ВЕЛИКОДНЄ ПОСЛАННЯ

архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря

всечесному священству й усім вірним

Харківсько-Полтавської єпархії

Української Автокефальної Православної Церкви

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!

«Мир вам!» –

цими словами воскреслий Спаситель привітає зібраних у єрусалимській світлиці апостолів (Лк. 24:36). І продовжить: «Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» (Ін. 20:21). Христос уповноважує всіх нас, християн, обдаровувати світ скарбами внутрішнього спокою, дарувати гармонію в стосунках із Богом та з іншими людьми. Він посилає нас творити мир у світі й тим торувати дорогу до власного воскресіння.

Цей напрочуд важкий і відповідальний процес творення миру починається в нашій власній душі, в особистому житті кожного з нас. Ми вчимося приймати себе самих такими, якими є, позбуваючись ідеалізованого, штучного образу, що його часом плекаємо навзамін справжнього «Я». А відтак формуємо в собі об’єктивне і співчутливе ставлення до ближніх, любити яких нам не повинне заважати розуміння їхніх вад. Любов до ближнього й до рідної землі – ось універсальне знаряддя, дане нам Богом, аби творити мир довкола себе. Мир, де немає місця для підозр, заздрости, ненависти.

Є одне призабуте нині слово, котре містко відображає євангельський ідеал християнина: «смиренний». Це слово буквально означає: «той, хто несе в собі мир». Ми пізнаємо смиренну людину зі спокійної врівноваженої поведінки, доброзичливого ставлення до інших, пошани до гідности ближнього та чужої власности, з таланту уважно слухати співрозмовника. Смиренна людина уникає сварки, не женеться наввипередки з супутником. Вона радіє чужим успіхам і здатна зупинитися, аби допомогти постраждалому. При тому вона лишається вільною від гордовитого самовдоволення, від полювання за славою. Справи милосердя вона воліє чинити в скромній, делікатній тиші.

В різних куточках України збереглися залишки печерних монастирів: у Києві й Чернігові, в Карпатах і Криму, в Крехові й у Святих Горах над Сіверським Дінцем. Давні подвижники воліли жити в печері, що нагадувала їм місце упокоєння Христа, аби постійно відчувати потребу умертвлення тілесної пожадливости. Адже саме печера смерти стала місцем Господнього воскресіння. Аби здобути воскресіння, людина має пройти через досвід смерти. Не самої лише фізичної смерти, а смерти для гріха. Смерти, як перемоги над людською слабкістю й земними спокусами. Бо ж і Сам Христос мав здобути досвід подолання спокус – від дияволових нашіптувань: «Коли Ти Син Божий, скажи, щоб каміння це стало хлібами!» (Мт. 4:3) – до під’южування перехожих: «Коли Ти Божий Син, то зійди з хреста!» (Мт. 27:40). Умертвлюючи людську гординю й пожадливість, Він благає не за Себе, а за Своїх кривдників: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!» (Лк. 23:34).

Хай же смирення воскреслого Спасителя навчає нас бути творцями миру. Тільки оволодівши мудрістю Господнього смирення, ми зможемо гідно виконувати свою християнську місію в світі за допомогою могутньої зброї жертовної любови, успадкованої від Творця. І лише в смиренному служінні ближньому ми можемо відкрити власну дорогу до майбутнього життя, до перемоги над самою смертю, знов і знов проголошуваної радісними словами:

Христос воскрес! – Воістину воскрес!

† Ігор

архиєпископ Харківський і Полтавський

Пасха Христова р.Б.2016

(Переглянуто 126 разів, 1 переглядів сьогодні)