики й менеджери творять Церкву, а Сам Христос, за молитвою Якого благодатні дари Святого Духа переінакшили громаду апостолів на містичне тіло Христове. Бути невід’ємною частиною Єдиної Святої Соборної Апостольської Церкви – великий привілей, але й великий іспит. Ми складаємо цей іспит, ставши на шлях відповідального діялогу з братньою Українською Греко-Католицькою Церквою як співспадкоємницею Київської православної митрополії. Наш жест любови й братньої довіри знайшов суголосну відповідь. Значний відтинок шляху до єдности пройдено протягом минулих двох з лишком років. Ми досягли повного порозуміння з Архиєрейським Синодом УГКЦ, домовилися про засади єднання. І тепер ми смиренно чекаємо на благословення Апостольського Престолу, яке б уможливило дальший розвиток цього процесу.

Християнське смирення виявляє в собі гідне прийняття Христового дару миру (Ін. 14:27). Ми не просимося, ніби бідні родичі, під опіку сильнішої й досвідченішої структури. Ми не зрікаємося ані власної православної традиції, ні 75-річного досвіду єпархіяльного життя. Ми йдемо до єдности з відкритим серцем, з власними духовними й інтелектуальними здобутками, послідовно дотримуючись засадничих доктрин, на яких зростала в ХХ ст. ідея Української Автокефальної Православної Церкви. Адже для всіх поколінь її творців, а передусім – для владик Мстислава й Феофіла в далекому 1942 році, йшлося про гармонійне сполучення повноправної присутности у Вселенській Церкві, плекання автентичної київської богослужбової традиції, збереження й розвиток духовної спадщини християнського Сходу, непідвладність Церкви світським інститутам, свободу від суспільної кон’юнктури, місійну активність.

Діялог між Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ та Українською Греко-Католицькою Церквою, що переріс уже в об’єднавчий процес, багатьох дивує й приголомшує. Але хіба не приголомшує нас чудо неподільного єднання Трьох Божих Осіб? Або воплочення Сина Божого в Людському Сині Ісусі Христі? Хіба Церква за своєю природою не суперечить раціоналістичній логіці? Божа любов руйнує узвичаєні стереотипи, випробовуючи нас позірно непохитними перешкодами, які насправді виявляються лише міражами, породженими закостенілою уявою переляканого розуму.

Об’єднання, що сталося 75 років тому й подарувало нам Харківсько-Полтавську єпархію, теж є чудом, що суперечило логіці воєнних часів. Воно дає нам імпульс сміливого простування вперед, за Христом, у Котрому шукаємо вимір єдности й любови. Простування до справжньої, досконалої братньої християнської єдности, що є запорукою спасіння. Амінь.

† Ігор

архиєпископ Харкіський і Полтавський

(Переглянуто 129 разів, 1 переглядів сьогодні)