3-DSCN6504Досвід Майдану й перспектива розвитку Харківсько-Полтавської єпархії

Ухвала XXIV єпархіяльного собору Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви

(Харків, 13/26 березня 2014 р.)

Кінець 2013 – початок 2014 р. стали вирішальним рубежем у виході України поза межі впливу імперії зла. Ціною жертв, принесених нашим народом, світові відкрилася ілюзорність уявлень про якісні зміни в російській державній доктрині, котрі нібито настали з падінням Совєтського Союзу. Росія Володимира Путіна виявила себе тоталітарною противагою демократичному світові, готовою сприймати суміжні країни лише за маріонеток у її змаганні з США та Європейським Союзом. Загарбницька політика Кремля поставила світ на межу ґлобального військового конфлікту.

За цих умов миротворча місія Церкви набуває особливої ваги. Жертовна присутність священнослужителів на Майдані, молитовна підтримка більшістю християнських конфесій України акцій громадянської непокори відкрили нову перспективу душпастирської опіки над суспільно активною верствою сучасних українців. Скромне, але гідне місце на Майдані займали і священики Харківсько-Полтавської єпархії: прот. Дмитро Присяжний, прот. Валерій Копійка, митр. прот. Юрій Бойко, прот. Сергій Ковальчук, о. Володимир Червонников, митр. прот. Віталій Зубак, о. Василь Крупа, о. Павло Кущ, о. Володимир Попадюк, диякон Юрій Стельмащук. Наша єпархія чітко визначила своє ставлення до Майдану як необхідного етапу в десовєтизації України та її поверненні в європейське цивілізаційне поле, сформоване на спільному фундаменті християнських цінностей.

Революційні події в Україні розкрили занедбаний у попередні роки духовний потенціял Христової Церкви. Зразком для всіх християнських конфесій стала мужня й послідовна постава УГКЦ, котра прийняла на себе головний тягар молитовного стояння на Майдані. Михайлівський Золотоверхий монастир УПЦ-КП перетворився на символ материнської опіки Церкви над переслідуваними борцями за справедливість. На «молитовному Майдані» стояли поряд православні, католики, протестанти. Християнська солідарність із абстрактної ідеї перетворилася на ефективний спосіб протистояння злу, насильству, несправедливості.

Але вже в ці вирішальні дні стала очевидною залежність окремих конфесій від зовнішньополітичних чинників. Ганебним дисонансом до патріотичної позиції більшости духовенства УПЦ-МП лунали заяви владики Павла (Лебедя), о. Андрія Ткачова. Галицька ж частина УАПЦ на чолі з Мефодієм (Кудряковим) вразила нас промовистою мовчанкою у відповідь на Майдан та наступні драматичні події, пов’язані з російською аґресією.

Глибоким розчаруванням для клиру й мирян зі Сходу України було іґнорування галицькими єпархіями ініціятив, покликаних відновити єдність Української Автокефальної Православної Церкви, зруйновану через злочинну діяльність Мефодія (Кудрякова) та його оточення. «Немає нічого захованого, що не відкриється, ні таємного, що не виявиться» (Лк. 12:2) – і за останні місяці всі могли переконатися в справжній меті цієї групи: самоізоляції УАПЦ, протиставленні її патріотичній громадськості, узалежненні від Московського Патріярхату й проросійських політичних сил. Треба мати сміливість, щоб це визнати й звільнитися від ролі «п’ятої колони», нав’язуваної УАПЦ в Україні. З сумом помічаємо брак такої сміливости в наших західноукраїнських співбратів…

Зрозуміле й схвальне прагнення УПЦ-КП до інтеґрування православних спільнот України в єдину Помісну Церкву знаходять підтримку в нашій єпархії. Однак архаїчна модель і адміністративні механізми творення цієї Церкви викликають застереження через небезпеку відтворення в українських реаліях старої синодальної Церкви з усіма її вадами.

Вторгнення російських військ до Криму й реальна небезпека окупації, що нависла над канонічною територією Харківсько-Полтавської єпархії, змушують нас гостро відчути брак леґальних юрисдикційних зв’язків з Українськими Православними Церквами у діяспорі. Нам потрібні не слова підтримки, а реальна братня співприсутність, співпричастя в єдиній Церкві, здатній солідарно протистояти новим варварським загрозам для українського православ’я.

Розчарування в можливості відновлення єдности Української Автокефальної Православної Церкви, виклики національної революції, постійна загроза іноземної інтервенції змушують Харківсько-Полтавську єпархію активізувати пошук перспектив її розвитку. Ми зберігаємо вірність канонічному першоієрархові Вселенської Церкви та митрополитові Української Автокефальної Православної Церкви в діяспорі і з розумінням ставимося до здійснюваного Константинопольським Престолом скликання Всеправославного собору. Але ми остерігаємося, що ціною залучення до цього собору РПЦ буде відсторонення Церкви-Матері й наших зарубіжних єпархій від участи в церковному житті української православної спільноти. Жодні церковно-політичні мотиви не можуть виправдати пасивного споглядання на безчинства аґресорів, на поневолення давнього християнського народу.

З огляду на це XXIV єпархіяльний собор Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви ухвалює:

1. Звернутися до всіх українських православних єпископів поза межами України з проханням про молитовну підтримку вірних Української Автокефальної Православної Церкви в Україні й Росії та прийняття громад Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви під безпосередню юрисдикцію Української Автокефальної Православної Церкви в діяспорі в разі окупації наших теренів і розгрому єпархіяльних структур.

2. Подякувати єпископатові, священству й мирянам Української Греко-Католицької Церкви за взірець душпастирської опіки над учасниками акцій громадянського протесту.

3. Просити ієрархію Української Греко-Католицької Церкви взяти на себе ініціятиву в координації діялогу між церквами київської традиції в Україні з метою відновлення їхньої ідентичности, поєднання в суспільному служінні та проповіді Євангелія.

4. Запропонувати повномасштабне відновлення систематичної діяльности Київської студійної групи на засадах співпраці богословів та церковних істориків усіх Церков східного обряду в Україні.

5. Зосередити доброчинну допомогу парафіяльних громад на потребах українського війська та поранених учасників акцій громадянського опору.

6. Молитвою й проповіддю служити справі суспільного порозуміння, запобігати партійним чварам і розбратові в середовищі українського народу.

7. Вимагати від Верховної Ради й Кабінету Міністрів України діяльного захисту конституційних прав і свобод вірних Харківсько-Полтавської єпархії, що стають об’єктом дискримінації з боку проросійських організацій і посадових осіб на терені східних і південних областей України.

8. Просити Світовий Конґрес Українців та інші громадські організації й об’єднання української діяспори до активної протидії втручанню Російської Федерації у внутрішні справи України.

9. Єпархіяльній консисторії та парафіяльним громадам підготуватися до можливого переходу на нелеґальний стан за умов тимчасової окупації.

(Переглянуто 20 разів, 1 переглядів сьогодні)